Велика проблема сприйняття сучасними людьми деяких поетів – це постійна зустріч із їхніми «типовими» творами, які вже чомусь не захоплюють. На жаль, від цього страждають саме найвидатніші представники епох. Коли історія невпинно крокує, змітаючи все за собою, людина запам’ятовує лише стереотипно закарбовані рядки. Це стосується як українських, так і зарубіжних письменників: Шевченка знають за «Заповітом», «Мені тринадцятий минало» та ще кількома; Пушкіна – за «Мороз і сонце», «У лукомор’я дуб зелений»; Аполлінера – за «Голубкою і водограєм» тощо. Колись ці твори людина вважала неповторним шедевром, але через надмірний акцент на них їх сенс розмився. Проте, щоб пізнати класиків глибше, треба самостійно шукати щось нове в їхніх творах, скрите від ока громадськості…

Ще донедавна я вважала, що має минути багато років, щоб поет став «типовим» і в його творчості виділились «типові» твори. Але спілкування зі сучасною молоддю, особливо в соціальних мережах, відкрило мені шокуючий факт: ми вже втрачаємо усвідомлення унікальності авторів, які живуть поряд. Передовсім – Ліни Костенко.

Народився преподобний Іван Касіян на берегах Дунаю у другій половині ІV ст. Ще молодим подався в паломництво до Палестини, де й почав чернечий шлях. Пізніше прибув до Константинополя, познайомився з Йоаном Золотоустим. Там же ж прийняв сан диякона і був скерований до Рима, де на той час папою був Інокентій І.

Авва Касіян влаштував у Галії дві кеновії – чоловічу та жіночу – по уставу східних обителей. Уклав 12 книг «Про влаштування кеновій», 10 бесід з отцями-пустельниками, написав твір проти Несторія, де висунув напротивагу єресі думки й духовний досвід східних і західних вчителів, монахів.

До «Добротолюбія» увійшли кілька праць преподобного отця. Сьогодні ми спробуємо зануритися лише в одну з них. Перед тим, як сісти в цей ковчег, згадаємо слова св. Йоана Ліствичника, який писав, що «великий Касіян мислить чудово і піднесено». Спробуємо стати простішими в серці й знімемо якір, відштовхуючись від берегів цього тексту…

http://www.youtube.com/watch?v=wk0UxnkVrIQ&feature=youtu.be

І спізнаєте правду, і правда визволить вас

Євангеліє від Йоана 8, 32

Війна триває. Напевно, немає такого українця, який би не слідкував за щоденними повідомленнями від Генштабу про нові втрати ворога і досягнення українських воїнів на східному, північному чи південному фронтах. А поряд з тим і решта цивілізованого світу, та й не цивілізованого, хоче того, чи ні, а все-таки не може абстрагуватися від інформаційного поля бою, пов’язаного із злочинною російською агресією в Україні. Бої тривають на всіх фронтах. І один з найзапекліших є фронт інформаційний, де найсильнішою зброєю є слово, вимовлене або замовчане. Перемога у цій кровожерній війні, розв’язаній росією, залежатиме зокрема і від здобутків на інформаційному полі бою, в якому з одного боку воюють орди фейків, брехні і пропаганди, а з іншого – паростки правди.

Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції).

1. Смирення – Бог-Отець

Перший крок до Бога – це смирення. На цьому етапі Бог виступає як Бог-Отець, який дає людям Закон. Закон передбачає заповіді, що обмежують свободу людини. За їх порушення встановлене покарання. Бог-Отець – це Бог, що карає. Він закликає людину «обрізати» серце, усмирити гординю, довіриться Йому, бути Йому вірним.

Як запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.

Справедливість і мир поцілувались між собою
(Пс 85, 11)

У моральному вимірі вважається, що антонімом поняття «любов» є поняття «байдужість». Не ненависть, а саме байдужість. Ненависть – це певне відношення до якогось суб’єкту чи об’єкту. Так, негативне відношення, але все ж відношення. Тоді як байдужість – це відсутність відношення. Немає нічого гіршого, як ігнорувати ту чи іншу людину, суспільство чи дійсність. Відсутність відношення є, отже, ще гіршою дійсністю, ніж негативне відношення. Той, хто ненавидить, визнає об’єкт своєї ненависті як існуючий і як «гідний» ненависті. Той же, хто ставиться байдуже, ставиться до об’єкту своєї байдужості як до неіснуючого і негідного жодної внутрішньої сили, спрямованої на нього, навіть негативної.

Самітник. Занурюючись у своє серце, він підіймає його вгору. Так, несучи його, мов скарб, простує пустелею, крокує викривленими стежками, щоби блукати довше… Він живе за уставом Пимена Великого і знає, що кожен зрілий монах-самітник сам собі ігумен. Він знає, що недостойний честі ігумена. У глибині серця самітник піднімається вище до Світла, а тілом шукає розжарених пісків і колючого терня, щоб упокорити бодай свою плоть. Блукає по давно знаній дорозі, приглядаючись до своїх попередніх кроків пильніше – чи не було в них хиби? За ним крокують учні. Чуєте? Можливо, це їхні кроки у словах авви Ісаї. Пізнання, як і бажання науки, крокує вічність. І кожне наступне століття допомагає скинути зайві епітети, щоби слово стало чистим сенсом. Ті слова, які ви читатимете сьогодні, пройшли не менше шістнадцяти століть, що стесували непотрібний пил алмазу з прозорого діамату.

Якби не було гніву, наука про Бога не прогресувала б,
суди не були б здоровими, а злочини не були б придушені.
Крім того, грішить той, хто не гнівається, коли має причину.
Бо нерозумне терпіння є розсадником багатьох пороків:
воно сприяє недбалості і спонукає не лише злих, а й передусім добрих чинити зло.

 Св. Йоан Золотоустий (349 – 407 рр.)

Англійський письменник Джон Драйден свого часу казав: «Бійся гніву терплячої людини». Страшним є гнів нетерплячих, але не менш страшним є гнів терплячих. Бо терплячі люди зазвичай гніваються справедливо, а не емоційно чи перебільшено. Сьогодні у нашій країні гнів – мабуть одне з найпоширеніших почуттів поряд зі страхом та смутком. Можливо комусь видається, що гнів – це краща реакція, ніж плач чи почуття безсилля, бо гнів начебто дає бажання жити, мститися, відвойовувати. Або навпаки, дехто може думати, що гнів – завжди неналежна реакція, навіть в умовах жорстокої війни та страждань від загарбника. Насправді гнів буває різний, як на рівні оволодіння людиною (щось інше є раптовий спалах гніву і щось інше є пристрасть гніву), так і на рівні моральної якості (праведний та гріховний гнів). Пристрасть гніву завжди є гріхом (і то одним з основних гріхів), тоді як раптовий спалах гніву може не бути провинністю. Несправедливий гнів (поспішний, перебільшений, неконтрольований, необґрунтований або обґрунтований егоїзмом чи іншою вадою) завжди є гріхом, тоді як праведний гнів (правосудний гнів терплячої людини) не має нічого спільного з виною.