Ода красі Друк

Клод Моне. Враження. Схід сонця
Клод Моне. Враження. Схід сонця
Вона мала губи кольору стиглої сливи. Щоразу, як я зустрічав її, то посміхався мов той чеширський кіт: такий вже був у мене талант.

Вона любила ховатися в тінях сонця: коли те розкидалось гарячим промінням і змореному люду ніде було подітися, вона не шкодувала їм холодної водиці, насичувала кожного, хто до неї прибігав; вона сама прибігала до немічного, аби порятувати його, а до невиліковного — простити застарілі гріхи; в її серці не було місця для жалю — принаймні, вона ніколи не проявляла його по відношенню до мене, а оскільки краси своєї вона не жалує ані одній душі світу цього, я самотужки дійшов до висновку, що дорога до неї у нас всіх одна і вона — наше просвітлення при кінці спільного шляху.

Пам’ятаю її від малку, коли вона дріботіла долами річок і за кожним її кроком з-під п’ят виростали жмутки квітів: по ліву сторону оберемки рум’янку та плакун-трави, по праву—зозулинець та осот; від заходу до сходу, у місцях, де вона одпочивала, занурюючи у воду зморені ніжки, виростали верби: сумно схиляючись до води, вони напускали на свої обличчя густі коси та так приховували від білого світу гіркі сльози, які проливали, сумуючи по своїй матері-красуні.

Коли природа по ній плаче, що говорити мені, неотесаній людині із казковою посмішкою отого чеширського кота — кому зможе догодити мій талан, хто захоче його до себе прив’язати, яка рука наважиться змалювати із мене портрет, коли я і до натюрморту не ходжуся? Не годиться душі моїй плакатись в сорочку, потрібно йти власним шляхом, виставляючи напоказ посмішку на гордій осанці.

Нікуди мені податись зі своїм скромним талантом.

І чого це я все про себе та про себе, коли є та, яка по-правді вартує слова! І не лише слова: скільки бо віків її оспівували поети, скільки музикантів карбувало ім’я її між струн; письменникам була вона зорею уночі, а гончарі віднаходили її на дні глека, зліпленого під милозвучне її шепотіння. Скільки добрих слів вона промовила майстрам за їх життя-буття — не перечислити, очевидні самі наслідки, що обрамили світ красою, вона ж завжди та сама — не обрамлена мрія митця.

А що вже мислителі надпивали від її чаші, то намудрували стільки, що світ поставили з ніг на голову, наповнивши його мудростями по самі вінця: донині вистарчало обіцянок на всі минулі покоління, старчить і на майбутні. Натхнула вона і математиків, і фізиків, навіть хіміків, які намагались зачинитися від світу у тихій кімнатці, силуючись перетворити каміння на золото, а що вона: прийшла ні світ ні зоря та насміялась із дурнів. Аніякого золота, саме каміння вистроїлось рядком по тисячах років важкої праці. Ніхто не обидився на провідницю життя, яка окрашає його природною барвою свого серця — ох, яке величаве її серце, де кожному знайдеться місце: вона і їжа для бідаря, і ліки для хворого, опора для старця, й чого правду гріхом таїти — вона сяйво життя! Я ж блукач і блукача дорога переді мною стелиться.

Крокую сміливо, ковтаючи сльози, що раз на добу проливає сумне око. Мені б іще хоч раз зустрітися віч-на-віч із тією, що має губи кольору стиглої сливи: я б заусміхався їй своєю котячою усмішкою, а вона б подала мені руку і так, разом, як у дитинстві, ми побігли на зустріч сонцю.


Іванна Любезна

Tеги:

Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     есей
( 2461 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити