Як би строкато не було поділене людство, на всіх п’яти континентах усе чіткіше виділяються дві групи: одна – за Христа, друга – проти Христа. Він є центром світової історії – й Кимось набагато більшим за це.

Питання, про яке тут ідеться, серйозніше від усіх інших: або вірити у Нього – безумство, або ж відмовитися вірити у Нього є найважчою провиною.

Чому ми віримо в Христа?

Мистическим эмпирикам посвящается…

   Дискусія навколо українського богослов’я триває. Нові статті, рефлексії, інтерв’ю, коментарі з’являються в медіа ледь не щотижня. Загалом, це є дуже доброю нагодою для богословів і публіцистів різних течій і бекграундів висловити свої думки, спровокувати і здійснити більш свідомий пошук нового — аргументів, тез, припущень, навіть гасел, без чого неможливо ні розширити обрії свого власного розуміння теології, ні тим більше знайти порозуміння серед колег. Нижчеподана стаття була написана як реакція на низку звинувачень в бік представників богословської спільноти УКУ, які серед пріоритетів богословського розвитку Церкви назвали „онтологічну зрілість та благодатну глибину особи богослова”.

Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».

Замість заспіву

З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».

Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…

Старозавітній Йосип, проти якого повстали власні брати, – історія хрестоматійна [1]. Здавалося б, у ній все давно вивчено та розтлумачено. А для християн схожість життєвого шляху Йосипа з життям Месії є цілком очевидною.

Цікаво, що навіть в ортодоксальному іудаїзмі особа Спасителя тісно пов’язана з Йосипом (майже так само, як з Давидом) [2]. Проте, можливо, ця схожість є набагато глибшою, ніж ми звикли думати?

Улюблений син, який страждає від рук своїх братів, і якого зрештою Юда продає за 20 срібників в рабство (Пор. Бут. 37, 28). Це все відомо.

Але що, як ми скажемо наступне:

Батько свідомо посилає свого улюбленого сина до його братів на смерть. Ізраїль та його сини повстають на Йосипа за те, що він зображує себе Богом, що в їх очах є страшним ідолопоклонством. Нічого не нагадує?

Давайте проаналізуємо історію Йосипа і спробуємо розібратись, чи справді це виглядає настільки нереально, як може видатися спочатку.

On the one hand there is war and suffering, destruction and blood, death of children, and fear of the future; on the other is peace and happiness, building life and joy of relationships, children's laughter, and confidence in the future. These are bare nerves which reveal two poles of life in Ukraine now. How can Christian faith and reason reconcile these two opposing realities? At first glance, this is impossible. In fact, these two absolutely different worlds belong to the same God-created planet. It is this royal creation of God that can give away one’s life and live forever; can fear the destruction of one’s home and make plans to rebuild the country; can smile through the lonely tears and feel the family warmth and comfort while sitting in a damp basement next to strangers.

The war in Ukraine, in its visible and invisible dimensions, is like a tensely pulsating epicenter of Ukrainian humanity, in which two deep national processes continue synchronously, reaching their culmination. The first one is the radical spiritual cleansing of the people from deception, irresponsibility, unbelief, and selfishness. The second is the absorption into the blood, flesh and soul of the nation of the moral values, which, like healed chromosomes, translate Ukrainian DNA to the level of integrity and unity that the fathers of the nation have dreamed of since princely times. These two processes, which stem from the depths of faith, prayer, and the sacrifice of our ancestors, are unfolding more and more rapidly in the people's consciousness. Every day, every hour and every minute, every Ukrainian heart, mind, and hand are increasingly filled with God's power, which helps to gain both the Kingdom of God (cf. Mt 11: 11-15) and an earthly Ukraine, where dignity, solidarity, brotherhood, and readiness for self-sacrifice are the main features of our dual citizenship.

Viktor Zhukovskyy

Він переконав свою дружину прийняти постриг. Був духовним учителем проповідника ісихазму Григорія Палами. Народився в Нікеї наприкінці ХІІІ ст., став монахом на Афоні, а згодом – єпископом Філадельфійської митрополії. Коли на територію, якою він опікувався, в 1310 р. напали турки, Теоліптові вдалося виграти поєдинок. Проте перемога була здобута не фізичним насиллям, а силою слова цього святого старця.

Якщо його слова зупинили одну ворожу облогу, то чи не послухати нам його зараз, щоб ослабити нашу чергову духовну боротьбу?

Человеку свойственно спрашивать, поскольку познание есть катализатором развития. Конечно же, можно обходиться без вопросов и все равно развиваться интеллектуально. И конечно же, лучше отсутствие вопросов, чем их неосмысленное и бестактное множество. Но все же, мне кажется, что лучше один раз спросить у человека знающего, пусть и стыдясь своего детского вопроса, чем жить в заблуждениях и мнимых ответах.

Существуют такие вопросы, ответы на которые ты либо ищешь, либо сразу же получаешь, либо чувствуешь ответ всем нутром, но не способен выдать его «на-гора». Именно ответы последнего характера вертелись в сознании, когда я искала пути действия Евангелия в сферах, где напрямую, то есть в проповедническом тоне, о нем могут не говорить. Такими «сферами свидетельства» для меня остаются литература, искусство и музыка. Думаю, многие из читателей знают случаи, когда человек начинал осознанно верить в Бога потому, что к нему по-особенному прозвучало какое-то музыкальное произведение, или сердце тронули слова литературного героя. А может душа этого человека почувствовала присутствие Духа в движении, слиянии красок на холсте?

Механизмы действия Божьих энергий через культурные произведения для меня до сих пор неизвестны (и вряд ли будут), но они точно есть! Еще раз убедиться в этом мне помог разговор с Еленой Волковой, доктором культурологии, кандидатом филологических наук, гражданской активисткой и защитницей российских художников-акционистов. Ее ответы стали живым и звонким продолжением тех вопросов, которые для многих остаются немыми.

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Коли говориться, що якась людина безсовісна, завжди мається на увазі, що ця людина чинить щось недобре, негідне. Але чи справді така людина позбавлена совісті? Мабуть є люди, які хотіли б бути позбавленими совісті, але вона невідступна. Не так давно французький філософ Жан Поль Сартр стверджував, що людина приречена до свободи. Те ж можна сказати і про совість. Людина приречена до совісті. Однак як свобода, так і совість – дві невід’ємні даності людської природи – можуть суттєво викривлюватися людиною. Тоді ми говоримо про свавільну та/або безсовісну людину, яка однак не позбавлена ані свободи, ані совісті.

Введення Марії у храм, або Представлення, можна назвати богородичним святом-предтечею. Це стається до Благовіщення, з якого починається Новий Завіт; це так нагадує Стрітення, де Старий і Новий Завіти об’єдналися; це вводить в очікування Різдва, що увінчує Воплочення. Введення не описане в чотирьох Євангеліях, його святкування не було головним, а лиш «малим богородичним». Центральні образи в іконі празника – батьки Анна і Йоаким, пророк Захарія, діви зі свічками та сама Марія. Як сьогодні можуть до нас промовити вчинок Анни і Йоакима, посвята Марії? Поговоримо про це з іконою.