| Дуччо ді Буонінсенья.Спокуси Христа. | Статтю «Віра і культура» всесвітньовідомий православний богослов та історик церкви ХХ ст. Георгій Флоровський написав понад півстоліття тому, осмислюючи цивілізаційні виклики постмодерної культури, які на той час все гостріше поставали перед кожним християнином зокрема і Церквою загалом. Чи суперечить християнська благовість сучасним культурним феноменам? За якими критеріями християни повинні оцінювати нові віяння у культурному просторі ХХІ ст.? Наскільки віра визначає наше ставлення до мистецьких творів сучасності та їх інтерпретацію? Г. Флоровський, аналізуючи ці та інші складні питання, допомагає заглибитись у суть відповідей на них, стимулює до духовно-християнського розуміння культурно-цивілізаційних змін, які в нашому суспільстві інтенсивно відбуваються. Питання в тому, що є наслідком цих змін: суспільна деградація і культурно-цивілізаційний занепад чи, навпаки, духовно-творчий злет і культурне відродження?
I
Ми живемо у світі, що зазнає невпинних змін. Цього не може заперечити навіть той, хто не бажає або не готовий змінитися, хто хотів би затриматися у столітті, що стрімко відходить. Однак нікому не вдається уникнути незручностей, спричинених перехідною добою... Тепер часто можна почути про «кінець нашого часу», про «занепад Заходу», про «цивілізацію, що зайшла у глухий кут» тощо. Іноді навіть висловлюють припущення, що ми живемо в часи «великого перелому», напередодні найглибшого перевороту в історії нашої цивілізації, значнішого і радикальнішого, ніж перехід від античності до середньовіччя або від середньовіччя до Нового часу. Якщо вірити твердженню Гегеля, що «історія є судом», то бувають такі фатальні епохи, коли історія не лише судить, а й сама виносить собі вирок.
...
Ми, як християни, можемо сформулювати проблему чіткіше і виразніше. Можемо сказати, що причина теперішньої кризи, безумовно, – це відступництво від християнства... Наше століття, є століттям безвір’я і через це століттям невпевненості, сум’яття і відчаю. Скільки людей у наш час втратили надію саме тому, що втратили віру.
...
Що ми маємо на увазі, коли говоримо про кризу культури? Слово «культура» вживають у різних значеннях і воно не має загальноприйнятого визначення. З одного боку, культура – особливі відносини або орієнтація окремих людей і людських груп, за якими відрізняємо «цивілізоване» суспільство від «примітивного». Вона вміщує систему цілей, інтересів і звичаїв. З іншого боку, культура – це система цінностей, яку формують і накопичують у творчому процесі історії, що прагне знайти напівнезалежне існування, а саме – незалежне від тієї творчої сили, яка породила або розкрила їх. Ці цінності – багатоманітні і розмаїті. І, ймовірно, їх неможливо об’єднати в одну пов’язану цілість – це звичаї, політичні та соціальні порядки, сфера виробництва та побуту, етика, мистецтво, наука тощо. Тому, коли говоримо про кризу, то зазвичай маємо на увазі розпад, який спостерігаємо в одній з двох різних, хоча, можливо, і пов’язаних системах, якщо тільки не в обох одночасно. Деякі цінності, вже прийняті або ті, які тільки формують, виявляються сумнівними чи компрометують себе, тобто втрачають сенс і силу притягання для багатьох. Буває і так, що «цивілізоване суспільство» саме вироджується або навіть зникає зовсім, культурні звичаї стають нестійкими, і людина втрачає свій зв’язок із ними або втомлюється від них. Тоді може виникнути, поки ще в межах старої цивілізації, прагнення до «примітивізму». Цивілізація наближається до занепаду, коли творчий імпульс, що породив її, втрачає свою силу і порив. Виникає питання: чи має культура істотне відношення до кінцевої реалізації людської особи, чи вона є нічим іншим, як зовнішнім покривом, який може інколи необхідний, але органічно не пов’язаний із суттю людського існування? Очевидно, що вона не невід’ємна складова людської природи, і, зазвичай, ми часто відрізняємо «природу» і «культуру», маючи при цьому на увазі, «культуру» як продукт людської діяльності, нашарування на «природу», хоча фактично нам відомі вияви людської природи поза культурою, принаймні, поза культурою певного типу. Можна стверджувати, що насправді культура – не штучний наріст, а радше розвиток людської природи, за допомогою якого вона досягає своєї зрілості й набуває повноти ...
...
Я вважаю, що наша цивілізація зайшла у глухий кут. Але чи стосується взагалі ця криза культури християн саме як християн? Якщо, як ми говорили, крах чи занепад культури закорінений у втраті віри, у «віровідступництві», то чи не повинні християни зайнятися, спершу, відновленням віри, спробувати заново навернути світ, замість того, щоб рятувати цивілізацію, яка гине? Якщо насправді в наші дні піддаємося «апокаліптичному» випробуванню, то чи не повинні ми всі зусилля зосередити на євангелізації, на проголошенні Доброї Новини роду, який забув про неї, на проповідуванні покаяння і навернення? Основне питання: чи можна подолати кризу, протиставивши спорохнявілій і підірваній цивілізації нову, іншу цивілізацію, чи, навпаки, необхідно вийти за межі цивілізації, аж до коріння людського існування? І якщо правильне останнє твердження, то чи не стане тоді культура зайвою і даремною? Чи потрібна взагалі культура і чи можливо таке, що нею зацікавляться ті, хто знають Бога Живого, Того, Хто один заслуговує поклоніння і прославлення? І чи не є вся цивілізація як така витонченим і прихованим ідолопоклонством, розпорошенням людських інтересів і сил, тоді, як є лише одна «блага частина», яка ніколи не відбереться, але завжди перебуватиме «поза цим світом» на віки віків? Хіба не повинен той, хто знайшов «перлину», відразу ж піти і продати все своє добро? І чи не буде спроба зберегти все своє надбання виявом невіри і невірності? Хіба не повинні ми всі «людські цінності» вручити в руки Божі?
...
Впродовж християнської історії на ці запитання відповідали по-різному, і проблема досі – відкрита. Висловлювали також припущення, що питання про «Христа і культуру» одне з «вічних питань», на які немає відповіді. Потрібно зауважити, що для різних типів або груп людей, як серед вірян, так і серед невіруючих, знову ж таки в різні часи були переконливими різні відповіді.
...
Наше ставлення до культури лежить в площині не практичного вибору, а, передовсім, богословської проблеми. Зростання історичного та культурного песимізму, який спостерігаємо останнім часом, не лише відображає фактичні труднощі і сумніви нашої епохи, а розкриває також особливе зрушення в богословській та філософській думці. Сумніви щодо культури мають очевидний богословський сенс і виходять із глибин людської віри...
...
II
Питання щодо взаємовідносин християнства і культури ніколи не обговорюють або, у будь-якому випадку, не повинні обговорювати абстрактно, в загальних рисах. Про яку б культуру не йшлося, завжди маємо на увазі будь-яку конкретну культуру. Поняття культури, яким ми оперуємо, завжди зумовлене конкретною ситуацією і випливає з досвіду сучасної для нас культури – любимо ми її чи ненавидимо, – тому що в іншому випадку це буде фікція, «інша культура», що існує лише у нашій уяві. Навіть якщо ставити загальне питання, завжди можна відшукати сліди конкретних вражень або сподівань. Коли християни заперечують культуру – це завжди якась конкретна історична формація, узята як зразок. У наш час це механічна або «капіталістична» цивілізація, секуляризована зсередини і тому відчужена від будь-якої релігії. У стародавні часи йшлося про язичницьку греко-римську цивілізацію. В обох випадках причиною є безпосереднє переживання конфлікту, зіткнення і практична несумісність різних структур, різних за своєю суттю, духом і спрямованістю.
Ранні християни зіткнулися з конкретною цивілізацією римського елліністичного світу. Саме про цю цивілізацію вони й говорили, саме цю конкретну «систему цінностей» критикували. Ба більше, ця цивілізація сама була тоді нестійкою і, зазнаючи змін, фактично перебувала у стані відчайдушної боротьби і кризи. Ситуація була складною і заплутаною. Навіть сучасному історикові важко уникнути суперечностей, аналізуючи ранньохристиянську епоху, тим більше неможливо очікувати узгодженості в інтерпретаціях сучасників. Очевидно, що елліністична цивілізація в певному сенсі була зрілою і готовою до «навернення», і навіть її можна розглядати як підготовчу епоху до прийняття вищого Одкровення, яке усвідомлювали її сучасники... З іншого боку, вони, як і їхні опоненти, і не менше, ніж ми, усвідомлювали напруженість між культурою і вченням, яке захищали. Стародавній світ чинив опір наверненню, тому що значною мірою воно означало радикальну зміну і розрив із традицією. Зараз ми можемо бачити як розрив, так і спадкоємність між «класикою» і християнством. Зрозуміло, сучасники не мали змоги бачити це в тій перспективі, що і ми, оскільки не могли передбачати майбутнє. Якщо вони критикували культуру, то мали на увазі культуру свого часу, яка була чужою і ворожою до Євангелія.
...
Підозріле або навіть негативне ставлення ранніх християн до філософії, мистецтва, музики, живопису і, особливо, до мистецтва риторики можна зрозуміти повністю лише в конкретному історичному контексті. Вся тогочасна культура була пронизана неправильною і неправдивою вірою. Треба визнати, що деякі історичні форми культури несумісні з християнським ставленням до життя і тому їх треба відкинути. Але це не передбачає відповіді на запитання, що виникло пізніше: чи можлива і чи бажана християнська культура? У наш час можна або навіть потрібно критично оцінювати сучасну цивілізацію і навіть вітати її крах, але це ще не означає, що треба проклинати і засуджувати цивілізацію як таку і що християни повинні повернутися до варварства і примітивізму. Власне, християнство сприйняло спадщину елліністичної та римської культури, і в наслідок цього виникла християнська цивілізація.
....
Ми не повинні забувати про багатовікове нагромадження загальнолюдських цінностей в культурному процесі, що здійснювався в дусі християнського послуху й відданості Божественній істині. Тут важливо зазначити, що культура стародавніх виявилася досить гнучкою і здатною до внутрішнього «преображення». Або, іншими словами, християни довели, що можливо переорієнтувати культурний процес, не впадаючи при цьому в до-культурний стан, перетворити культуру, вдихнувши в неї новий дух. Той процес, який багато хто описує як «еллінізацію християнства», радше можна визначити як «християнізацію еллінізму».
...
Християнство не було пасивним, взаємодіючи з успадкованою культурою, але активно намагалося наповнити її новим сенсом. Без перебільшення можна сказати, що в школі християнської віри людський розум переродився і перебудувався, не втративши ні гостроти, ні допитливості. Щоправда, цей процес християнізації людської думки не був закінчений, і немає згоди навіть всередині самого християнського світу. Жодна культура не може бути сформованою остаточно. Культура – це більше, ніж система, це процес, який може тривати лише за постійного духовного зусилля і зовсім не завдяки інерції чи вихідній заданості. Справжнє вирішення вічної проблеми взаємовідношення християнства і культури вимагає навернення «природного» розуму до істинної віри, а не заперечення культурних завдань. Участь у культурному процесі – невід’ємна частина людського існування і тому не може бути виключеною з християнського історичного життя. ... Християнство по’явилося на історичній арені як нове суспільство чи спільнота, як нова форма соціальної організації або навіть новий соціальний вимір, тобто як Церква. У ранніх християн був сильний корпоративний дух. Вони відчували себе «вибраним народом», «народом святим», ... тобто Новим суспільством, Новим Градом, Градом Божим. Але був й інший Град, всеосяжний і строго тоталітарний, а саме Римська імперія, яка саму себе сприймала як Імперію з великої літери. І вона претендувала на те, щоб бути Градом всеохопним і єдиним. Вона вимагала підпорядкування собі всієї людини, як Церква вимагала цілковитої приналежності людини Богові. Не могло бути й мови про розподіл влади на світську й духовну, оскільки Римська держава не допускала автономії «релігійної сфери», а участь у державному релігійному культі розглядалася як вияв політичної благонадійності і виконання громадянського обов’язку. З цієї причини конфлікт був неминучим: конфлікт між двома Градами. Для ранніх християн характерне почуття екстериторіальності, відсутності зв’язку з соціальним порядком, який існував, бо їхнє життя цілковито визначала приналежність до Церкви. «Вони живуть кожен у своїй вітчизні, але ніби тимчасово», «як прибульці і мандрівники», «бо кожна чужина для них батьківщина, кожна батьківщина – чужина», – сказано в Посланні до Діогнета, прекрасному документі II ст. У той же час християни не покидали суспільства, що існувало, «вони наповнили собою весь світ», їх можна було зустріти всюди, як стверджує Тертуліан. Але вони були ізольованими, відокремленими духовно. Як говорив Оріген, де б не жили християни, вони мають власну систему підпорядкування, буквально «іншу систему вітчизни». Християни залишалися у світі і були готовими сумлінно виконувати свій щоденний обов’язок, але не могли поклястися у вірності державі цього світу, земному Градові, оскільки їхнє громадянство – небесне, і вони зберігали вірність своїй «небесній вітчизні».
...
Християни зовсім не зобов’язані відкидати культуру як таку. Але вони повинні критично оцінювати будь-яку культурну ситуацію і міряти її мірою Христа. Бо християни – сини Вічності, тобто майбутні громадяни Небесного Єрусалима. Проте проблеми і потреби «віку цього» в жодному разі і в жодному сенсі не можна відкидати або ігнорувати, оскільки християни покликані до праці і служіння саме в «цьому світі» і «цьому віці». Тільки всі ці потреби і проблеми, будь-яку конкретну мету потрібно розглядати в новій і ширшій перспективі, яку розкриває християнське Одкровення і освітлює його світлом.
о. Георгій Флоровський
* Уривки зі статті Georgiy Florovsky. Faith and Culture // St.Vladimir’s Seminary Quarterly. – Vol. 4. – №.1–2. – 1955–1956. – P. 29 – 44.
|