Засади і цілі політичної спільноти Друк

Імператор Юстиніан (VI ст.), автор ідеї симфонії Церкви і держави. Поряд його сподвижник в реформах єпископ Максиміан. (Равена, Італія)
Імператор Юстиніан (VI ст.), автор ідеї симфонії Церкви і держави. Поряд його сподвижник в реформах єпископ Максиміан. (Равена, Італія)
Людська особа – це основа і мета політичного життя. ... Відкритість до Трансцендентного та інших – характерна й особлива риса людини. Тільки у відносинах із Трансцендентним та іншими вона може досягти цілковитої самореалізації.
Політична спільнота походить від природи людської особи, чиє сумління «відкриває перед людиною порядок, який Бог вписав у кожне створіння, і наказує підкорятися йому». Це «етико-релігійний порядок, і саме він, а не видимий і матеріальний порядок, має вирішальне значення в розв’язанні питань індивідуального і колективного життя, а також проблем цілих держав і їхніх взаємовідносин». Людство повинно поступово відкривати цей порядок і сприяти його розвитку. Політична спільнота, феномен властивий людству, існує, щоб досягти мети, яка доступна тільки їй, забезпечити цілісний розвиток кожного з її членів, покликаних повсякчас співпрацювати задля спільного блага, реалізовуючи свою природну схильність до істини і добра. ...

391. Спільнота тоді має надійний фундамент, коли сприяє цілісному розвитку особи і досягненню спільного блага. Тоді право укладають, його дотримують і втілюють у життя у дусі солідарності і служіння ближньому. Справедливість вимагає, щоб кожен міг користуватися власними благами і правами; її можна вважати мінімальною мірою любові. Що більше зусиль суспільство докладає, щоб досягнути усвідомлення ідеалу, до якого воно повинно прагнути, – «цивілізації любові», то людянішим стає. ...

392. Євангельська заповідь любові відкриває християнам найглибше значення політичного життя. Щоб зробити його справді гуманним, «немає нічого кращого, ... ніж сприяти розвитку внутрішнього почуття справедливості, доброзичливості й служіння спільному благу та зміцнювати основні погляди на істинну природу політичної спільноти, на належне використання влади і на її межі». Мета, якою мають керуватися вірні, – побудувати громадські взаємини між людьми. Християнське бачення політичного суспільства першорядну важливість надає цінності спільноти, яка становить водночас і організаційну модель життя у суспільстві, і спосіб повсякденного життя.

ОСНОВА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

394. Політична влада мусить гарантувати впорядковане і чесне гро­мадське життя. Вона не повинна узурпувати вільну діяльність окре­мих осіб і груп, а дисциплінувати і спрямовувати їхню свободу на реа­лізацію спільного блага, поважаючи і захищаючи незалежність інди­відуальних і соціальних суб'єктів. Політична влада – це інструмент координації й управління, за допомогою якого люди і проміжні групи прямують до такого порядку, де відносини, інститути і процедури слугують цілісному розвиткові людини. Дійсно, політична влада «чи в спільноті як такій, чи в установах, які представляють державу, зав­жди повинна здійснюватися у межах моралі і в інтересах динамічно­го спільного блага згідно з юридично закріпленим правопорядком. Тоді громадяни, керуючись сумлінням, мусять виявляти послух».


Влада як моральна сила

396. Влада повинна керуватися моральним законом. Уся її гідність походить з приналежності до сфери морального порядку, «який, натомість, бере початок і набуває кінцевої мети в Бозі». Зважаючи на її зв'язок з моральним порядком, який передує владі і слугує її основою, і на її мету та людей, до яких вона звернена, вла­ду не треба розглядати як силу, що можна визначити за критеріями виключно соціологічного чи історичного характеру. «Де­які концепції заперечують існування морального порядку, який трансцендентний, абсолютний, універсальний та однаково обо­в’язковий для всіх. І якщо одного і того ж закону справедливості не додержуються всі, неможливо сподіватись на щире і цілковите по­розуміння у життєво важливих питаннях». Цей порядок «має підставу тільки в Бозі; відділений від Бога, він розпадається». Саме моральний порядок, а не сваволя чи прагнення панувати дає владі право примусу і моральну легітимність. Влада покликана втілювати цей порядок у конкретні дії задля досягнен­ня спільного блага.


397. Влада повинна визнавати, поважати й утверджувати основні людські і моральні цінності. Вони притаманні кожній людині і «по­стають з істини про людину і відображають та захищають її гід­ність: адже це цінності, які не може створити, змінити або знищити жодна людина, більшість чи держава». Вони не ґрунтуються на тимчасових і мінливих поглядах «більшості». Їх повинні визнавати, шанувати й утверджувати як складові об’єктивного морального закону, «природного закону», вписаного у серце людини (пор. Рим. 2, 15), і як нормативні орієнтири для цивільного права. Якщо, внаслідок трагічного потьмарення колективного сумління, скеп­тицизму вдасться поставити під сумнів основні принципи мораль­ного закону, то правовий порядок держави похитнеться у своїх підвалинах і перетвориться па простий механізм прагматичної ре­гуляції різних і суперечливих інтересів.

398. Влада має створювати справедливі закони, тобто такі, які відповідають людській гідності і вимогам праведного розуму. «Люд­ський закон – настільки закон, наскільки він узгоджується з пра­ведним розумом, а отже, випливає з вічного закону. Якщо ж якийсь закон суперечить розумові, то його називають несправед­ливим; однак тоді він перестає бути законом і перетворюється в акт насильства». Влада, яка керується розумом, не стільки під­порядковує громадян іншій особі, скільки вимагає послуху мора­льному порядкові, а значить, самому Богу, першоджерелу цього порядку. Той, хто чинить опір владі, тобто відмовляється пово­дитись згідно з моральним порядком, «противиться Божому ве­лінню» (Рим. 13, 2). Так само, якщо державна влада, яка похо­дить з людської природи і належить до порядку, наперед визначе­ного Богом, перестає прагнути спільного блага, вона зрікається власної мети, а отже, втрачає свою законність.


Право на протест сумління

399. Громадяни не зобов'язанні сумлінно виконувати розпоряджен­ня влади, якщо вони суперечать вимогам морального порядку, осно­вним правам людини чи євангельському вченню. Через несправед­ливі закони чесні люди часто постають перед драматичними проблемам сумління: якщо таких людей зобов'язують брати участь в морально лихих діях, вони мусять відмовитись. Така відмова – не лише моральний обов’язок, а й основне право людини, яке саме так повинно визнавати і захищати цивільне пра­во. «Того, хто посилається на протест сумління, не потрібно карати і піддавати жодним іншим правовим, дисциплінарним, матеріаль­ним і професійним утискам».

Сумління забороняє брати навіть формальну участь у тих діях, які, хоч і дозволені законодавством, суперечать Закону Бо­жому. Таку участь ніколи не можна виправдати, – ані посилаю­чись на повагу до свободи іншої людини, ані на факт, що ци­вільне право передбачає цю участь і вимагає її. Ніхто не може уни­кнути моральної відповідальності за свої вчинки, і на основі цієї відповідальності кожного судитиме Сам Бог (пор. Рим. 2, 6; 14, 12).


Право на опір

400. Визнати природне право основою і обмеженням позитивного права – це погодитися з легітимністю опору владі, якщо вона сут­тєво і систематично порушує фундаментальні принципи природ­ного права. Св. Тома Аквінський пише, що «людина має обо­в’язок послуху... наскільки цього вимагає справедливість». От­же, право на опір ґрунтується на природному праві.

Існують різні шляхи реалізації цього права, а також різні цілі, на досягнення яких воно спрямоване. Опір владі відстоює закон­ність іншого погляду – і коли зусилля спрямовано на досягнення часткових змін, наприклад, модифікацію окремих законів, і коли йдеться про боротьбу за радикальну зміну ситуації.


ДЕМОКРАТИЧНА СИСТЕМА


406. Енцикліка Centesimus annus містить чітке і детальне бачення демократії: «Церква цінує демократичний устрій настільки, на­скільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і, в разі потреби, відстороняти їх мирним шляхом. Тому Церква несхвально ставить­ся до створення невеликих груп правління, що узурпують держав­ну владу задля задоволення власних потреб чи з ідеологічною ме­тою. Справжня демократія можлива лише у правовій державі і на основі правильного розуміння сутності людської особи. Для цього потрібні умови, за яких індивідуум міг би розвиватися, здобуваючи освіту і виховання у дусі істинних ідеалів, а суспільство ставало б «особистіснішим» завдяки створенню структур, де люди можуть співпрацювати і нести свою частину відповідальності».


Цінності і демократія


407. Справжня демократія – це не лише результат формального дотримання низки правил, а плід свідомого вибору цінностей, які лежать в основі демократичних процедур. Це такі цінності, як гідність кожної людської особи, дотримання прав людини, відданість спільному благу як меті і провідному критерію політичного жит­тя. Якщо немає згоди щодо цих цінностей, втрачається найглиб­ший сенс демократії, а її стабільність опиняється під загрозою.

Соціальна доктрина Церкви вбачає одну з найбільших загроз су­часної демократії в етичному релятивізмі, який стверджує, що не існує жодного об’єктивного чи універсального критерію для побудо­ви справедливої єрархії цінностей. «Нині часто можна почути, що демократії відповідає філософія та практика агностицизму і скеп­тичного релятивізму. Тих, хто переконаний, що знає істину і рішу­че дотримується її, з погляду демократії вважають ненадійними, оскільки вони відмовляються визнавати, що істину визначає біль­шість або, що її можна змінювати на догоду політичним віянням. Отже, потрібно наголосити, якщо немає остаточної істини, яка б керу­вала політичною діяльністю, то владі легко маніпулювати ідеями і переконаннями у власних інтересах. Історія свідчить, що демокра­тія без цінностей дуже швидко перетворюється у відкритий або ледь прихований тоталітаризм». Властиво, демократія – це «система» і як така становить засіб, а не мету. «Моральний характер демократії не виникає сам собою, а залежить від узгодженості з моральним законом, якому вона мусить підпорядковуватись, як і будь-яка людська діяльність, – а отже, залежить від моральності цілей, до яких прямує, і засобів, якими послугується».


Моральні складові політичного представництва

410. Особи, наділені політичною відповідальністю, не повинні забу­вати чи недооцінювати моральний вимір інституту представниц­тва, який полягає у готовності цілковито поділяти долю народу

і шукати розв’язання соціальних проблем. З цього погляду, відпо­відально здійснювати владу означає поєднувати її з чеснотами, які сприяють її реалізації у дусі служіння (терпіння, скромність, по­міркованість, милосердя і прагнення сопричастя). Цю владу по­кладають на осіб, що здатні керуватись у своїй праці спільним бла­гом, а не престижем чи пошуком особистих переваг.

411. З-поміж спотворень демократичної системи політична коруп­ція – одне із найсерйозніших, адже порушує одночасно що мораль­ні принципи, що норми соціальної справедливості. Вона ставить під загрозу правильне функціонування держави, негативно впливаю­чи на взаємини між правителями і народом. Спричиняє зростання недовіри до державних установ, сприяючи ворожому ставленню

громадян як до політики, так і до її представників, внаслідок чого ослаблюються політичні інститути. ...

Цінність громадянського суспільства

417. Політична спільнота утворюється, щоб служити громадянсько­му суспільству, з якого походить. Церква зробила внесок у роз­різнення між політичною спільнотою і громадянським суспільством, запропонувавши своє бачення людини як автономної істоти, що будує стосунки з іншими і відкрита до Трансцендентного. Це бачен­ня заперечують як політичні ідеології індивідуалістичного типу, так і тоталітарні, що прагнуть, щоб громадянське суспільство поглинула держава. Відстоюючи соціальний плюралізм, Церква докладає всіх зусиль, щоб реалізувати спільне благо і демократію, згідно з принципами солідарності, субсидіарності та справедливості.

425. Взаємна автономія Церкви і політичної спільноти не призво­дять до поділу, який виключає співробітництво; обидві, хоч і по-різному, слугують особистому і соціальному покликанню однієї і тої самої людської особи. Адже, організована структура що Церк­ви, що політичної спільноти – не самоціль; вони призначені слу­жити людині, допомагаючи їй цілковито реалізувати свої права як громадянина і християнина та сумлінно здійснювати відповідні обов’язки. Церква і політична спільнота тим ефективніше звершу­ють таке служіння «на благо всім, чим краще вони плекають здоро­ву співпрацю, враховуючи обставини часу і місця».

* Витяги з Компендіуму Соціальної Доктрини Церкви. – К. : Кайрос, 2008. – С. 238–262.


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     політика      документи
( 4476 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити