Біблійні аспекти політичної спільноти Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_bibliapro_1---manuskrypt_9.jpgБожа влада
На початку своєї історії народ Ізраїлю вирізняється тим, що не має царя, бо визнає лише владу Ягве. Саме Бог втручається в долю Ізраїлю за посередництвом харизматичних осіб, як записано в книзі Суддів. Останнього з них – Самуїла, про­рока і суддю, народ попросить дати їм царя (пор. 1 Сам. 8, 5; 10, 18–19). Самуїл застерігає ізраїльтян перед наслідками деспотично­го царювання (пор. 1 Сам. 8, 11–18). Однак, царську владу можна сприймати також як дар Ягве, який Він посилає на допомогу своєму народові (пор. 1 Сам. 9, 16). Зрештою, Саул буде помазаним на царювання (пор. 1 Сам. 10, 1–2). Ці події змусили Ізраїль зрозу­міти царювання інакше, ніж його сусіди. Царя, обраного Ягве (пор. Вт. 17, 15; 1 Сам. 9, 16) і Ним помазаного (пор. 1 Сам. 16, 12–13), вважають сином Божим (пор. Пс. 2, 7) і він повинен зробити видимою велич Божої влади і задум Його спасіння (пор. Пс. 72). Тому цар мусить бути захисником найслабших і гарантувати народові спра­ведливість. Звинувачення пророків зосереджуються саме на неспроможності царів виконувати ці обов’язки (пор. 1 Цар. 21, Іс. 10, 1–4; Ам. 2, 6–8; 8, 4–8; Міх. 3, 1–4).

Прототип царя, якого обрав Ягве, – Давид, чиє просте похо­дження є улюбленою темою біблійної оповіді (пор. 1 Сам. 16, 1–13). Давид одержує обітницю (пор. 2 Сам. 7, 13–16; Пс. 89, 2–38; 132,11–18), яка робить його засновником особливої царської традиції – «месіанської». Незважаючи на всі гріхи і зради Давида та його наступників, ця традиція продовжується і сягає кульміна­ції в Ісусі Христі, який par excellence «Помазаник Ягве» (тобто «Помазаник Господній», пор. 1 Сам. 2, 35; 24, 7, 11; 26, 9, 16; Вих. 30, 22–32). Син Давида (пор. Мт. 1, 1–17; Лк 3, 23–38; Рим. 1, 3).

Невдача, якої зазнало царювання в історичному плані, не зни­щує ідеал царя, який, вірний Ягве, володарює мудро і діє справедливо. Ця надія багаторазово постає у Псалмах (пор. Пс. 2; 18; 20; 21; 72). У месіанських пророцтвах прихід царя – наділеного Духом Гос­поднім, духом мудрості і справедливості до бідного – очікують в есхатологічну епоху (пор. Іс. 11, 2–5; Єр. 23, 5–6). Як справжній пас­тир Ізраїлю (пор. Езек. 34, 23–24; 37, 24), Він принесе мир народам (пор. Зах. 9, 9–10). У поетичних книгах царя змальовують як справедливого суддю і ненависника беззаконня (пор. Прит. 16, 12), який судить бідного за правдою (пор. Прит. 29, 14) і є другом тих, хто має чисте серце (пор. Прит. 22, 11). Поступово проголошують те, що, за Євангелієм та іншими новозавітними текстами, здій­сниться в Ісусі з Назарету, Який стане остаточним втіленням Ца­ря, обіцяного Старим Завітом.

Ісус і політична влада
Ісус відкидає гнітючу і деспотичну владу князів народів (пор. Мк. 10, 42) і відмовляється визнавати їхні претензії на те, щоб їх на­зивали добродійниками (пор. Лк. 22, 25), але Він не протиставляє Себе прямо владі Свого часу. У Його проповіді про сплату податків Кесарю (пор. Мк. 12, 13–17; Мт. 22, 15–22, Лк. 20, 20–26) Він ствер­джує, що потрібно віддавати Богу Боже, засуджуючи цим будь-яку спробу обожнення чи абсолютизації світської влади: лише Бог мо­же вимагати від людини всього. Водночас, світська влада має пра­во на те, що їй належить: Ісус не вважає несправедливим платити податки Кесарю.
Ісус, обіцяний Месія, боровся і подолав спокусу політичного ме­сіанізму, характерна ознака якого – підкорення націй (пор. Мт. 4, 8–11; Лк. 4, 5–8). Він – Син Чоловічий, Який прийшов «служити й віддати Своє життя» (Мк. 10, 45; пор. Мт. 20, 24–28; Лк. 22, 24–27). Коли Його учні сперечалися про те, хто з них найголовніший, Ісус вчить їх стати останніми і служити всім (пор. Мк. 9, 33–35). Він вказує синам Заведеєвим, Якову і Йоану, які бажають сидіти пра­воруч Нього, на шлях хреста (пор. Мк. 10, 35–40; Мт. 20, 20–23).

Ранні християнські спільноти
Послух владі, не пасивний, а «ради сумління» (Рим. 13, 5) відпо­відає порядку, встановленому Богом. Св. Павло описує відно­сини християн із владою й обов’язки, які повинен мати христия­нин щодо неї (пор. Рим. 13, 1–7). Він наполягає на громадянському обов’язку сплачувати податки: «Тож дайте кожному належне: ко­му податок – податок, кому мито – мито, кому острах – острах, ко­му честь – честь» (Рим. 13, 7). Звичайно, Апостол не має наміру узаконити будь-яку владу, а, радше, прагне навчити християн: «дбати перед усіма людьми про добро» (Рим. 12, 17), зокрема й у відносинах із владою, бо влада служить Богу заради добра людини (пор. Рим. 13, 4; 1 Тим. 2, 1–2; Тит. 3, 1) та «відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим. 13, 4).
Святий Петро закликає християн «коритися ради Господа кожній людській установі» (1 Пет. 2, 13). Цар і його правителі по­винні визначати «кару лиходіям і похвалу доброчинцям» (1 Пет. 2, 14). Таку владу необхідно «поважати» (1 Пет. 2, 17), тобто визнавати, адже Бог вимагає правильної поведінки, яка б «змусила мовчати неуцтво безглуздих» (1 Пет. 2, 15). Потрібно використовувати свободу не для виправдання зла, а для служби Богові (пор. 1 Пет. 2, 16). Йдеться про вільний і відповідальний послух владі, яка поважає вимоги справедливості і прагне спільного блага.

Молитва за правителів, яку запропонував св. Павло, коли зазнав переслідувань, чітко вказує на те, що повинна гарантувати політична влада: мирне і спокійне, побожне і гідне життя (пор. 1 Тим. 2, 1–2). Християни мають «бути готові до всякого доброго діла» (Тит. 3, 1) з «повною лагідністю до всіх людей» (Тит. 3, 2), ус­відомлюючи, що вони спасенні не завдяки їхнім справам, а завдяки Божому милосердю. Без «відродження і відновлення Святого Ду­ха, Якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса» (Тит. 3, 5–6), всі люди «безглузді, непокірні, збаламучені, служили пристрастям та розкошам прерізним, живучи у злобі й заздрощах, огидні, взаємно ненависні» (Тит. 3, 3). Ми не повинні забувати про убоге становище людини, спотворене гріхом, але звільнене Божою любов'ю.

Коли людська влада виходить за межі, визначені Богом, то пе­ретворюється на ідола і вимагає цілковитого підкорення. Вона стає апокаліптичним звіром, образом імперської влади переслідувань, що напилася «від крови святих і від крови свідків Ісуса» (Од. 17, 6). Звіру служить «лжепророк» (Од. 19, 20), який оманливими чудами спонукає людей поклонятися звірові. Це бачення – пророчий знак пастки, якою послуговується Сатана, щоб керувати людьми, закрадаючись у їхній дух обманом. Але Христос – Агнець-Переможець, Який упродовж людської історії долає будь-яку вла­ду, що прагне абсолютизації. Такій владі, як вважає св. Йоан, може протистояти опір мучеників: так вірні свідчать про по­разку корумпованої і сатанинської влади, адже на них вона більше не поширюється.

Церква проголошує, що Христос, переможець смерті, царює над Всесвітом, який Він Сам звільнив. Його царство охоплює і тепе­рішні часи й закінчиться лише тоді, коли все буде передано Отцю, а людська історія – останнім судом (пор. 1 Кор.15, 20–28). Христос відкриває людській владі, яка постійно спокуша­ється бажанням панувати, її справжнє і повне значення – служін­ня. Бог – єдиний Отець, Христос – єдиний Учитель усього людст­ва, а всі люди – брати і сестри. Верховна влада належить Богові. Однак Господь «не захотів зберегти для Самого Себе сповнення всіх видів влади. Він покладає на кожне творіння функції, які воно може виконати за здібностями власної природи. Цей спосіб керування треба наслідувати в суспільному житті. Поведінка Бога в керуванні світом, яка засвідчує таку велику увагу до людської свободи, повинна надихати мудрістю тих, які керують людськими спільнотами. Вони повинні поводитися як слуги Божого Прови­діння».

Біблійне послання не перестає надихати християн на роздуми про політичну владу, пригадуючи, що вона походить від Бога і є складовою сотвореного Ним світу. Такий устрій світу осягається сумлінням і в суспільному житті здійснюється у правді, справедливості, свободі і солідарності, які несуть мир.


* Компендіум Соціальної доктрини Церкви. – К. : Кайрос, 2008. – С. 234–238.



Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     політика      богослов’я      №2      Біблія
( 7329 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити