Вознесіння Господнє: смуток покидання чи радість прийняття? Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_ascension-2010.jpgЩороку в четвер сорокового дня після Воскресіння Христового християни поспішають до церкви, щоби відзначити День Вознесіння Господнього. Як саме виникло це свято? Яке значення має для християн? До чого спонукає вірних Церкви Христової? Якщо запитати пересічного християнина, який сенс Вознесіння Господнього, то чи зможе він сказати більше, ніж те, що Ісус піднявся на небо? Рідко. Проте сенс будь-якого релігійного свята не вичерпується фактом, а має вести нас до осягнення суті події, почути звернення Бога до кожного з нас. Саме тому так важливо зануритися у зміст того, що відбулося. Про богословський і літургійний вимір Вознесіння Господнього ми поспілкувалися з викладачами кафедри богослов’я Українського католицького університету: доктором літургійного богослов’я Петром Сабатом, доктором патристичного богослов’я о. Олегом Кіндієм та завідувачем кафедри богослов’я Віктором Жуковським.


kindij.jpg


о. Олег Кіндій, доктор патристичного богослов’я, кафедра богослов'я УКУ:

Вознесіння Господнє – це певний прикінцевий етап відвідин Сином Божим людського роду. Зійшовши з неба, Ісус Христос перейшов через всі аспекти людської реальності: у воплоченні став справжньою людиною, спілкувався з людьми, ділився з ними своєю любов’ю та знаннями. Вознесіння на небо – певний підсумок, повернення Сина Божого назад до лона свого Отця. У цьому поверненні закладена глибока християнська антиномія: коли Христос возноситься, то каже: «Я з вами прощаюся, але буду з вами по всі дні аж до кінця світу». Відтак, з одного боку, це – повернення до лона Отця, а з іншого – невидиме перебування з людиною. Прихід і повернення Сина Божого – важлива частина людського досвіду. Ісусові важливо повернутися до Отця, щоби зробити певний підсумок своєї місії. Але це не просто підведення підсумків. За кілька днів після Вознесіння Господнього святкуємо Зіслання Святого Духа. Тому Христові важливо вознестись, щоб дати місце для приходу Духа Святого. Ісус каже, що після себе покличе Духа Святого, аби той утішив людину та доповнив усі знання, залишені Христом людському роду: «Тіштеся, що Я відходжу, тому що той, який до вас прийде, вас укріпить». Дух Святий – це божественна сила. Ісус Христос – видиме воплочення Бога, а Дух Святий – невидима Його присутність. У цій антиномії відсутності й присутності закладена підказка, що кожна людина має невичерпну можливість до розвитку та росту. Між святами Вознесіння Ісуса Христа і Зіслання Святого Духа на початку Літургії ми вже не співаємо гімну «Христос Воскрес» і не мовимо молитви «Царю Небесний», тому що кілька днів (від четверга до неділі) з нетерпінням очікуємо нового приходу Бога. Отже, після очікування приходу Месії, Ісус дає нам нову якість очікування: очікування Духа Святого, якого ми маємо прийняти.

Тут розкривається ще одна дуже важлива реальність: Бог є близько до людини. Ісус каже: «Я вас не залишу до кінця світу, але даю вам завдання, даю вам певну автономію дії». Тобто Він не є квочкою, яка постійно тримає під своїми крилами курчат і не відпускає їх. Бог дає людині свободу, щоби вона приймала власні рішення і могла показати свій характер. Іншими словами, через воплочення Бог наново сотворив людину. Апостол Павло каже, що Ісус Христос – це новий Адам, а через Святого Духа ми всі стаємо новими людьми у Христі й Дусі. Отже, апостоли, учні Христові, сучасні християни є новим творінням, яке має право повноцінніше використовувати свою свободу до дії. Ісус каже: «Ідіть і проповідуйте. Ідіть і навчайте. Ідіть і робіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

Вознесіння – це, з одного боку, прощання, а з іншого – велика довіра Бога до людини. Людина має повірити у власні сили, в сили, які прийдуть як поміч із неба в невидимий спосіб через Святого Духа. Проте тепер люди повинні жити правдиво: в мирі, любові та справедливості. Пригадуємо, що як раніше Ісус анонсував свою смерть і воскресіння, так Він анонсував і своє вознесіння, кажучи: «Як Мене переслідували, так і вас будуть переслідувати, але не бійтеся». Бо ті знання, які Христос нам залишив, і наша особиста спроможність, наші сили дадуть змогу бути насправді щасливими, реалізовувати внутрішній потенціал у всій повноті. Ми бачимо, що після Зіслання Святого Духа апостоли перемінюються, стають іншими – безкомпромісними й рішучими. У момент вознесіння Господнього в учнів існує нотка страху та непевності. Але й тут розкривається Божа любов: Він не картає людину за її слабкість – дозволяє бути собою, дає можливість бути слабкою, але й надихає виявляти власну ініціативу, рухатися вперед.

Є ще багато інших аспектів цього свята, але головний із них той, що прихід на землю і повернення на небо Господа – це частина Божої динаміки спілкування з людиною. Вознесіння Сина Божого відчиняє двері до нового очікування приходу Духа Святого. Ісус Христос відходить, але водночас залишається. Він дозволяє бути людині слабкою, але, з іншого боку, надихає до сили й ініціативності.


sabat.jpgПетро Сабат, доктор літургійного богослов’я, кафедра богослов'я УКУ:

Підставою для відзначення цього празника стала подія вознесіння на небо Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє від Луки: «“Я вам пошлю те, що мій Отець обіцяв був. Сидіть у місті, аж поки не одягнетеся силою з висоти”. І він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки свої, благословив їх. А як він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившись йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим і перебували весь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога» (Лк. 24, 50–53). Подія Вознесіння Господнього закликає нас до радості, бо Ісус Христос вознісся на небо і засів праворуч Бога-Отця, щоби приготувати місце в небі для нас.

Вознесіння Ісуса Христа на небо показує, що існує два світи: видимий (матеріальний) і невидимий (духовний). Ми народилися й живемо у видимому, добре знаємо його довкілля: сонце, місяць, зорі, повітря, води, гори, долини, дерева, рослини, тварин, людей, цілі народи. Але є і потойбічний, тобто невидимий – духовний, який не менш реальний. Він прекрасний! Він найближчий до нашої душі. Щоб нам легше було сконтактувати з цим невидимим світом, Ісус Христос ще перед своїм відходом на небо обіцяє послати Святого Духа. Цей невидимий Святий Дух помагає нам відірватися від дочасних і проминальних благ цієї землі та дає силу прямувати й осягнути світ невидимий, духовний, вічний, тобто Царство Небесне.

Ідею двох світів, закладену у празник Христового Вознесіння, добре ілюструє ікона. Образ з автентичним зображенням цього свята з’являється у VI столітті, а в IX можемо вже побачити його у храмових розписах. Ікона має хрестоподібну структуру, де Богородиця і Христос становлять вертикаль, а апостоли – горизонталь. Хрест поєднує небо та землю й створює невидиму межу між духовним і тілесним. На ній ростуть дерева, коріння яких ховається під землею, а гілки тягнуться до неба. Плоди цих дерев – плоди Церкви, добрі діла людини. До Бога можна прийти як через діяння, так і споглядання, на що на розписі ікони вказують дві групи апостолів – статична і динамічна. Кожна деталь ікони має свій сенс. Наприклад, просвічена золотим промінням одежа Ісуса символізує божественну енергію, а мандорла (коло, овальний німб), яку тримають ангели навколо нашого Спасителя, – небесну сферу. Червону одежу ангелів ототожнюємо з людською кров’ю. Цікаво зображена на іконі Богородиця. Вона, будучи в молитовній позі в оточенні апостолів Петра і Павла, з одного боку, уособлює всіх нас, що чекають на зіслання Святого Духа, а з іншого – Спасителя для всіх вірних. Недаремно позаду Марії стоять й ангели в білій одежі – символ Євхаристії як таїнства Церкви.

Дослідники церковної історії доводять, що перші три століття Церква свята Вознесіння та П’ятидесятниці (Зіслання Святого Духа або Зелені свята) відзначала разом, а час від Пасхи до П’ятидесятниці було одним довгим святкуванням Пасхи. Спочатку Церква не вважала за потрібне святкувати Вознесіння Ісуса Христа рівно за сорок днів після Воскресіння. І лише пізніше (в IV столітті) постановила, згідно із хронологією і богослов’ям книги Діянь апостолів, окремо святкувати П’ятидесятницю та Вознесіння. Хоча до сьогодні літургійне відзначання Вознесіння та Зіслання Святого Духа тісно пов’язані.

Отож, Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа почали святкувати у IV столітті в Єрусалимі, де відбулася ця подія. Тоді це свято стає загальновідомим. Схоластик та історик Сократ, що жив у кінці IV – першій половині V столітті у праці «Історія Церкви» називає свято Вознесіння Господнього «всенародним». У IV столітті цариця Олена будує храм на місці Христового Вознесіння. Празник звеличують у своїх проповідях святі Йоан Золотоустий, Григорій Ніський, Лев Великий та інші. Наприклад, святий Йоан Золотоустий у проповіді на свято Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа каже: «Сьогодні людський рід остаточно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, – вознесені на Небо. Сьогодні стаємо наслідниками Небесного Царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й успадковуємо престіл Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима».

Перші богослужбові тексти свята Вознесіння почали складати вже в IV столітті. Вони прийшли на зміну першим церковним піснеспівам, які прославляли цю подію. Упродовж століть богослужбові тексти доповнювалися чи, навіть, змінювалися. Їхніми авторами прийнято вважати святих Йоана Дамаскина та Косьму Маюмського, що жили в VIII столітті, та інших.

Із хрещенням Київської Русі в 988 році свято Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа почала відзначати і Київська Церква. Перші слов’янські тексти дійшли до наших днів, їх можемо почути й сьогодні на богослужіннях у церквах київської традиції.


zhukovs.jpgВіктор Жуковський, завідувач кафедри богослов’я УКУ:

Вознесінням Ісуса Христа закінчується перебування Воплоченого Бога на землі. Атанасій Великий (IV століття) зазначав, що Вознесіння воплоченого Бога можна порівняти з обоженням його людської природи, яка стає невидимою для тілесного ока. Сходження на небо не означає відхід Ісуса Христа, в якому Він покидає світ і людину. У кондаку празника на Божественній Літургії східні християни моляться: «Сповнивши промисел щодо нас і те, що на землі, з’єднавши з небесним, вознісся ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи, ти кличеш до тих, що люблять тебе: Я з вами і ніхто проти вас».

Син Божий, воплотившись, вже поєднав небо і землю, Бога і людину, вічність і час, предвічне і сотворене, всемогутнє і немічне. Він раз й назавжди нерозлучно поєднався та перебуває в повноті людської природи, яку возніс і посадив праворуч Отця. Вознесіння – це кінцевий, підсумковий етап у боголюдській місії відновлення єдності між Бог і людиною, знищення будь-яких бар’єрів на шляху до повернення синівського спілкування людини зі своїм Отцем. Бо ми вже тепер “діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до нього подібні, бо ми побачимо його як є” (Йо. 3, 2). Син Божий для того й зійшов із неба та став людиною, щоби вознести в собі і собою на небо людину, щоби Бог був нам Отцем, а ми були Його синами і дочками (Див.: Кор. 6, 18). Ми ж, будучи Христовими від моменту хрещення, у Христа хрестившись і Христа зодягнувшись, стали органічними членами Його містичного тіла (Пор.: Еф. 1, 22; Кол. 1, 18), Його людськості, яка нероздільно, незмінно, незмішано і нерозлучно поєднана з Його божеством, а відтак, з єдиносущним Отцем і Святим Духом.

Сідаючи праворуч Бога (Євр. 10, 12; Еф. 1, 17–21), Ісус Христос сідає вже не лише як Син Божий, а й як людина, Син людський. Будучи піднесений, Він усіх, хто є в Ньому, притягує до себе (Пор.: Йо. 12, 32). Вознесіння – це остаточна прослава не лише Сина Божого, а й кожної людини, яка у Христі стає сином Божим за благодаттю і разом із Христом возз’єднується з Отцем, Сином і Святим Духом, сідає за один стіл святкової трапези Пресвятої Трійці. Всі ми через віру у Христа Ісуса стаємо синами Божими (Гал. 3, 26). Настало оновлене, неначе наново сотворене, людство у Христі. Піднесення Христа – це також, раз і назавжди, остаточне піднесення людини й перебування її у славі Божій, «праворуч Отця». Вознесіння – безповоротне органічне введення кожної охристовленої людини через людськість Господа, в Боже життя Пресвятої Трійці! Апостол Петро, говорячи про цю незбагненну спорідненість із Троїчним Богом, яка стає реальністю кожного християнина, наголошував, що кожний член Церкви робиться причасником Божої природи (Див.: 2 Пет. 1, 3–4).

Саме тому Вознесіння – це не просто “повернення” Сина Божого на небо, адже Він ніколи не залишав Отця і Святого Духа. Це – повернення Сином Божим на небо поєднаної з Христом людини. Небо відкрите, і кожна людина через “дорогу”, “двері” яким є Господь, входить у нову реальність життя громадянством вже іншої, Небесної держави (див.: Фил. 3, 20) – Царства Божого. Бог не заносить на руках, як безвольну і нездатну до самостійного руху, людину на бенкет Царства, а підтримує її свобідну ходу, допомагає своєму співбрату і співсестрі увійти у свої, відкриті для кожного, двері Життя. Людина ж повинна лише пройти цей шлях у творчому діалозі з Богом, у динамічному і напруженому відкритті антагонізмів своєї, божественної і такої людської свободи, у пристрасному бажанні досягти наступний горизонт, не дивлячись на глибину падінь, немочі, що докучають, і недуг, що приземляють! Це шлях довгоочікуваного возз’єднання кожного члена зі своїм Тілом (1 Кор. 12, 13), кожної гілки з виноградною Лозою (Йо. 15, 5), кожного каменя зі своєю Будівлею (Еф. 2, 19–20), кожної вівці з отарою (Йо. 10, 27–29). Це безповоротний шлях вознесіння Божого і людського, радісного і сумного, небесного і земного. Шлях вже пройдений і ще задимлений курявою ходи!

Розмовляла Марія Всяка


Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     інтерв’ю
( 2450 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 maxss 10.02.2017 07:29
Вознесенская церковь на Байковом кладбище http://kiev-foto.info/ru/tserkvi/1908-tserkov-vozneseniya-gospodnya-na-bajkovom-kladb
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити