роздуми

І спізнаєте правду, і правда визволить вас

Євангеліє від Йоана 8, 32

Війна триває. Напевно, немає такого українця, який би не слідкував за щоденними повідомленнями від Генштабу про нові втрати ворога і досягнення українських воїнів на східному, північному чи південному фронтах. А поряд з тим і решта цивілізованого світу, та й не цивілізованого, хоче того, чи ні, а все-таки не може абстрагуватися від інформаційного поля бою, пов’язаного із злочинною російською агресією в Україні. Бої тривають на всіх фронтах. І один з найзапекліших є фронт інформаційний, де найсильнішою зброєю є слово, вимовлене або замовчане. Перемога у цій кровожерній війні, розв’язаній росією, залежатиме зокрема і від здобутків на інформаційному полі бою, в якому з одного боку воюють орди фейків, брехні і пропаганди, а з іншого – паростки правди.

Детальніше...  

Людям із раціональним типом мислення інколи важко стати віруючими через несприйняття, на перший погляд, ірраціонального в будь-якій релігії, зокрема християнстві. Часто доводиться чути щось на зразок того, що краще покладатися на розум, ніж на почуття чи емоції, розуміючи під останніми саме сферу релігії. Більшість релігійних постулатів справді не можна перевірити експериментально, до прикладу, фізичними чи хімічними дослідами, тому для холодного розуму, який оцінює винятково мірилом емпіричного, така річ, як, скажімо, воскресіння з мертвих здається вигадкою.

Детальніше...  

Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».

Замість заспіву

З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».

Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…


Детальніше...  

Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.

Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.
Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.
З Провалля Зради шепіт…

Богдан Ігор Антонич


Сутінки… Уже не день, але ще й не ніч. Сонце, відпрацювавши свою зміну, зникало за горизонтом, а місяць забарився для перейняття естафети. Впевнено, своїм, вічністю закладеним порядком звершувався стрімкий та водночас повільний перехід від світла і тепла, видимості і певності до темряви і холоду, непроглядності і розгубленості. Легко і боязко, ледь-ледь накрапуючи з химерних нічних хмар, які заполонили все вверху, шумить весняний дощ. Ці подорожні небесні привиди, неначе загіпнотизований безупинним бажанням і безсилим страхом юнак, який вперше занурюється в таїни коханої дівчини, дотикались своїми пестивими долонями до кожного, завжди іншого, шелесту зелені. Вологі руки неба лагідно проникають своєю настирливою ніжністю у всі закутки перевтомленого шаленим шумом і безжальним пилом теплого дня світу рослин.

Детальніше...  

«Ти, що живеш під Всевишнього покровом, що у Всесильного тіні пробуваєш, скажи до Господа: “Моє прибіжище й моя твердиня, мій Боже, на котрого я покладаюсь”» (Пс 91(90),1-2), - розпочинається чи не найвідоміший пересічному християнинові псалом.

У мене особисто знайомство з Псалтирем теж почалося з нього. Як-то часто в нас люди звертаються до духовних отців: «Отче, дайте мені якусь молитву, аби помогла». От і мені хтось порадив його як таку «помічну» молитву. Від чого – і сам, на щастя, не пам’ятаю. Бо так ризикуємо спрофанувати і спримітивізувати будь-який глибокий священний текст. Хтось сприймає дев’яностий псалом як заупокійну молитву (бо чує на початку Чину Парастасу), хтось – як оберіг від усяких нещастаь, і тому не дозволяє Богові через нього як через Його слово – «живе й діяльне» (Євр 4,12) - промовляти щось нове.

Так, слова цього псалма справді сильні, справді підносять на дусі. Але чи тільки цього? Почавши з нього, щоденно молячись, вивчивши напам’ять врешті-решт, я став відкривати й інші, не менш глибокі молитви з книги Псалмів – цих, за словами св. Атанасія, книги почуттів, колиски морального життя і дзеркала душі. І продовжую відкривати. Навіть ті, тексти яких вже вивчив напам’ять.

Детальніше...  

Справедливість і мир поцілувались між собою
(Пс 85, 11)

У моральному вимірі вважається, що антонімом поняття «любов» є поняття «байдужість». Не ненависть, а саме байдужість. Ненависть – це певне відношення до якогось суб’єкту чи об’єкту. Так, негативне відношення, але все ж відношення. Тоді як байдужість – це відсутність відношення. Немає нічого гіршого, як ігнорувати ту чи іншу людину, суспільство чи дійсність. Відсутність відношення є, отже, ще гіршою дійсністю, ніж негативне відношення. Той, хто ненавидить, визнає об’єкт своєї ненависті як існуючий і як «гідний» ненависті. Той же, хто ставиться байдуже, ставиться до об’єкту своєї байдужості як до неіснуючого і негідного жодної внутрішньої сили, спрямованої на нього, навіть негативної.

Детальніше...  

Як би строкато не було поділене людство, на всіх п’яти континентах усе чіткіше виділяються дві групи: одна – за Христа, друга – проти Христа. Він є центром світової історії – й Кимось набагато більшим за це.

Питання, про яке тут ідеться, серйозніше від усіх інших: або вірити у Нього – безумство, або ж відмовитися вірити у Нього є найважчою провиною.

Чому ми віримо в Христа?

Детальніше...  

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].


Детальніше...  

Старозавітній Йосип, проти якого повстали власні брати, – історія хрестоматійна [1]. Здавалося б, у ній все давно вивчено та розтлумачено. А для християн схожість життєвого шляху Йосипа з життям Месії є цілком очевидною.

Цікаво, що навіть в ортодоксальному іудаїзмі особа Спасителя тісно пов’язана з Йосипом (майже так само, як з Давидом) [2]. Проте, можливо, ця схожість є набагато глибшою, ніж ми звикли думати?

Улюблений син, який страждає від рук своїх братів, і якого зрештою Юда продає за 20 срібників в рабство (Пор. Бут. 37, 28). Це все відомо.

Але що, як ми скажемо наступне:

Батько свідомо посилає свого улюбленого сина до його братів на смерть. Ізраїль та його сини повстають на Йосипа за те, що він зображує себе Богом, що в їх очах є страшним ідолопоклонством. Нічого не нагадує?

Давайте проаналізуємо історію Йосипа і спробуємо розібратись, чи справді це виглядає настільки нереально, як може видатися спочатку.


Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla