В середині ХІХ століття німецький фізик і фізіолог Герман Фердінанд Гельмгольц (Helmholtz, 1821-1894), ще будучи молодим науковцем, разом з двома іншими колегами (Е. Брюке [Brücke] та Е. ДюБуа-Реймондом [DuBois-Reymond]) склав «матеріалістичну клятву»: поширювати «матеріалістичну правду» про те, що в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних. Всі троє залишилися вірними цій клятві протягом усього життя [10, c. 83 і далі]. Щодо самого факту складання такої «матеріалістичної клятви» Йозеф Зайферт (Seifert) слушно зауважує, що всі троє, склавши її та залишившись їй вірними, спростували свою власну матеріалістичну позицію.

Адже якщо в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних, то все, що діється в духовній та психічній сфері людини, включно з клятвами, обіцянками та вольовими рішеннями, є наслідком чи проявом («епіфеноменом») цих хіміко-фізичних процесів. Відповідно, якщо ці процеси йдуть певним чином, то людина конче вестиме себе теж відповідним чином: у такому випадку не потрібно складати клятву чи обіцяти. Якщо ж під дією якихось фізичних чи хімічних факторів (наприклад, опромінення чи токсичних речовин) ці процеси змінилися б, то у такому випадку людина конче не могла б виконати того, в чому поклялася, чи що пообіцяла. Отож, якщо зміст згаданої «матеріалістичної клятви» був би правдивим, то сама клятва чи обіцянка втратили б сенс. Адже коли людина у чомусь клянеться, чи щось обіцяє, то вона знає, що може виконати обіцяний зміст, а може й не виконати: це залежить від її свобідного рішення, яке походить з її свобідного особового центру, що, в свою чергу, не може бути матеріальним та не може бути наслідком чи проявом хіміко-фізичних процесів. Отож, сам факт клятви чи обіцянки та її свобідне дотримання або недотримання засвідчує існування нематеріальної душі.

 Ідея споживацтва здеморалізувала  людину й актуалізувала процес розпаду її  істинного начала.

«ХХІ століття буде або великим століттям релігії, або його взагалі не буде»

(Андре Мальро)

Сьогодні думки та дії людей зорієнтовані передусім на задоволення найнижчих інстинктів й інтересів. Якщо Європою колись рухали основоположні ідеї «Премудрого Дон Кіхота з Ламанчі» Сервантеса, «Моральних листів до Луцілія» Сенеки, то зараз передові позиції зайняли мода і ринок, опортунізм та корупція, матеріальний нігілізм та неолібералізм. Спостерігаємо нищівне переродження цивілізації. Адже зростати треба вертикально, а не горизонтально.

Якщо ми відкриємо будь-який трохи об’ємніший греко-католицький молитвослов (візьмімо для прикладу – Прийдіте, поклонімося [1]), то знайдемо там розділ під назвою «Катихизмові правди», а в ньому – класичний поділ на «Божі» (точніше мало би бути – богословські: віра, надія, любов) чесноти та «моральні» чесноти, часто звані також «кардинальними», тобто головними:  мудрість, справедливість, мужність і здержливість [2]. Цей поділ за своїм походженням римо-католицький, його (як і весь розділ «Катихизмові правди») взято зі знаменитого Катехизму Папи св. Пія Х [3], однак добре, що він є в греко-католицьких молитвословах, тому що це – один з дуже небагатьох текстів, де взагалі згадується чеснота мужності. (Наприклад, у Православному молитвослові [4] чогось такого, як «моральні чесноти», і разом з ними – чесноти мужності – взагалі немає).

Чистоту, простоту мы у древних берем,
саги, сказки из прошлого тащим
потому что добро остается добром
в прошлом, будущем и настоящем

Володимир Висоцький

    Визначний історик Марк Блок, блискучий вчений і герой французького Спротиву, казав: «Християнство – релігія істориків». Він правий, бо для християнина, незалежно від того, чи захоплюється він «ділами давно минулих літ», історія – це невід’ємна частина життя. Якщо порівняти християнську віру з храмом, то її фундамент – Боже Об’явлення, але стіни і дах зводили люди тисячоліть. Старозавітні псалми і пророцтва писали стародавні євреї, Євангелія і послання Нового Завіту – міщани та інтелігенти Античності. Вижити християнство змогло завдяки тому, що мученики заплатили життям за вірність Христові, а перші апологети – гідно відповіли на усі закиди язичницьких інтелектуалів. Наша віра не стала ворогом науки тому, що півтори тисячі років тому богослови змогли вирішити вікову дилему віри та розуму, сказавши «вірю, щоби зрозуміти», і ворогом культури – Отці Церкви вбачали в роздумах філософів та героїчних легендах дохристиянських часів пошуки Бога та істини, їхній шлях до Христа.