Критерії оцінки розвитку богослов’я і небезпеки квазібогословлення Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_242095_227087330635323_100000021746253_978529_8056267_o.jpgІстинне богослов’я, слово про Бога, повинно бути і словом, яке виходить від Бога
Григорій Богослов (IV ст.)
Немає нічого біднішого, ніж ум, який філософує про Божі речі, перебуваючи поза Богом
Діадох Фотікійський (V ст.)

    Становлення і розвиток богослов’я – це багатовимірний та комплексний процес, на який не можна дивитись, а тим паче оцінювати його через один фокус, який у той чи той кризовий період починає домінувати і загороджує інші, значно глибші, а відтак значиміші пласти. Оцінку становлення богослов’я можна розділити на декілька складових за певною пріоритетністю: від «найгрубших-бажаних» до «найтонших-необхідних і обов’язкових», без яких при всіх найсприятливіших обставинах богослов’я не відбудеться, або те, що називатимуть «богослов’ям», ним не буде за визначенням. Коротко окреслю значимість основних рис.

1. Організаційно-фінансова складова. На ній не зупинятимусь, бо вже багато сказано в останніх обговореннях у мас-медіа. Я висловив деякі свої думки про це в інтерв’ю «“Термопіли” нашого богослов’я» в «Патріархаті» (№ 6, 2010) http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/themes/article;659/. Підтримую також адекватні та конструктивні критичні оцінки, які протягом останніх місяців прозвучали в публікаціях й обговореннях. Аналітично-оціночні характеристики ситуації, які заторкують організаційно-фінансову площину проблеми становлення богослов’я в УГКЦ, на поверхні! Водночас, аналізуючи й критично оцінюючи цей, без сумніву, важливий зріз життя Церкви, не можна впадати в іншу крайність і майже повністю узалежнювати творче богословське благодатне дихання Церкви від грошей та управлінсько-організаційної вправності, доходячи до категоричних висновків, на кшталт: якщо цей вимір у Церкві незадовільний, то богослов’я УГКЦ не відбулось і воно безплідне.

2. Кадрова складова. На перший погляд зрозуміла. Кожний сумлінний і відповідальний працівник, залежно від характеру, темпераменту і покликання, може виконувати один тип праці майже ідеально, проте інші види не зможе виконувати, як би не намагався, бо це не його! Достатньо прочитати книги професора Реймонда Белбіна чи всесвітньо відомого спеціаліста з кадрової політики і менеджменту Іцхака Адізеса, щоби зрозуміти наскільки від правильного розуміння принципів підбору кадрів, ефективної роботи команди, законів її формування та їх реалізації на практиці, залежить ефективна і результативна праця не лише в політиці чи бізнесі, а й у спільноті богословів. Ці закони універсальні. Вони стосуються богословів семінарій, академій чи богословських факультетів. Фактично, від правильності кадрової політики, яка у християнському розумінні є реалізацією індивідуальних покликань у спільноті, результати ефективності праці можуть коливатись від повного провалу чи розвалу в тій чи тій ділянці до серйозних досягнень і прориву в ще недавно стагнуючих напрямках богословського процесу.

3. Комунікаційна складова. Має кілька рівнів, кожний з яких архиважливий. Окреслю лише найголовніші комунікації:

• внутрішньоспільнотна, яка завдяки колегіальності, дозволяє однодумцям працювати злагоджено, гармонійно й ефективно. Там, де є непрозорість і недовіра, як щодо вертикальних комунікацій, так і щодо горизонтальних (персональних) зв’язків, не треба чекати плідної богословської творчої динаміки.

• внутрішньоцерковна має дві сторони: як спільнота-середовище богословів відповідає за процеси церковного тіла і потреби, які виникають в тому чи тому контексті у різні епохи; як Церква уможливлює цій спільноті реалізовувати своє покликання, богословити відповідно до викликів суспільства, наскільки еклезіальне середовище сприятиме цьому. Ці два процеси повинні відбуватися синхронно і природно. Церковний організм, потребуючи богословської творчості від тих, хто Богом до цього покликаний, повинен іншими своїми частинами створювати і забезпечувати відповідні умови для реалізації цього запиту Церкви.

• суспільна – це керигматично-місійна складова, спрямована на різні культурні контексти. Наскільки догматичне таїнство віри церковного боголюдського організму проповідується назовні Церкви. Це головна характеристика її природи, покликана проповідувати Євангеліє не лише в Африці чи на Східній Україні, а й в найближчих навчальних закладах, різних політичних, бізнесових, державних, громадських та інших суспільних структурах України.

Керигматична-місійна складова безпосередньо вводить нас у найголовніший, найглибший і найбільш визначальний пласт від якого залежить розквіт чи застій у Церковному богословленні. Це сутнісний вимір.

4. Сутнісна складова. Від розуміння сутності богослов’я, стану його природи, незалежно від наявності 1–3 складових, можемо констатувати розвиток чи застій у ньому. Почну з риторичних запитань, використовуючи характерні вислови, запозичені з деяких категорично песимістичних і негативних висновків, що звучали в деяких останніх публікацій.

Чи завдання богослов’я в тому, щоби світ знав про «яскраві приклади українського богослов’я» і щоб були створені «вельми оригінальні богословські синтези чи твори», які б увійшли до золотого фонду християнської думки? Чи можливо в тому, щоб виявити самобутність, масштабність чи оригінальність мислення, бути «значним богословським рухом новітнього часу» і щоб українські богослови значились у списках світових класиків академічного богослов’я? Хіба мета богословського розвитку в тому, щоби стати «явищем, яке помічатимуть на світовому інтелектуальному обрії»?.. Цей список т. зв. «критеріїв» в оцінці розвитку чи «безплідності» богомислення в УГКЦ можна продовжити. Якщо оцінювати стан нашого богослов’я оцінкою, яка примітивізує, що більше, спотворює саму його суть, тоді богослов’я УГКЦ справді буде «феноменом богословського безпліддя». Якщо оцінювання зводиться лише до критично вузького академічно-раціонального сегменту, то справді маємо небезпеку зайти в безвихідь серед «величезного богословського масиву» тих тисяч світових видань, які світ щороку бачить, але від яких він не стає більш християнським. Радше навпаки – цей «масив» не впливає на плачевний стан колись християнського суспільства в Європі.

А що, власне, має відбутись у Церкві, щоб задовольнити цікавих позитивною відповіддю на запитання: «Чи розвивається Ваше богослов’я?». І про яке богослов’я ідеться? Про богослов’я як богопочитання, доксологію?! Ще у ІІ ст. Атенагор сказав, що богослов’я – це «ісповідання віри у Пресвяту Трійцю». Якщо так, то богословський процес відбувається постійно, оскільки головне середовище богословлення – церковне тіло, яке складається з міріади парафіяльних і людських клітин, а не лише декількох десятків богословів. Можливо, про богослов’я, як третій, найвищий щабель у сходжені до досконалості, яку запропонував Оріген, а опісля його класифікацію повторювали різні Отці Церкви?! Чи, можливо, під «розвитком богослов’я» потрібно мати на увазі виконання фахово написаного бізнес-плану з продукування декількох десятків монографій, потрібних лише декільком десяткам богословів-науковців? Не вважаю правильним оцінювати «успіх» чи «неуспіх» богословського процесу зводячи його виключно до, без сумніву, важливих, але другорядних (економічних, політичних, комерційно-бізнесових чи управлінських) критеріїв та оціночних схем і моделей.

Богословські твори з’являлись, головно, з 4 причин: 1) необхідності захисту православної віри від єресі; 2) необхідності свідчити про християнський вимір життя перед аморальністю, несправедливістю чи відвертого богоборства в суспільстві. 3) необхідності відчитувати і тлумачити слово Боже в контексті живого Передання Церкви (екзегетичні чи гомілетичні коментарі на книги Святого Письма). 4) необхідності свідчити про свій досвід богопізнання навчаючи і настановляючи учнів через духовно-аскетичні писання.

Всі 4 виміри вимагають, перш за все, не грошей чи менеджменту, а онтологічної зрілості та благодатної глибини особи богослова. Натомість відсутність чи бідність духовного досвіду часто тягне за собою (чи замінюється) помноженням грубо-раціоналістичних т. зв. методів і моделей богослов’я, які, крім логічної стрункості, класифікації, систематизації чи банальної компіляції у площині суто академічної гносеології, не додають шукачу Бога буттєвого досвіду особової участі в Істині. Так народжуються квазі-богослов’я і середовища антитеологів, які, прекрасно орієнтуючись у моделях, типах, методах, напрямках богословської думки, часто не розуміють ні самої природи Божого Об’явлення, ні Святого Передання, ні правила віри Церкви і таїнств її внутрішнього життя.

Cаме єресь, використовуючи логічно-раціональний аргумент як головну зброю проти антиномічно-апофатичної природи таїнства живої віри Церкви, завжди була головним каталізатором появи його догматичного формулювання. Кращі представники духовно-інтелектуальної богословської еліти Церкви відстоювали чистоту віри та істину Христову від прямого чи завуальованого заперечення живого передання внутрішнього благодатного досвіду Тіла Христового, яким є Церква. Наприклад, Атанасій Великий боровся проти аріанства не за доктрини і вчення, а за спасаючу істину життя. Саме так з’являлись фундаментальні богословські апологетичні праці, «польові дослідження»: «Проти єресей» Іринея Ліонського (ІІ ст.), «Апології» Юстина Мученика (ІІ ст.), «Про Воплочення» Атанасія Великого (IV ст.), «Тріади» Григорія Палами (XIV ст.) тощо. Більшість найґрунтовніших праць вийшла саме з-під пера не кабінетного богослова, а християнина-борця, який за своїм християнським обов’язком відстоював істину, як у вірі та богопочитанні, так і в моралі та християнській позиції перед лицем зла. Якщо вникнути в історично-богословські, а часто й політичні перипетії, які передували появі фундаментальних богословських текстів, то побачимо, як важко, довго і в яких непростих ситуаціях ці праці писались. Це стосується і таких класичних богословських праць, як «Про початки» Орігена, «Про православну віру» Дамаскина чи «Сто п’ятдесят глав» Палами. Ці, доволі «систематичні» твори були написані переважно як підсумок тривалого особистого занурення в живе Передання Церкви й оборони його в полеміці з єретиками. Щоби в цьому пересвідчитись, достатньо почитати життєписи великих богословів. Успіх богослова в апологетичній полеміці залежав від досвіду і, звичайно, благодатного аргументу.

Беручись до оцінки стану і розвитку богослов’я в УКГЦ, важливо вказати не лише, про яке богослов’я ідеться, а й чітко означити критерії, шкалу, за якою здійснюється ця оцінка. Нею ні в якому разі не може бути «шахтарська» мірка: скільки видали «на гора» богословських текстів, монографій, перекладів або статей, чи мислення в рамках ВВБП (внутрішній валовий богословський продукт) або БПП (богословських п’ятирічних планів) та їх виконання. Якщо б кількість виданих богословських текстів визначала рівень розвитку богослов’я, то ранньоцерковний період з його кількома десятками «ненаукових», «пафосних», «проповідницьких» і «моралізаторських» праць, могли би вважатись періодом стагнації, богословської непрофесійності, лінивства в написанні систематичних праць з богослов’я або навіть боягузтва перед філософськими системами того часу. Подібно можемо глянути на недавню історію переслідувань УГКЦ. Чи багато праць було? І що ж у цьому випадку богослов’я взагалі «не відбувалось»? Чи це був втрачений, безплідний час? Натомість тисячі богословських монографій, статей, які з’явились у західному світі протягом цих же декількох останніх десятиліть, свідчили би про бурхливий розвиток богослов’я у секуляризованому і дехристиянізованому суспільстві. Чи може бути визначальним показником богословського зросту кількість наукових монографій, які пропонують певні оригінальні підходи мовою, зрозумілою лише для вузькоспеціалізованої аудиторії? Ця мірка може підходити лише для наукового, академічного богослов’я, без сумніву, важливого, але лише у своїх рамках, критично вузьких і обмежених. Та вона не може підходити для загальної оцінки рівня богословлення у Церкві. Тому що богомислення – набагато ширший і глибший процес, який закінчується пропорційно до благодатного дихання цілісного церковного організму і його реакції на внутрішні та зовнішні проблеми і виклики. Що більше, зводити (а відтак і оцінювати) таїнственний Божий дар богослов’я, який вимагає від рецептора внутрішньої чистоти й постійного метаної, виключно до його раціонально-академічної складової вважаю не лише неприпустимим раціоналістичним редукціонізмом, а й прямим спотворенням самої природи й мети богословського пізнання істини. Досить лише почитати «П’ять слів про богослов’я» Григорія Богослова, «Тріади» Григорія Палами чи енцикліку «Віра і розум» блаженного папи Йоана Павла ІІ, щоби зрозуміти цю елементарну для отцівської традиції істину.

Тому тези на кшталт «богослов’я УГКЦ не відбулось» чи «безплідність богослов’я УГКЦ в останніх століттях» – не адекватні, бо аномальні. Богослов’я завжди відбувається і плодоносить! Таїнственний богословський процес – не гра, яку можна виграти або програти, а пізніше аналізувати її хід і причини програшу; це не шоу чи PR-акція, де можна сказати вдалось чи ні. Це поступовий синергійний рух християнина і Божої благодаті в Тілі Христовому, яким є Церква.

Твердження про безплідність чи відсутність поступу в богослов’ї нагадує розчарування лісника, який посадив жолудь і прийшов за рік, щоби спиляти дуб і побудувати з нього хату, чи господині, яка купила на базарі курчат і на другий день побігла з кошиком до них, щоб позабирати яйця. Всьому свій час і своя міра зрілості, і потрібно в оціночних судженнях з мудрістю і виваженістю враховувати певні буттєві та персональні константи, специфіку контексту, які й визначають динамічні і таїнственні процеси, що нуртують у догматичній свідомості боголюдського організму Церкви. Розвій богослов’я – це не запозичення чужих богословських підходів (богослов’я визволення, радикальна ортодоксія тощо), які не відповідають українському історично-культурному та релігійному контексту і є чужорідними, штучними, а відтак, шкідливими в особливих і неповторних богословських процесах, які відбуваються в організмі Київської Церкви. Потрібно бути обережним у намаганнях «не винаходити велосипед» у богослов’ї, бо це вже хтось зробив. У богослов’ї це правило не спрацьовує. Тут якраз надзвичайно важливий природний та органічний для Церкви процес у його біблійно-патристичній тяглості, культивування живого, реального богослов’я, а не мавпування чужих рішень, які часто, будучи виключно інтелектуально-методологічними концепціями, не спрацьовують навіть у власних середовищах.

Яким має бути розвиток догматичного богослов’я?

Систематичним представленням патристичних ідей? Постмодерним неопатристичним синтезом? Будуванням інноваційних, комплексних та уніфікованих богословських систем чи аналітичним описом аскетичного досвіду? Воно має бути христоцентричним чи пневматоцентричним? Яке місце має концептуальне богослов’я у контексті богословської догматичної свідомості церковного організму? Чи можемо взагалі говорити про когерентну богословську систему, принципи, чи навіть доктринальне вчення?

Можна продовжити список запитань, на які можуть бути різні відповіді. Висловлю лише декілька думок щодо розвитку догматичного богослов’я.

1. Богослов’я – це навчання про божественні речі, яке повинно враховувати те, на чому наголошував ще Григорій Богослов (IV ст.), кажучи, що «істинне богослов’я, слово про Бога, повинно бути і словом, яке виходить від Бога». Головне джерело догматичного богослов’я «з висоти». Богослов’я «з низу» не буває. Ще Діадох Фотікійський (V ст.) зазначав: «Немає нічого біднішого, ніж ум, який філософує про Божі речі, перебуваючи поза Богом». Богословлення можливе лише на основі Об’явлення, дані якого церковне передання, наче в капсулу, поміщує в догмат. Як зазначав архимандрит Софроній Сахаров: «Людський дух перед лицем догмату шукає свій власний шлях прийняти цей дар божественного об’явлення і привласнити те, що воно містить у собі. З цього моменту відліку і починається богословський розвиток». Це не спекулятивне вибудовування нової богословської системи з досконалішими логічними аргументами, а представлення даних «з висоти» та інтеграція божественного об’явлення в категорії людського досвіду, і його поняттєво-концептуальне вираження. Отож, завдання богословського догматичного розвитку – пошук якомога кращих способів вираження незмінних догматичних істин, через їх «переклад» на мову зрозумілу людям, для яких вони подаються.

2. Об’єднання всіх цих пошуків шляхів вираження – це живе, персонально-буттєве й органічно-церковне сотеріологічне ядро. Сотеріологічна природа богослов’я – це душа богословського життя. Сутність богослов’я – стовідсотково сотеріологічна. Сотеріологічний вимір – це єдиний центр, єдиного богословського кола. З якої сторони не глянь. Це традиційний святоотцівський підхід. Чи ми богословим догматично, керигматично чи академічно. Все має виходити з і повертатись до онтологічно-персонального виміру спасіння людини, для якої головний богослов Бог-Слово і Воплотився.

3. Догматичний розвиток – це все більше занурення у правило віри Церкви, в її догматичну свідомість, у те, чим Церква як боголюдський організм у Дусі Святому живе. Жива динаміка осмислення правила віри (догмату) немислима без зв’язку з живою парафією, де це звершується. Осмислення цього дозріває у концепції «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Догматичне богослов’я розвивається у сенсі глибокої і відкритої контекстуалізації правила віри Церкви.

4. Антиномічний вимір догматичного богослов’я. З одного боку, неможна ототожнювати істину, яку виражає догмат, зі самим його визначенням, оскільки це веде до підміни онтологічного пізнання істини через сопричастя з нею, раціональним засвоєнням і різними методологічними маніпуляціями цих визначень. Тобто неможна зводити духовно-буттєву тайну богопізнання до раціонально-доктринального осмислення догматичних формул. Богословська систематизація немає вартості як мета в собі, і тому структура богословського представлення не є детермінуючим чинником у богословському процесі. Догматичне вчення Церкви не є компіляцією людських концепцій. З іншого боку, не варто применшувати академічно-методологічну сторону догматичного богослов’я, т. зв. «бухгалтерію релігійного досвіду», оскільки від адекватності, сучасності й відповідності до отцівського досвіду інтерпретації догмату залежить як керигма, так і місія Церкви. Тобто повинен бути баланс між глибоким зануренням в істину, яку окреслює догматичне формулювання, і її методологічно-концептуальним вираженням.

5. Догматичне богослов’я повинно бути керигматичним, тобто живо і практично спрямованим у суспільно-культурні середовища, відповідаючи на буттєві питання постмодерної доби! Тому соціальне вчення Церкви не буде життєвим, якщо його не імплементувати в ісповідання догматів парафіяльних спільнот.

Щоби плідний богословський процес природно наростав, поглиблювався і органічно та своєчасно плодоносив, необхідно леліяти богословські кадри, підтримувати, створювати благодатний ґрунт й атмосферу для праці. Потрібно формувати духовно сприятливі умови, щоб не лише було кому «закидати» у ґрунт насіння, а й терпеливо, постійно і тягло культивувати його ріст, формування та розвій богословських середовищ. Історія розвитку богослов’я у Греції, Румунії чи колишній Російській імперії яскраво свідчить про те, наскільки ці процеси складні і довготривалі. Натомість у нас такий процес здійснюється набагато швидше! Богослов’я УГКЦ відбувається! Проходить таїнственний і динамічний процес його визрівання і дозрівання! Болюче і радісно, шукаючи і помиляючись! З великими труднощами, але й великою надією на Бога відданих йому людей.

 

Віктор Жуковський 

 


Рейтинг статті

( 37 голосів )
Теги:     богослов’я      проблема
( 9355 переглядів )
 

Коментарі  

 
-8 #6 Юрій Чорнмоорець 23.12.2011 12:45
Ось друга відповідь: http://risu.org.ua/ua/index/blog/~chernomorets/45987/
А ось католицька оцінка: http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/critic/46041/
Цитувати
 
 
-8 #5 Юрій Чорнмоорець 18.12.2011 22:10
Ось відповідь на спробу пана Жуковського щось сказати на адресу критики, якої зазнала його "благочестива" доповідь, розміщенна тут. Як говориться - не називай іншого квазібогословом , бо можеш виявитися неправим. І благочестя не допоможе! Бо усі ми старі церковники, у деяких священицька династія із часів середньовіччя не переривалася. Нас романтичними теоріями від церковної правди не відвернеш, навіть якщо назвеш її квазібогословям сто чи двісті разів! http://risu.org.ua/ua/index/blog/~chernomorets/45975/
Цитувати
 
 
+10 #4 Віктор Жуковський 16.12.2011 11:29
Ось відповідь на реакцію Ю.Чорноморця: «Містичний емпірик» теологічному інтелектуалу. - http://xic.com.ua/z-zhyttja/21-problema/168-lmistychnyj-empirykr-teologichnomu-intelektualu
Цитувати
 
 
-9 #3 Юрій Чорнмоорець 05.12.2011 16:40
Ось відповідь: Антиінтелектуал ізм у теології УГКЦ: закономірна хвороба чи випадкова помилка? http://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/45794/
Цитувати
 
 
+10 #2 Брат 01.12.2011 20:40
Дякую, гарна відповідь Чорноморцям. :-*
Цитувати
 
 
+11 #1 Михайло 01.12.2011 19:37
Прочитавши цю статтю, упевнився: богослов'я в УГКЦ має добрих, правдивих провідників і пророків. І вся ця дискусія навколо богословських трудів, спровокована нашим святим старцем - Блаженнішим Любомиром, іде тільки на користь.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити