Це був кінець ІV ст. Учень Йоана Золотоустого, св. Марко Подвижник, або як його ще називали Марко Аскет чи Марко Пустельник, сидів на пекучому сухому піску єгипетської пустелі. Суховії намітали дюни позаду нього, сонце випалювало останню краплю на його тілі, а він лиш прислухався до цього дійства, тихо, смиренно. Йоан Ліствичник ще напише про сонце, що наче покора: сутність його ми визначити до кінця не здатні, та добре відчуваємо його дію, вплив на нас. Марко ж уже це відчуває – і сонце, і покору, і ще щось…

Одна з шести церковних заповідей закликає нас у неділю і свята слухати Службу Божу. Проте ми добре знаємо про відмінність між словами «слухати» та «чути». Відтак християнин може щонеділі бути на Літургії, але не чути її, може стояти у храмі, але подумки перебувати зовсім в іншому місці. Кожен із нас не застрахований від того, що одного дня він прийде до храму, але не переживе зустрічі з Богом. Щоби трохи застановитися над цим та подивитися на нашу східну Літургію трохи з іншого ракурсу, ми поговорили з людиною, яка з власного досвіду знає, що таке протестантизм, римо-католицизм, зрештою греко-католицизм, чим відрізняються ці течії християнства, їхні літургійні практики; а також поділилася власними враженнями та переживаннями Святої Літургії – це д-р Олександр Січ.

Імплозія долання страху

Автор першої біографічної монографії про Івана Ілліча не випадково називав останнього «Пророком з Куернаваки» [6]. Якщо в 1975 р. його тези про медикалізацію всіх верств суспільного життя і суспільний ятрогенез видавались надто радикальними, то в умовах актуальної пандемії це вже реальність: медицина стала середовищем існування людства, проникла у всі пори суспільного життя, включаючи культуру, політику, економіку, релігію і Церкву, освіту, щоденний побут життя пересічної людини. В ставленні до коронавірусу існують дві основні концепції. Затверджена ВООЗ офіційна концепція, якої дотримуються уряди всіх країн світу та очільники практично всіх релігійно-церковних спільнот, вважає: у випадку актуального коронавірусу маємо справу з унікальним різновидом вірусу, який постійно мутує в напрямку все небезпечніших форм; у подоланні останнього не існує іншої альтернативи, як вакцинація максимальної кількості людей і дотримання трьох основних правил на зовнішньому рівні, тобто використання в публічному просторі медичних масок, антисептиків, зберігання соціальної дистанції. Альтернативна концепція, відсоток прихильників якої встановити важко через негативне ставлення до неї представників офіційної концепції, покладає надію на закладені природою і Богом внутрішні резерви людини, можливості її імунної системи. Власне переваги другої, альтернативної концепції намагався довести Іван Ілліч, покликаючись на історію захворювання на туберкульоз, котра свідчить, що розвиток загального імунітету випереджував відкриття епідеміологів. Наприклад, в 1812 році в Нью-Йорку смертність від туберкульозу досягла свого піку і становила 700 летальних випадків на 100 000 населення. Але вже в 1882, себто, коли німецький мікробіолог Роберт Кох (1843-1910) допіру вирощував і фарбував свою першу однойменну бактерію-паличку, смертність від туберкульозу впала сливе на половину. Не лише імунітет, але й альтернативні методи, які стимулювали імунну систему, випереджували наукові відкриття. Так в 1848 році, себто коли майбутньому видатному мікробіологу було п’ять років, молодий католицький семінарист і майбутній видатний натуропат Себастьян Кнайп (1821-1897) розпочав свою боротьбу з туберкульозом при допомозі природної методики, яку описав у книзі «Моє водолікування» (1886).

Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити
(2 Кр. 6, 16)

– Отче, я не можу контролювати своїх думок та емоцій, я ніби роздертий вулик, усе в мені кішить, біситься, я не маю спокою, постійно в усьому сумніваюся, вагаюся, не довіряю людям. Інколи все стає настільки осоружним і бридким (бридко зазвичай від самої себе), що хочеться позачиняти двері, вікна і сидіти в темряві, глушині. Та ж ні! Навіть у таких випадках думки важким табуном проносяться в голові. І, напевно, легше було б, якби вони були добрими, світлими, гарними… Де там!

Напередодні Дня всіх святих українського народу, яке в нашій державі відзначають 28 червня, ми вирішили провести невелике дослідження, щоб з’ясувати, ким вважають таких найвідоміших святих Києво-Печерської лаври, як Агапита, Нестора Літописця, Антонія та Теодосія Печерських, а відтак розповісти читачам, які відомості дійшли до нас про їхній життєвий шлях.

Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.

Я занімів, замовкнув понад міру,
і біль мій роз’ятрився
Пс 39:3

Проте у нас насправді, на відміну від попередників
є одна велика перевага – знеболюючі ліки.
Клайв Льюїс

Суспільний ятрогенез

В 1975 році в Парижі вийшла монографія «Némésis médicale: l’expropriation de la santé» (Медична Немезида: експропріація здоров’я) [4]. Перші кілька речень вступу передають зміст радикальної критики сучасної медицини, яку поставив собі за мету зробити автор дослідження: «Медична галузь загрожує здоров’ю. Медична колонізація щоденного життя відчужує способи лікування… Руйнівна суспільна і політична структура черпає оправдання з можливості винагороджувати свої жертви терапіями, які медичний істеблішмент їм нав’язав, зробивши їх бажаними. Споживач медичних послуг став немічним щодо здатності вилікувати самого себе і ближніх.  Праві й ліві партії конкурують між собою на предмет ревності в справі медикалізації життя, до них долучаються і різні визвольні рухи. Медична інвазія не знає меж» [5, 7]. Автором цього дослідження є австро-американський філософ і радикальний критик сучасної культури Іван Ілліч (1926-2002). Батько останнього був хорватом, а мати походила із сефардських євреїв. Не встигнувши народитись, як його батько взяв у першу мандрівку з Відня на хорватський острів Брач, де за давньою традицією він мав отримати благословення діда як старійшини роду. Пізніше, в 1982 р. в доповіді «Тиша як суспільне благо» на конференції в Токіо, присвяченій проблемам комп’ютеризації суспільства, Ілліч згадуватиме свою першу мандрівку на батьківщину: той самий пароплав, який його немовлям доправив на острів, привіз мешканцям Брача перший гучномовець – пристрій, що започаткував інвазію технологічних інновацій в 500-літньо незмінний уклад життя островитян Адріатичного моря. Склавши в 1942 році матуру у Флоренції, куди родина перебралася з початком ІІ Світової війни, продовжив вивчати в місцевому університеті кристалографію і гістологію, а відтак у Римі філософію і теологію в університеті «Ґреґоріана», захистивши в Зальцбурзі докторат з історіософії Арнольда Тойнбі. В 1950 Іван Ілліч стає римо-католицьким священиком і впродовж 5-ти років обслуговує римо-католицьку громаду в убогому пуерто-ріканському районі Нью-Йорка. Після цього його призначають проректором Католицького Університету в Пуерто-Ріко, а в 1961 році Іван Ілліч в місті Куернавака (Мексика) засновує центр міжкультурної комунікації для підготовки священиків-місіонерів. Саме там формуються основні радикальні концепти, що визначали зміст критики ключових інститутів індустріального суспільства в подальшій його творчості.

Про нього майже нічого невідомо: ні коли народився, ні коли помер, ні в кого вчився, ні кого навчав. Знають тільки, що був ігуменом іноків на горі Синай і написав оці 40 глав про тверезість.

Можливо, він і не хотів, щоби про нього знали, бо розумів, що через нього говорить Бог, як говорив століття, тисячоліття перед ним, як і говоритиме вічність після нього. Для чого слава, дати й імена? Для історії всього лиш, а не для пам’яті, що несе свідомість і повинна займати почесніше місце.

Філотей міг мати 300 учнів, а міг навчати всього 10. Він міг би зустрічатися з Антонієм Великим, а міг жити набагато пізніше від нього. Міг прийти до Священної гори з Візантії, а міг народитися у її підніжжя. Міг стати монахом-пустельником ще в юності, а міг прийти до скиту вже зі сивиною…

Та чомусь крізь роки всього лиш 40 його глав про тверезість дійшли до наших днів, збереженими в Добротолюбії. Чомусь тільки ці 40 глав…, що виявилися важливішими і відомішими, ніж життєпис їхнього автора.

Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій.

Неділю про Закхея можна вважати першою неділею, яка заздалегідь починає готувати нас до відповідальної та важливої мандрівки – часу Великого Посту. Рівно ж, євангельська розповідь про митаря Закхея, яку читаємо на Літургії цього дня, є чудовим вступом до наших імпульсів для роздумів на тему відповідальності за створіння.

Свята Церква, через розповідь Святого Письма про багатого чоловіка Закхея, голову над митарями, допомагає відтворити цю сцену в людській уяві, щоб таким чином сучасна людина могла порівняти себе з біблійним персонажем, і в світлі Євангелії побачити правду про те, ким насправді є людина, в чому полягає зміст її життя та покликання у створеному Богом світі. Перш ніж приступити до подвигів у часі Великої Чотиридесятниці, кожному слід переосмислити своє християнське покликання і його цілісний характер, щоб зрозуміти заради чого і чому потрібно подвизатися.