роздуми

Як запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.

Детальніше...  

Тіло моє і моє серце знемагають;
Бог – скеля мого серця і повіки моя доля.

Пс 73:26

Le point vierge

Крізь призму моделей двох типів цивілізацій, які базуються на двох типах технологій – експлозивній (відцентровій) та імплозивній (доцентровій) – можна описати і два різновиди християнської духовності: 1) духовність, скерована в напрямку зовнішньої активності (ad extra), 2) духовність внутрішнього життя і контемпляції (ad intra). Певною мірою такий поділ слід уважати умовним, прецінь духовність внутрішнього життя не виключає зовнішньої активності для діл милосердя. І навпаки, турботу про хворих і потребуючих, рівно ж як і будь-яку скеровану ad extra форму місіонерської активності вже на початковій стадій супроводжуватиме щось на кшталт синдрому професійного вигорання, якщо вона не врівноважена достатньою кількістю часу для молитви і контемпляції.

Детальніше...  

Він втратив батьків. Це 6 місяць 18-річного юнака без людей, які могли його розрадити, настановити, порадити, підтримати. Він задуманий, голова похилена, тіло втомлене. Заходить до прохолодного храму – запах кадила огортає невимовно рідно й тепло. Чує: «Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21).

Антоній знав, що Бог промовляє до нього. Був й так бідним, але віддав останнє, залишивши дещо для сестри. Подався до вчителя на край поселення, працював, молився безперестанно. Атаназій каже, що Писання не падало з його рук на землю, врешті «пам’ять замінила йому книжки».

Далі – пустеля. Він був одним із перших пустельників-анахоретів в Єгипті, нам відомих. І хоч із роду Антоній був простим, невченим, але бажання богопізнання привело його до того, що називають премудрістю Духа. Ум його просвітився, і він міг лиш словом лікувати людину. Укладач Добротолюбія оспівує стиль слова Антонія: «Яке ж бо знаходимо запевнення в цих главах! Яка з них витікає солодкість! І взагалі, який виявляється добрий звичай і досконалість євангельського життя! Відчують, звісно, цю солодкість ті, що скуштують цього меду мисленою гортанню ума».

Детальніше...  

Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.

Детальніше...  

Сльози мої стали мені хлібом
удень і вночі, коли день-у-день
мені говорять: «Де Бог твій?»

(Пс 42:4)

Секуляризація сліз

У французького філософа-нонконформіста Мішеля Сьорана (Чорана) є коротесенький есей під назвою «Секуляризація сліз», в якому констатує суттєву переміну людського духу: «Лише за часів Бетховена музика почала звертатися до людини: раніше вона розмовляла з Богом» [17,30]. Крізь призму класичної музики філософ виявляє симптоми «людяності та фальшивої титанічності, що після смерті великого Глухого отруюють найчистіше мистецтво». Останнє з усією силою і очевидністю продемонструвало свою токсичність у першій половині ХХ століття. «Викривлені бажання замінить ніжність; суперечливі почуття – наївне піднесення, шаленство – дисципліновані зітхання: з музики зникло небо, замість нього там засіла людина» [17,31]. У минулому залишився Бах і все, що було пов’язане з епохою, яка передувала йому: «млосність космогонії; драбина сліз, якою деруться наші прагнення Бога; архітектура нашої тендітності, позитивне – і найвище – розчинення нашої власної волі, небесна руїна Надії; єдиний спосіб втратити себе і не впасти, зникнути й не вмерти»  [17,31].

Детальніше...  

Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції).

Детальніше...  

Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій.

Детальніше...  

«Поміркованість є моральною чеснотою, яка стримує потяг до задоволень і забезпечує рівновагу у використанні створених благ. Вона забезпечує панування волі над інстинктами і не дозволяє пристрастям переступати межі людської гідності. Поміркована особа скеровує до добра свої чуттєві бажання і слухається здорового голосу розсудливості…» – навчає Катехизм Католицької Церкви (№ 1809).

Чеснота поміркованості (стриманості) належить до чотирьох кардинальних чеснот, які лежать в основі морального життя людини і полягають в постійній мобілізації зусиль волі на здійснення добра у різних вимірах життєдіяльності, починаючи від особового життя, і аж до ставлення стосовно всього створеного Богом світу .

На перший погляд може скластися враження, що мова йде про якусь дійсність, яка полягає в тому, щоб від нас щось забрати, обмежити, загнуздати, утримати... Насправді ця чеснота має за мету не забрати, але навпаки – надати, дарувати, гарантувати, повернути… Чеснота поміркованості, у властивому сенсі, полягає передусім у тому, щоб повернути пошкоджену гріхом дійсність до первозданного порядку, цілісності та гармонії.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla