Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх викликів».
Хоча праці цій є понад півтора десятиліття, вона не втрачає своєї актуальності, так як не втрачають своєї актуальності самі виклики перед Церквою та суспільством, і особливо гостро стоїть потреба їхнього вирішення у світлі Христового Євангелія. Окрім того Й. Рацінгер виявляє певну пророчу здатність простежити те, у що обернуться через якийсь час певні тенденції, які він спостерігав тоді, коли писав фрагменти цієї праці – доповіді та промови з різних нагод і в різних середовищах.
Преображення Господнє у християнстві називають другим Богоявленням, тобто часом, коли Бог явно, але водночас невидимо з’являється перед людьми у Новому Завіті. Перший раз – під час хрещення Ісуса Христа у Йордані – усі присутні побачили світло і почули Божий голос: «Це Син мій улюблений…». Другий раз – на горі Тавор – Христос, преобразившись перед вибраними учнями, явив Божу славу і вів бесіду зі своїми «предтечами» – Мойсеєм та пророком Іллею, тоді присутні знову почули той самий «голос з неба». А третій раз Господь об’явив себе через зісланого Святого Духа Святого-Утішителя, який остаточно преобразив віру апостолів і християн загалом. Зрештою, усі три події Богоявлення певним чином змінювали свідомість присутніх. Тобто за преображенням Господнім неодмінно мусило йти преображення конкретної людини. Об’явлення не може існувати саме в собі, як трюк чи фокус, воно покликане цілковито звершитися тоді, коли ввіллється в ємність, яка досі залишалася порожньою в душі людини.
Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні. 
Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся
Людям із раціональним типом мислення інколи важко стати віруючими через несприйняття, на перший погляд, ірраціонального в будь-якій релігії, зокрема християнстві. Часто доводиться чути щось на зразок того, що краще покладатися на розум, ніж на почуття чи емоції, розуміючи під останніми саме сферу релігії. Більшість релігійних постулатів справді не можна перевірити експериментально, до прикладу, фізичними чи хімічними дослідами, тому для холодного розуму, який оцінює винятково мірилом емпіричного, така річ, як, скажімо, воскресіння з мертвих здається вигадкою.
«Ти, що живеш під Всевишнього покровом, що у Всесильного тіні пробуваєш, скажи до Господа: “Моє прибіжище й моя твердиня, мій Боже, на котрого я покладаюсь”» (Пс 91(90),1-2), - розпочинається чи не найвідоміший пересічному християнинові псалом.
Часто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41).
Людське життя – фундаментальна цінність. Це один із постулатів персоналістичної біоетики та, зрештою, самозрозуміле твердження. В умовах сьогоднішньої великої війни в Україні бачимо, як людське життя нещадно руйнується, і то не десятками, а тисячами. Руйнується свідомо, цілеспрямовано, жорстоко. Ворог прийшов в Україну руйнувати життя: життя на загал і життя особисте тисяч-тисяч українців. Чи маємо ми право у такому випадку руйнувати навзаєм життя ворога? Якщо так, то чи це узгоджуватиметься з етичним постулатом, що людське життя є фундаментальною цінністю? Всі ми інтуїтивно відчуваємо відповідь на це питання. У вирі несправедливої агресії проти нашого народу мабуть не забагато знайдеться таких, які говоритимуть про потребу пацифізму за будь-яку ціну. Ми інтуїтивно відчуваємо, що повинні боронити своє. Навіть ціною життя ворогів.
2025 (3)
