Що робити – скаржитись на труднощі чи засукувати рукави? Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_pivdennyj.jpgКласичний приклад вибору правильної стратегії дій в умовах кризи – у байці про двох жаб, які потрапили в глек зі сметаною. Пам'ятаєте? Одна злякалася і покірно пішла на дно, друга завзято гребла лапками, борсалася, поки збила масло і таким чином врятувалася. Як на теперішній час, досвід дуже повчальний. Адже у нас сьогодні на всіх рівнях про економічну кризу говорять стільки, що вже від цих балачок може виникнути бажання «скласти лапки».

«Телевізор тепер не вмикаю. На всіх каналах однаковісінькі шоу з одними й тими ж «вождями», які уявили себе телезірками й безконечно дискутують, вправляються у красномовстві замість того, щоб реально щось робити. Кілька вечорів подивилася і стало страшно: куди ж ми котимося, хто ж у державі справді про державу думає?! І на що нам можна надіятися?» — з тривогою говорила при зустрічі моя колишня вчителька, нині пенсіонерка, критикуючи очевидну безпорадність «верхів» у реалізації антикризових заходів.

Звідси й песимізм у суспільстві. Нещодавно директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан оприлюднив результати соціологічного опитування з приводу економічної кризи, що проводилося серед мешканців Києва, Донецька і Львова. Головною ознакою кризи люди найчастіше називають підвищення цін. Таку відповідь дали у Донецьку 97, 3 відсотка опитаних, у Києві – 85, 6, у Львові – 51, 1 відсотка. Економічна криза насувається зі сходу, там її симптоми відчутніші: для донеччан це ‑ зниження зарплат (43, 2 відсотка) і загроза втратити роботу (34, 1 відсотка опитаних). У Львові такі ознаки кризи сприймаються менш гостро, головний біль львів’ян ‑ нестабільність гривні (33, 2 відсотка). Загалом же 82, 2 відсотка українців зазначили, що вже відчули на собі негативні наслідки економічної кризи.

Безумовно, наслідки кризи вимірюються не лише матеріальними втратами. Песимістичні прогнози на зразок: «криза примножить армію безробітних», «криза ще попереду», «час затягувати паски» і тому подібні, які лунають з уст політиків, представників влади, експертів, програмують у людей страх, невпевненість у собі. Психологи кажуть, що такі висловлювання не лише погіршують наш настрій, а й негативно впливають на психофізичне здоров’я, посилюють стан депресивності.

Для більшості саме слово «криза» – це «установка» на очікування гіршого, що паралізує активність, бажання шукати вихід із скрутного становища. Десь читала притчу про бідного француза, який в роки Великої депресії приїхав у США, створив там процвітаючу фірму з торгівлі винами, заробив великий капітал. Коли згодом спитали, завдяки чому він забагатів в умовах світової економічної кризи, то у відповідь почули: «Я настільки погано розумів англійську, що не міг читати газет, а тому й нічого не знав про кризу».

Ділова ініціатива, не пригнічена панічними настроями, і в найскладніші часи винагороджується успіхом. Однак фахівці Центру соціально-психологічних досліджень та адаптації стверджують, що лише 20-30 відсотків людей в умовах кризи активізують свої сили, у них з’являється стимул щось робити, вони прагнуть вийти переможцем у важких обставинах.

«Коли сьогодні здорові молоді люди нарікають, що тяжко вижити, коли вони “топлять” себе в горілці, щоб розслабитись, забути про проблеми, мені хочеться сказати: “Ви просто біди не бачили”. Батьки, надмірно опікаючи своїх дітей, роблять їм погану послугу. Людина мусить мати запас міцності, щоб бути готовою до труднощів, до екстремальних ситуацій у житті», – висловлював свої міркування лучанин Іван Михайлович Боярчук, чоловік, який захоплює мужністю, мудрістю і вмінням ніколи не здаватися.

У тридцять один рік Іван Михайлович потрапив в аварію, через травму хребта став інвалідом-візочником. Для молодого перспективного військового це був не тільки крах кар’єри, а й суворе випробування характеру, сили духу. Дуже швидко доля приготувала йому ще один важкий удар ‑ смерть дружини. На руках у прикутого до ліжка чоловіка залишилось двійко дітей-дошкільнят, їх треба було годувати, одягати, виховувати. Старенька мама, яка перебралася з села, щоб допомагати по господарству, одержувала вісім карбованців колгоспної пенсії. Їхній спільний сімейний бюджет – 100 карбованців на чотирьох осіб – тріщав по всіх швах. Треба було думати, як забезпечити родину.

«Шукав надомну роботу, хоч і платили за неї копійки. Пробував таксувати своїм “Запорожцем”, ставав далеко, щоб таксисти не побили, як конкурента, тішився, коли знаходився якийсь пасажир. Ще з тих часів виробилася звичка завжди вставати вдосвіта, робити зарядку, по 200 разів виконувати вправи, щоб підтримувати форму. Мусив звикнути до життя в інвалідному візку, навчився якось давати раду собі й дітям. Важко було не тільки заробити, а й придбати щось. Усе – дефіцит, усе тоді продавали з-під прилавків, інакше – стій у чергах. Ніхто мені не допомагав ні в чому. Діти росли не в розкошах, змалку знали обов’язки, то й не мав з ними клопоту: вивчилися, працюють. Дочка – викладач в університеті, син – військовий», – розповідав 78-річний Іван Михайлович, який уже 47 літ живе в стані власної серйозної кризи й виходить з неї переможцем.

Кажуть, все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Скільки криз пережило старше покоління: революція, голод, війна, колективізація, колгоспна кріпаччина з її трудоднями... Уже на нашій пам’яті – талони на товари, зарплата у мільйон купонів, за яку нічого не можна було купити, перша хвиля безробіття, яка вигнала інженерів, вчителів, лікарів на базари. Пережили. Найщасливіші, найзаповзятливіші з тих, що на початку 90-их років залишилися «за бортом», сьогодні анітрохи не шкодують за вчорашнім, бо знайшли нове застосування своїм здібностям, можливість належно забезпечувати родину.

«Я за освітою – зоотехнік, але в житті чим тільки не займався. Переганяв з-за кордону машини, їздив у Москву на заробітки, торгував, освоїв чи не всі будівельні професії. Потім почав власний бізнес – тоді ще з кредитами було легше. Зараз маю певний рівень достатку, можу повезти сім’ю на дорогий курорт, купити дружині дорогу шубу. Кризи не боюсь, хто б що не прогнозував. Та школа, яку я пройшов, допоможе вистояти, зайнятися, якщо обставини змусять, якоюсь іншою прибутковою справою. Головне – щоб самому було цікаво, щоб був інтерес щось організувати, прорахувати, “розкрутити”», – давав свій рецепт успіху знайомий підприємець, переконаний, що в малому й середньому бізнесі кожен може знайти для себе якусь нішу.

Така позиція, безумовно, комусь видасться спірною. Але нам сьогодні так бракує оптимістичного погляду на життя! Ось вранці одним оком дивлюсь по телевізору сюжет: люди стали частіше купувати зброю. Підтекст зрозумілий – мовляв, згадайте економічну катастрофу в Аргентині в 2001 році з голодними бунтами, погромами, стріляниною на вулицях. Значить, треба дбати про самозахист, бо в умовах кризи почастішають розбійні напади, будуть більше грабувати, красти. І мораль традиційна, відома: теперішня молодь не звикла працювати, а жити всі хочуть на широку ногу, от і шириться злочинність.

Вимикаю телевізор, бо в двері стукають хлопці-майстри, які підрядилися робити ремонт у квартирі. З тих, хто не звик сидіти на батьківській шиї. Хто б що не казав, серед молодих людей тепер таких є багато, що засвідчив і мій багатостраждальний досвід ремонту. Візьміть до рук газету з оголошеннями, передзвоніть – скільки почуєте молодих впевнених голосів: «Можу і вмію робити все: клеїти шпалери, класти паркет чи ламінат, лакувати, білити, міняти труби...» Звісно ж, на професіоналізм розраховувати можна не завжди, від невдач і розчарувань ви не застраховані. Але ж шукають хлопці роботу, стараються заробити. Хто – на оплату за навчання, хто – на прожиття, а дехто, як розповідали, навіть батькам, що в селі, допомагає стягнутися на тракторець. Таким і криза не страшна.

«Розрадило» й повідомлення з однієї іспанської газети, де Іспанське товариство споживачів радить, як вижити в умовах кризи. Рекомендується не ходити до супермаркету в стані депресії або з дуже радісним настроєм, щоб не робити необдуманих покупок. Не радять користуватися системою дистанційного керування при вимиканні телевізора і, відповідно, системою Stand by — вимикати слід з мережі, щоб скоротити споживання електроенергії. У холодну пору іспанцям радять «ретельно ізолювати віконні рами, що допоможе заощадити до 30 відсотків енергії на опалення». Також рекомендують використовувати знижені вечірні тарифи на телефон та Інтернет, не захоплюватися швидкістю під час їзди на автомобілі, дбати про зменшення витрат пального...

Подумалось: якщо європейці так тісно затягують паски, якщо американці пропагують маленькі домашні радощі замість походів до ресторанів, то у нас таких резервів економії значно більше. Може, криза і нас зробить господаровитішими, ощадливішими? Нині ж в українських ЗМІ дружно вважають ознакою кризи те, що майже 85 відсотків українців не планують нікуди виїжджати на новорічні свята, продаж путівок падає. Тільки б того й лиха!

Складні, проблемні часи спонукають до переоцінки цінностей. Поки багаті ламають голови, в які активи краще вкладати гроші, бо нема певності ні в надійності банків, ні у фондових ринках, життя підводить до думки, що важливішою є турбота про моральні цінності. Те, що вкладено в розвиток особистості, в здобуття освіти, в благодійність, у власне духовне зростання – ніколи не знеціниться. «Глобальна фінансова криза свідчить про марність грошей і накопичення матеріальних цінностей», – заявив папа римський Бенедикт ХVІ, закликаючи всіх, хто будує своє життя, ґрунтуючись на грошах, враховувати це.

Серед не зовсім канонічних пояснень євангельської метафори про те, що швидше верблюд пройде крізь вушко голки, ніж багатий отримає Царство Боже, є й таке. «Вушком голки» колись називали одні з воріт у старий Єрусалим, котрі були такими вузькими, що через них не міг пройти нав’ючений верблюд. Тільки знявши з нього весь вантаж, можна було пройти у священне місто. Так само й сьогоднішня криза, можливо, змусить когось позбутися вантажу старих цінностей, допоможе усвідомити, що найбільше багатство людини ‑ чиста совість, повага оточуючих, гарна родина, добрі вчинки. Статки, нажиті нашими скоробагатьками, боротьба за сфери впливу у «верхах», чвари серед політиків, замішані теж на грошах, – усе це має відійти.

Чи стане для України криза оздоровчою процедурою, залежить не тільки від зусиль влади. На це люди вже втратили надію. Покладаються на Бога і на власні сили. Щоб врятуватися, треба боротися. Гляди, може й вдасться збити масло, як тій жабці, що не хотіла йти на дно.


Галина СВІТЛІКОВСЬКА
(м. Луцьк),
переможець конкурсу «Репортери надії»,
організованого Інститутом Екуменічних Студій
Українського Католицького Університету

(газета “Волинь-Нова”, м. Луцьк)

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     №1      проблема      економіка
( 4137 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити