"Священиче служіння в Казахстані - це суцільні виклики" (Інтерв'ю із греко-католицькими священиками, учасниками сертифікатної програми УКУ) Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_kazahstan_1.jpgНещодавно закінчився перший модуль сертифікатної програми для українських священиків у Казахстані. У контексті програми завідувач кафедри богослов’я філософсько-богословського факультету  УКУ  Віктор Жуковський узяв інтерв’ю у священників, які служать для місцевих греко-католиків. Для початку – пропонуємо вашій увазі коментар Віктора Жуковського, його враження від побаченого, а нижче – досвід самих душпастирів.

Віктор Жуковський: Священиче служіння в Казахстані – це суцільні виклики: кліматичні, релігійні, політичні, фінансові. Кліматичні полягають у тому, що влітку тут до +40 градусів, взимку до -40; бурани, степи на сотні кілометрів без жодного деревця. Викликом є і національно-релігійні особливості тутешньої діаспори: свідомих українців греко-католиків небагато. Хто виїхав, хто асимілювався, а ті, що залишились, перебувають у чужому казахському, мусульманському середовищі з яскраво вираженими специфічними рудиментами пострадянського тоталітарного суспільства. Політичні виклики – це тотальний контроль влади над релігійною діяльністю і надзвичайно обмежені можливості для повноцінної душпастирської праці наших священиків з розсіяними по країні українцями. Є і матеріально-фінансові труднощі: слабка або взагалі відсутня матеріальна база, мізерна фінансова підтримка як від закордонних фундацій, так і від Церкви в Україні. Цього короткого переліку викликів достатньо, щоб зрозуміти не лише специфіку душпастирювання в Казахстані, а й те, яким рисами та знаннями повинен володіти священик у цих непересічних місійних реаліях.

Сертифікатна програма з богослов’я для священиків УГКЦ в Казахстані, яку розпочала кафедра богослов’я УКУ на початку грудня, має на меті посильно допомогти душпастирям знаходити відповіді на різноманітні виклики, з якими вони зустрічаються у своєму духовному та пастирському служінні. Це стосується питань місіології та душпастирювання, біблійної катехизи, канонічного права, морального богослов’я та біоетики, віровчення Церкви та духовного життя, інтерпретації суспільних проблем та християнських відповідей на них. Формат програми максимально діалогічний і дискусійний. Це добра нагода для обговорення викликів і трудностей місії в Казастані, не просто відсвіжити свої знання з богослов’я, а, в першу чергу, знайти спосіб, щоб спроектувати ці знання на вирішення конкретних пасторальних завдань у своєму парафіяльному контексті. Отож, як це переживають самі священики та монахині тут – ми можемо почути з перших вуст.

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_kazahstan_2.jpgОтче Василю, розкажіть про ситуацію УГКЦ в Казахстані з перспективи Вашого тривалого служіння тут, а також про завдання цієї програми, яку Ви спільно з кафедрою богослов’я УКУ започаткували?

Отець Василь Говера: «Працюю в Казахстані, в Караганді, вже 18-й рік як парох-настоятель української греко-католицької парафії Покрову Пресвятої Богородиці, а останні 12 років виконую також функції делегата Конгрегації Східних Церков для греко-католиків в Казахстані і Середній Азії. За останні 17 років у країні виникло кілька греко-католицьких громад, 5 з них офіційно зареєстровані як парафії. Є ще з десяток таких пунктів, куди наші священики доїжджають. Парафії характеризує внутрішнє різноманіття, тому очевидно, що праця тут – це виклик.

Так, насамперед, ми служимо для греко-католиків, зокрема зі Західної України, які опинилися тут внаслідок сталінських депортацій, особливо 1940-1947 рр., однак є і багато православних українців зі Східної України, що мігрували в Казахстан через цілину, через комсомольську працю в 1960-1970-тих рр. Є й такі, що просто хочуть молитися українською мовою, і тому деякі парафії засновані саме на цій основі. Але є й росіяни, або змішані подружжя, які віднаходять у нашій Церкві свою релігійність. Священиків, які працюють в Казахстані, є вісім, і семеро з них приїхали з України. Зазвичай усі вони молоді, більшість приїхали відразу після свячень, по контракту на 3 або 5 років.

В останні роки я побачив необхідність певного підвищення кваліфікації для священиків, тому що місійна праця дуже непроста, до того ж вони обтяжені різними додатковими функціями: будівництво, ремонти тощо. Тому непросто поглиблювати свої богословські знання так далеко від наших богословських центрів, а тим паче брати участь у конференціях, зустрічах, симпозіумах. Тож виникла така ідея – започаткувати програму співпраці з УКУ, щоб наші священики могли збиратися і протягом тижня мати лекції з різних церковних дисциплін, але з наголосом на практичне застосування. Йдеться про канонічне право, літургіку, пасторальне богослов’я, місіологію, догматичне богослов’я. Надіємося, що ця співпраця буде поглиблюватися і стане такою конкретною допомогою для наших священиків.

Отче Олеже, а яким є Ваш досвід?

Отець Олег Галушка: Я приїхав в Казахстан 14 лютого 2012 року з Тернопільської єпархії. Зараз служу в Сатпаєві. Це колишній табір, де осіло багато українців-політв’язнів, через що, власне, там поставили церкву. І хоча це маленький населений пункт, однак наші українці просили навіть Блаженнішого Любомира особисто, коли він був у Караганді, посприяти, аби в Сатпаєві, на поселенні, яке називають «Весовая», звели церкву.

Служіння тут хоч і не легке, але надзвичайно цікаве. Тут люди відкриті, тут є ота «земля», в яку постійно можна кидати зерно, тому що вони навіть самі просять про це. От, так буває, що після служби підходжу до парафіян, і чую: «Отче, ну, вчіть нас!» Кажу: «Ви ж уже це знаєте, адже були тут священики і до мене».  А вони: «Ні, Ви нас учіть!».

При цьому, тут важко організовувати якісь навчання, катехитичну школу тощо, тому що людям доводиться тяжко працювати, і кожен тримається своєї праці. Тому ми проводимо навчання і школу під час Літургії (на проповіді, іноді також після благословення) чи після неї, і наразі ефективно. Ота спраглість Божого слова і відкритість людей захоплює мене.

Скільки Ви маєте парафіян – сімей, родин? Чи всі вони українці?

Отець Олег Галушка: Найбільше є дітей і внуків тих українців, які були заслані сюди, перебували у таборах. Значно менше українців, які приїхали сюди у пошуках землі. На нашу парафію приходять також німці, білоруси, багато росіян. Однак багато хто з них переставали ходити до храму з банальних причин – труднощі з доїздом, праця одного із членів сім’ї тощо.

Щодо богословської програми, яку я відвідав: хоча я закінчив свої студії ще в 2005 році, але за тиждень засмакував те, що вже забув. Такі курси, справді, якщо так можна висловитися, «розворушують» дещо «застояний» мозок. Впевнений, що вони потрібні для священиків, і було б добре,  якби була можливість хоча би раз на три місяці так збиратися.

А якими є особливості монашого служіння у Казахстані?

Сестра Анастасія Балінська: В Казахстані вже шостий рік, належу до Згромадження Сестер Служебниць. Оскільки я сестра-монахиня, для мене дуже важливо, щоб, перебуваючи тут, так далеко від своєї Батьківщини, ми могли мудро поєднувати молитву й апостолят.

Знаємо, що Казахстан – це особлива, свята земля, земля мучеників. Тому ми відвідуємо людей старшого віку, спілкуємося з тими родинами, які були репресовані чи депортовані. І при церкві допомагаємо священикам, працюємо з дітьми, дорослими, молоддю. Тут є можливість звершувати справжній духовний подвиг: якщо в Україні, скажімо, на катехизаціях постійно буває багато людей, то тут, натомість, одного разу можуть прийти багато, а іншого – двоє-троє. Тому дуже важливо не дивитися на кількість, а приймати ті ситуації такими, якими вони є, і працювати навіть з одною людиною, віддаючись їй, як багатьом. Також тут важливо для сестер, щоб був мир в стосунках між нами і між священиками, тому що це дуже впливає на людей. І ми стараємося завжди зберігати цей мир.

Країна мусульманська, і ми тут не тільки катехизуємо, а також і євангелізуємо. І з казахами стараємося по-казахськи говорити, бо це є своєрідним  ключиком до серця людини, хоча наразі знаємо небагато слів.

Що привело Вас на цю програму?

Моя душа була спрагла знань, захотілося відновити в пам’яті те, що вивчала колись, але і почула багато нового. Бачу, що навчання, читання допомагає і для молитви, і для пізнання Бога. В ці дні мені було надзвичайно легко молитися.

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_kazahstan_3.jpgЩо можете сказати про ментальність місцевого населення і те, як це впливає на Ваше служіння?

Отець Кирил Григор’єв: Спершу скажу, що я навчався в Тернополі, а перед тим – у Православній семінарії в Єкатеринбурзі. Тепер я є парафіяльним сотрудником у Караганді вже два з половиною роки. Тут служіння специфічне, дуже відрізняється від того, що я бачив у Росії та Україні. Оточення, ментальність казахського народу впливає на місцевих слов’ян. Не завжди йдеться про гарні риси, скажімо, поширена непунктуальність.

Але радше хвилює мовна проблема. Крім українців, ми опікуємося і росіянами, які, зокрема, через змішані подружжя прийшли до нашої Церкви. І тому в Караганді друга Служба Божа в неділю служиться російською мовою. Та ми не маємо офіційно затвердженого перекладу, тому користуємось або церковно-слов’янськими текстами, або перекладами не дуже високої якості, зробленими самотужки.

Старше покоління, діти переселенців, вже не говорять по-українськи, хоча і розуміють її, та спілкуються російською, і не ототожнюють себе з українським народом, а кажуть: «Мы – русские». А от онуки переселенців, молодше покоління, яким зараз 10-12 років, української не розуміють. Ми теж ними опікуємося, і дякувати Богові, що тут на парафії маємо сестер, які провадять катехизації і науки двома мовами – і українською, і російською. Певних труднощів зазнаємо через те, що немає ніяких катехитичних підручників російською мовою.

А що скажете про цю формаційну програму, у якій Ви взяли участь?

Я належу до тих, що люблять вчитися, тому дуже задоволений, мені було цікаво, освіжив знання, які здобув раніше. Це дуже корисно також тому, що більшість священиків працюють наодинці і нечасто мають можливість зібратися, поспілкуватися. Неодноразово ми з запізненням дізнаємось новини, та й специфіка нашої праці не дуже сприяє академічному зросту. А ця програма, крім того, що дала знання, ще й скріпила мою особисту віру. Лекції спровокували чимало свіжих думок, які я зможу застосувати на проповіді.

Отче Романе, а яким є Ваш досвід служіння тут?

Отець Роман Коцур: Я навчався у Тернопільській семінарії, після закінчення семінарії 2 роки був на студіях в Римі, де вивчав духовність. Ще семінаристом-п’ятикурсником приїхав сюди на катехитичну практику, і вже тоді побачив, що є потрібним. Після мого повернення з катехизації Владика запитав мене, чи не бажаю поїхати священиком на місії. І я погодився.

Зараз працюю в місті Павлодар, але разом з іншими священиками опікуємося рядом сіл, наскільки це можливо. Буває, що й не кожного місяця вдається всюди прибути, але принаймні на великі свята або події стараємось приїхати. На парафії у Павлодарі постійних парафіян є 15-20, але буває менше або більше. На відміну від парафії в Караганді, у Павлодарі парафіяни – це переважно нащадки комуністів та піонерів з Центральної та Східної України – Хмельниччини, Житомирщини, Київщини. А вихованих у греко-католицькому дусі – буквально кілька людей, та й ті відходять, помирають. Є люди російського походження.

Наша парафія, можна сказати, дуже «сімейна»: тут люди почуваються як вдома. Храм наш перероблений з будинку; там є кухня, там живе отець Ярослав з сім’єю. Дуже часто після Літургії ми можемо піти з парафіянами попити чаю, усіх їх знаємо поіменно, де вони працюють, чим займаються, тощо.

Основний виклик зараз, як на мене, – це теперішня ситуація в Україні. Тутешні, які дивляться російське телебачення, виховані в російській культурі, мають російське коріння, – вони чують інформацію про «поганих» українців, «погану» нашу Церкву тощо, і, ймовірно, це на них впливає. Вони відкрито цього не показують, але в розмові запитують: «Як ви до того ставитеся?», «Як ви на це реагуєте?» Тому нам треба утримуватися від надмірних емоцій та різких суджень, аби не зранити людей і могти їм надалі проповідувати Христа.

Як Ви оцінюєте програму, організовану за ініціативою о. Василя Говери?

Пам’ятаю, під час мого першого року тут отець Василь захотів дізнатися думку священиків, що слід покращити. Особисто я відстоював ідею певних курсів із канонічного права та морального богослов’я. Причина проста: не раз бувають такі складні сповіді, що без поради якогось мораліста або каноніста важко розібратися. Новина про ці курси застала нас зненацька. Звичайно, це була дуже позитивна звістка. Я, наприклад, для себе освіжив догматику. Корисними будуть, підозрюю, і лекції з літургіки, оскільки є багато  обрядових нюансів: наприклад, як уділяти шлюб у випадку мішаного подружжя, як готувати до подружжя таких людей; як сповідати тих заробітчан, які звичайно мають перешкоди для отримання розрішення, однак в умовах заробітків – ні. І таких прикладів багато.

Отець Василь Куцик: Я походжу із Самбірсько-Дрогобицької єпархії, і тут уже два роки. Спочатку приїздив у 2010 році на місії. Мені сподобався цей край, тому що мій дід теж був виселений, і було дуже цікаво побачити те, про що він розповідав, зокрема багатьох наших людей-українців, їхнє тяжке життя, той шлях, який їм довелося пройти. В якийсь момент я зрозумів, що хочу їм послужити.

Де Ви служите?

У поселенні Шидерти, Павлодарська область. Це поселення з 1954-го року, куди приїхали переселенці-комсомольці на цілину і будували там канал, що мав тягнутися до Караганди. Довгий час це було цілковито українсько-російське село, і тільки за останні 15 років там почали поселятися казахи.

Специфіка праці в Шидертах пов’язана з тим, що там є колонія для правопорушників. Коли вони виходили на волю, то часто оселялися в нашому селі. Тому зараз там розвинена злочинність, дуже неспокійно. В ньому ще залишилося багато українців, хоча часто вони не бажають називати себе українцями. До церкви люди приходять, цікавляться, але останнім часом менше, через дезінформацію з боку одного православного священика, який з-за 50 кілометрів приїздить і сіє зерна ворожості.

Що Вам дала ця богословська програма?

Оновив знання, краще пізнав багато таких моментів, які корисні для місій, навіть деякі кроки свої проаналізувавши, побачив недоліки. Надалі очікую навіть більше практичних порад.

Отче Ярославе, а на Вашу думку, в чому особливості служіння тут загалом і у Вас на парафії, – щось, що відрізняє Вашу працю від праці в Україні?

Отець Ярослав Головчук: Я приїхав з України в Казахстан працювати. І так сталося, що почав навчатися в римо-католицькій семінарії в Караганді, а закінчував навчання у Тернополі. З 2006-го року працюю в Павлодарі для наших людей, хоча приходять і росіяни. Мої парафіяни – переважно зі Східної України, тому з ними буває важко, але, слава Богу, вони приходять і приводять своїх дітей.

Треба спочатку зрозуміти їхній менталітет, зрозуміти, чим вони живуть, що вони хочуть. Відмінність очевидна: якщо в Україні всі звикли, що в неділю всі йдуть до церкви, що це свято, то тут людей навчили, що неділя – це можливість або поїхати на дачу, або десь відпочивати, – що завгодно, тільки не іти до храму. Але потихеньку наші пояснення, як зерна, проростають, і люди все більше усвідомлюють, що неділя – святий день, що цілий тиждень ми працюємо для себе, а сьомий день треба віддати Богові.

Про цю програму скажу, що тут відроджуємося інтелектуально і духовно, пізнаємо для себе глибини Божі. Мені здається, що саме це і є найголовнішим.

Отче Дмитре, Ви, що працюєте в Алмати, що можете сказати про особливості Вашого служіння?

Отець Дмитро: В Алмати я служу уже 4 роки, відколи там заснував парафію отець Василь, але загалом у Казахстані я п’ять років. А навчався я в Івано-Франківській семінарії, а потім проживав у Винниках.

На парафії у нас є 15-20 людей, а на свята збирається близько сорока. Що цікаво, приходять також росіяни, і навіть в теперішній політичній ситуації. Специфікою праці в Алмати є те, що це бізнес-центр Казахстану, і там у людей немає часу, а тому праця з людьми, катехизація тощо мають бути компактними. В нас катехизація відбувається після Літургії, триває приблизно 10 хв., для того, щоби людям донести принаймні основні правди віри. Служіння в Алмати – це нагода робити так, як навчає Папа Франциск: Церква виходить назустріч людям.

Наприклад, мені часто доводиться приходити додому до людей на чай, чи просто на невимушену розмову, під час якої вони задають дуже багато питань про віру. Я дуже вдячний за ці курси, організовані УКУ, тому що вони дозволили нам систематизувати ті знання, які ми отримали в семінарії, і також почути багато нового, що ми зможемо використати на своїх парафіях. Коли я їхав сюди і повідомив людям, що в нас будуть такі курси, то вони дуже зраділи: «Чудово, отче, Ви потім це зможете нам переказати». Тому дуже вам вдячні і нехай Господь вас благословить.


Підготувала Христина Михалюк

Статтю взято з вебсайту Кафедри богослов'я Українського католицького університету





Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     інтерв’ю      свідчення      служіння
( 4474 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити