Кажуть, однією з причин гріха можуть бути людські комплекси. Про це й буде сьогодні наша казочка для дорослих дітей про недитячі проблеми.

Каналізація. Внизу дзюрчали і шипіли брудні стічні води, над якими давно стояв задушливий, отруйний сморід. Скрізь валявся мотлох і лежало покрите цвіллю сміття. Темрява проникала у дифузійний хаотичний рух задушливо смердючих молекул стічної води і виривалася з неї вгору, заломлюючись, ніби світло, до іржавих труб. (Каналізація – це внутрішній стан нарциса, його підсвідоме). У тій темряві засвітилися чиїсь маленькі червоні очі і донісся неприємний звук скрипу з труби, що простягнулася над чорною водою. Це був щур містер Юлій Ісаєвич. О! Це ще той перець. На ньому тримався весь світ. (Щур Юлій Ісаєвич – це сам нарцис). Юлій Ісаєвич викладав у найпрестижнішій щурячій школі мистецтвознавство. Щурі – це взагалі такі Божі творіння, які добре знаються на мистецтві.

Фіналіст Всеукраїнського конкурсу "Репортери надії в Україні" 2013

Одного ранку мені зателефонувала знайома і сказала, що сьогодні ми йдемо до пані Олі. Я не знала про кого мова. Знайома пояснила, що у пані Олі день народження. їй виповнилося 59 років. 39 з них жінка пролежала з діагнозом - неспецифічний інфекцій­ний поліартрит та остеомієліт. Артрит призвів до деформації кісток і їхньої крихкості. Тому пані Оля навіть не може сидіти, лише лежить. Уже ввечері ми задзвонили в двері дому Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія у Львові. Одним із служінь сестер є опіка над важкохворими. Заходимо у світлу кімнату. Бачу пані Олю в ліжку. Нас познайо­мили. Оля Лучко родом зі села Новосілки Тернопільської облас­ті. Хвороба вперше дала про себе знати кілька тижнів до закінчення навчання в школі. Молода дівчина звернулася до лікарів. Спочатку сказали їй, що це ревматизм, про­писали ліки. Але після випускних іспитів довелося лягти в лікарню. Пані Оля розповідає:

Вона мала губи кольору стиглої сливи. Щоразу, як я зустрічав її, то посміхався мов той чеширський кіт: такий вже був у мене талант.

Вона любила ховатися в тінях сонця: коли те розкидалось гарячим промінням і змореному люду ніде було подітися, вона не шкодувала їм холодної водиці, насичувала кожного, хто до неї прибігав; вона сама прибігала до немічного, аби порятувати його, а до невиліковного — простити застарілі гріхи; в її серці не було місця для жалю — принаймні, вона ніколи не проявляла його по відношенню до мене, а оскільки краси своєї вона не жалує ані одній душі світу цього, я самотужки дійшов до висновку, що дорога до неї у нас всіх одна і вона — наше просвітлення при кінці спільного шляху.

Пам’ятаю її від малку, коли вона дріботіла долами річок і за кожним її кроком з-під п’ят виростали жмутки квітів: по ліву сторону оберемки рум’янку та плакун-трави, по праву—зозулинець та осот; від заходу до сходу, у місцях, де вона одпочивала, занурюючи у воду зморені ніжки, виростали верби: сумно схиляючись до води, вони напускали на свої обличчя густі коси та так приховували від білого світу гіркі сльози, які проливали, сумуючи по своїй матері-красуні.

"Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог
(Ів. 1:1).

І Слово стало тілом, і оселилося між нами,
і ми славу його бачили - славу Єдинородного від Отця,
благодаттю та істиною сповненого"
(Ів. 1:14).

 Хто така людина? Чому вона живе на світі? Цікаві питання, чи не так? А відповідь проста: із волі Бога. Бог створив людину із великої любові. Цієї любові у Бога було настільки багато, що він вирішив поділитись із людиною.

Первісно, людина була немов немовля: чиста, щира і світла, до того ж людині навіть передбачалась певна роль: осягнути Бога, бути рівноправним учасником танцю Пресвятої Трійці. Бог наділив людину свобідною волею і він поважає цю свободу, тому через вибір гріха людина сама ж відкинула цю можливість і опинилась заручником смерті. Однак, самостійно вона із тієї пастки вибратись не в силі. Через категоричну відмову слухати Бога. Він змушений був уменшитись і пройти шлях від Себе до людини. Шляхом Воплочення і через Хресну смерть Бог знову відкриває двері спасіння для людини.

Ти моя розрада, неземна „красото”, у тобі спокій свій знаходжу – духовне зростання у тобі. Спізнавши тебе – моя душа знемагає без тебе, серце б’ється у любові до тебе, без тебе – вже немислиме все моє подальше життя. Боже Слово, Біблія, – зображене, написане фарбами на дошці, і це все ти – моя Ікона. Будучи ще надто юним, до ікони відчував „відразу”, як би це дико не звучало, її не любив, – бо не розумів. Довго не міг усвідомити, проте і відчував потребу у її пізнанні. Як сильно свого часу Нею нехтував, – так згодом став „залежним”, причетним до неї – яко до Іконописання.

Глибоко не вникаючи в суть „поп-музики”, котра звучала на радіо „Люкс – fm”, слух „прорізала” одна коротка реклама, інформація про одну Іконописну школу. Школу, яка ще тільки зароджувалась в стінах Українського католицького університету і котра якісно змінила мій погляд на ікону, середньовічну українську ікону, мистецтво та навіть – людей загалом. „Ключем” мого спізнання Ікони стало вивчення: малярства Майстра того чи іншого західноукраїнського регіону; Богослов`я; духовне співжиття у спільноті однодумців – колег та друзів.