Слова на вітрі… Часто ми заявляємо про себе як про журналістів, але і гадки не маємо, яким рятівним чи згубним може бути одне слово. Щоденно до нас надходять численні потоки інформації, подекуди ми самі їх творимо, але ця інформація не вимагає зворотного процесу. Світ наповнений комунікацією як у реальному, так і віртуальному вимірах, але поняття «комунікація» щоразу більше потерпає від надмірного і надто часто неправильного й невиправданого вживання. Якою ж була ця первинна ідея комунікації? У який спосіб Христос комунікував з людством і продовжує комунікувати з майже 7 мільярдами? За яким принципом поширюється тенденція розсіювання Христових вчень, тобто, чому одні прислухаються і чують, а інші – ні? Чому Христос обрав для спілкування метод розсіювання, а не діалогу, як, наприклад, Сократ чи Платон? Ці та чимало інших запитань не дуже-то часто хвилюють нас у щоденній комунікації. Але, звісно, ідея комунікації має якісь «секрети», і нам – журналістам, неодмінно потрібно їх з’ясувати і усвідомити.

Христос – це найдовговічніший голос розсіювання. Він не говорив до когось – промовляв до всіх; Він не прагнув аплодисментів чи визнання – лише хотів пожинати плоди морального життя людства; Він ніколи не вичерпувався у темах – Його актуальність викликає величезне здивування і зацікавленість і сьогодні та продовжуватиметься довіку. Він не обрав класичну античну концепцію комунікації – діалог між філософом і учнем, такий тісний і близький. Його слова адресовані тим, кого вони можуть стосуватися, а це значить – усім. Його слова відкриті у своєму призначенні. Але дивно, що Христова модель передбачає, що «відправник не має контролю над урожаєм», про що пише американський вчений Джон Дарем Пітерс. Ісус відчуває необхідність свободи кожного свого співбесідника.

Тіло моє і моє серце знемагають;
Бог – скеля мого серця і повіки моя доля.
Пс 73:26

Le point vierge

Крізь призму моделей двох типів цивілізацій, які базуються на двох типах технологій – експлозивній (відцентровій) та імплозивній (доцентровій) – можна описати і два різновиди християнської духовності: 1) духовність, скерована в напрямку зовнішньої активності (ad extra), 2) духовність внутрішнього життя і контемпляції (ad intra). Певною мірою такий поділ слід уважати умовним, прецінь духовність внутрішнього життя не виключає зовнішньої активності для діл милосердя. І навпаки, турботу про хворих і потребуючих, рівно ж як і будь-яку скеровану ad extra форму місіонерської активності вже на початковій стадій супроводжуватиме щось на кшталт синдрому професійного вигорання, якщо вона не врівноважена достатньою кількістю часу для молитви і контемпляції.

Існує загальна, але надзвичайно доцільна формула, або ж модель залучення кожного християнина до богослов’я і богомислення. Вона полягає в тому, що християнин повинен бути вправним богословом, а богослов - християнином. Адже богослов’я як шлях пізнання істини євангелької, і як досвід від такого пізнання (віровчення), включно з живими та методологічними вимірами становлять його єдину основу. Звідси, воно стає фундаментом для вирішення соціальних проблем. Однак це не завжди так, адже якщо би богослов’я постійно клалося в основу суспільних відносин, кожна людина у взаємозв’язку з іншими несла вагоміший, пріорітетно вищий і більш духовний багаж цінностей. Впевнено б крокувала до солідарності як єдності в гармонізації і співпраці кожного зі всіма. А її життя стало б прикладом повноти Любові.

Одного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

В бетонних джунглях буденності, посеред холодних вулиць та тривожних облич важко знайти Істину. Ми постійно кудись поспішаємо, чи то, радше, втікаємо від неприємностей та особистих турбот. Світ сучасної людини - то вир пристрастей, морок лицемірства і страх перед словом «завтра». Якби мені дозволили змалювати світ, яким я його бачила до того, як глибше почала вірити у Бога, шукати з Ним зустрічі, то це виглядало б приблизно так:

В пеклі їздять тролейбусом номер 2
І пожовтілі пальми хиляться додолу
В сірчаних морях —риба напівжива
А на сніданок — таблетки димедролу.

В пеклі цілодобово звучить попса
В пеклі сніг — пекучий на дотик
Охоронець у вигляді триголового пса
Пропонує забуття як наркотик.

Сльози мої стали мені хлібом
удень і вночі, коли день-у-день
мені говорять: «Де Бог твій?»
(Пс 42:4)

Секуляризація сліз

У французького філософа-нонконформіста Мішеля Сьорана (Чорана) є коротесенький есей під назвою «Секуляризація сліз», в якому констатує суттєву переміну людського духу: «Лише за часів Бетховена музика почала звертатися до людини: раніше вона розмовляла з Богом» [17,30]. Крізь призму класичної музики філософ виявляє симптоми «людяності та фальшивої титанічності, що після смерті великого Глухого отруюють найчистіше мистецтво». Останнє з усією силою і очевидністю продемонструвало свою токсичність у першій половині ХХ століття. «Викривлені бажання замінить ніжність; суперечливі почуття – наївне піднесення, шаленство – дисципліновані зітхання: з музики зникло небо, замість нього там засіла людина» [17,31]. У минулому залишився Бах і все, що було пов’язане з епохою, яка передувала йому: «млосність космогонії; драбина сліз, якою деруться наші прагнення Бога; архітектура нашої тендітності, позитивне – і найвище – розчинення нашої власної волі, небесна руїна Надії; єдиний спосіб втратити себе і не впасти, зникнути й не вмерти»  [17,31].

Божа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12, 9)

 Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мт. 7, 7)

Дорога додому. Передісторія

Потяг. Сьогодні тут спекотно, й у вагоні вже стоять пахощі ковбаси, пиріжків, насіння і ще чогось там. Завтра Різдво, і ці люди останні з тих, хто поспішає повернутися додому до першої зорі, – я серед них. Моє місце – верхнє, тож я забираюся туди і починаю спостерігати. У потягах свій мікрокосмос, який живе тільки один рейс. У кожному вагоні – своя цивілізація, своя атмосфера, свої розмови, звичаї і багажі… Ось зараз тут, у 17-му плацкартному, зібралися різні люди, з різних куточків і закутків, із різними думками і задумами. Зараз їм треба якомога швидше пережити цю «потяжну цивілізацію», цей мікрокосмос, щоби знов повернутися до своєї звичної реальності. Хтось заходить у вагон і вже на наступній станції виходить, хтось на кожній довгій зупинці виходить курити, але повертається, затягуючи із собою свіже повітря, хтось їде від початкового пункту до кінцевого – вони можуть сповна відчути це «заїжджене буття» вагону.

Означення "колінеарний" - цілком математичне. Колінеарними називають вектори, що лежать на паралельних прямих і можуть бути або співнапрямленими, або протилежно напрямленими. Людина і Бог. Начало земне і начало небесне. Чи існує діалог між профанним і сакральним у теперішньому столітті? Який цей діалог: одновекторний чи різновекторний? XXI столітгя вносить свої корективи у світоглядну парадигму. Людина мислить себе у ролі вселенського Розуму. Варто лише згадати про вплив на медіапростір та свідомість людей інформації про кінець світу. Прикро усвідомлювати, що дедалі частіше для людини Бог знаходиться у пробірках з клонованими ембріонами, в інноваційних технологіях (Deus ex mashina), хоча колись Господь послав на велику жертву свого єдиного Сина, щоб Він врятував цей світ, засвідчуючи безмежність Свого милосердя. Проте, знову-таки виникає парадокс: чому люди, маючи за зразок реальну смерть Ісуса Христа швидше повірять у брехливу інформацію про кінець світу, ніж у безмежжя Божої Любові? Папа Іван Павло II зазначив: "Віра і розум — це два крила, що піднімають людину до неба". На жаль, людина XXI століття — це зазвичай «однокрилий» Ікар, що ніколи не досягне істини, бо зрозуміти Любов крізь призму егоїзму неможливо.

Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти
(1 Кор. 9:22)

Бог кожну сльозу з очей їх зітре, і смерті не буде вже; ні смутку, ані крику, ані болю вже не буде
(Отк. 21:4)

Очікування. Чи ми зустрінемося наступного разу? Чи завтрашній день буде таким самим теплим, як сьогоднішній? Чи вдасться мені сказати все зрозуміло? Та й взагалі, що буде завтра…, а за п’ять років? Людині важливо вибудовувати певні плани й уявлення, щоб, як їй здається, легше було йти навпомацки далі з такими ж заплющеними очима, але маючи перед собою уявну картину світла вкінці тунелю. Нам так важливо мати хоча б найменшу надію, сподіватися на щось, подекуди навіть дуже далеке від реальності, але таке бажане. Кажуть, тоді не страшно прокидатися зранку і йти заварювати чай. Адже ти знаєш, для чого тобі той чай, а ще краще, коли ти знаєш, для кого він. Бо хоч ми й «самотні у своїй самості», як кажуть психологи, та все ж чути людські кроки, що йдуть із твоїми в унісон, набагато приємніше, ніж чути відлуння своїх, нехай і найкращих, черевиків, але в порожнечі…

8 травня минулого року мій близький друг Чукума Акпуокве, нігерієць за походженням, римо-католик за віросповіданням, взяв шлюб в одній із церков Лагосу. По якомусь часі в інтернеті було виставлено понад 120 знимок, відзнятих у церкві і на весільному святкуванні. Переглядаючи ті знимки і читаючи коментарі до них, я почала роздумувати над тим, наскільки все-таки рідкісними є такі шлюби... уся церковна спільнота знає обох молодят, хоча вони з різних міст; шлюб відбувається в контексті літургії; молода читає Апостола; члени спільноти висловлюють свої побажання; подружжя вперше переживає таїнство Євхаристії в одній спільноті вже як одне ціле; старші члени церкви діляться своїм шлюбним досвідом; нарешті, пресвітер будує проповідь навколо значення здійснюваного Таїнства для їхньої маленької церкви і для Вселенської Церкви Христової. Знимки мого друга так вразили мене саме тому, що в світлі його шлюбу ясніше почав бути видимим занепад спільнотно-євхаристійного виміру шлюбу у пересічному українському греко-католицькому храмі. Ані передшлюбні науки, ані часто-густо формальне хрещення у немовляцькому віці, ані настанови батьків здійснити обряд шлюбу як данину суспільній традиції, ані бажання урочистої помпези в присутності друзів і родини, ані все разом узяте, здається, не здатні вирвати акцію сучасного шлюбу з конвейєру церковних „послуг”. Спостерігаємо радше спроби окремих парохів повернути таїнство шлюбу до Церкви, до Тіла Христового, до Євхаристії, до спільноти дітей Божих. Той факт, що спроби є поодинокими, свідчить про іншу, сильнішу і домінуючу тенденцію. Звідки вона? Завдання цього невеличкого есею полягає у спробі знайти відповідь на це питання. Інтуїція підказує, що істинний глибинний вимір таїнства шлюбу мусить бути збережений бодай залишково в сучасному візантійському обряді шлюбу, і лише зворотня хронологія його розвитку може пролити світло на теперішній стан речей. Почнімо здалека.