Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку поставити запитання про те, кого маємо на увазі? Який христия­нин повинен себе ангажувати? Відповідь на це запитання вво­дить нас у сферу, якy богослов’я називає «еклезіологією», тобто вченням про Церкву. Тут потрібно звернути увагу на два аспекти. З одного боку, Церква – це містичне Тіло Ісуса Христа, що творить Церква, яка веде боротьбу на землі, Церква, яка страждає у чистилищі та тріумфує в небі; з іншого боку, Церква у світі як організація, що охоплює духовенство, монашество та мирян.

Бути християнином означає бути послідовником Христа. Всі вірні є послідовниками, якщо навіть і в різний спосіб. Священик іде за Христом, проповідуючи, особливо – служачи Божественну Літургію у Великий Четвер, здійснюючи Святе Таїнство жертвоприношення. Монахи та монахині прагнуть своїм життям підтверджувати вірність Христові, чітко уявляючи собі Його сорокаденний піст і молитву у пустині або приклад милосердного самаритянина. Вони втілюють цей взірець у життя залежно від харизми їхнього монастиря – споглядального або активного. А для мирянина прикладом є Христос у час Його життя на землі, де Він працював, тобто від 14 до 30 років життя.
Всі вірні у Христі є рівними у честі називатись дітьми Божими і рівними у своїх правах на духовний захист і Святі Таїнства Церкви, але вони є різними за своїм покликанням та завданням.

Гроші є мірилом багатьох речей – заможності,  успіху, важливості в суспільстві  і навіть часу, адже і час , за прислів’ям, – це гроші. І хочемо ми цього чи не хочемо, незалежно від  наших вірувань та переконань, де б ми не знаходилися, – вcі ми користуємося грошима.

Серед  християн побутує стереотип, що грошей має бути небагато. А от коли їх багато або дуже багато, то це щось брудне і непристойне. Проте гроші відіграють важливу роль у нашому житті. Значна частина нашого часу, зусиль, здоров’я, які ми витрачаємо для заробітку, трансформується в грошовий еквівалент. Тому добрими чи поганими можуть бути не самі гроші, а ставлення до них. Тому важливо з’ясувати, як все ж таки правильно ставитися  до грошей і як їх витрачати.

«Ось, Я стою під дверима та стукаю: хто почує Мій голос і відчинить двері, Я увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною.» (Одкр. 3:20)

Чи є у людини свобода, чи все визначено за неї наперед? Це одне з ключових питань християнства та філософії взагалі. І якщо свобода таки є, то в чому її сенс, для чого вона? Для чого взагалі людина живе на світі? Питання, звичайно, масштабні, але не варто боятись їх собі ставити. Той, хто не ставить собі цих питань, не отримає і відповіді на них.

«Знаю твої справи; ти не холодний, ані гарячий; о, якби ти був холодний, або гарячий!

Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх.
Бо ти кажеш: “Я багатий, і збагатів, і ні в чому не маю потреби”;
а не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий»
Апокаліпсис (Одкр.) 3, 15–17

«Сенс життя загубився в успіхах життя»
М. О. Бердяєв

Найважче випробування те, яке не виглядає як випробування. Це – ілюзія того, що все добре. Але чи на довго?

Царством звіра буде не суспільство, страшне ззовні, а суспільство, страшне, пусте, плоске і пошле всередині. Це не буде суспільство, що ставитиме за мету поневолити весь світ, винищити якусь расу чи народ, залити світ кров’ю. Воно прагнутиме побудувати щастя на землі без Бога. Побудувати щасливе суспільство на основі ліберальних, демократичних цінностей. Без жодних задніх думок (принаймні, спочатку).

***
А деякі фарисеї з народу сказали до Нього:
«Учителю, заборони Своїм учням!»
А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам,
що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»
(Лк. 19, 39–40)

Час до часу в людини виникає відчуття: «Навіщо всі ці складні ритуали та повтори у східних християнських літургіях та молитвах? Я знаю, що Бог є, бо відчуваю Його, коли слухаю прекрасну музику або насолоджуюся заходом сонця. Натомість Літургія видається такою нереальною». Дехто навіть запитує, чи варто користуватися східнохристиянським проголошенням «Слава Ісусу Христу!» щоразу, коли вірні вітають один одного?

У певному розумінні такий емоційний досвід сприйняття Бога у природі може бути правдивим… або, принаймні, може видаватися таким. Коли особистий досвід порівняється із формалізмом Літургії, людина може подумати, що вона замінює щось реальне (свій суб’єктивний досвід спілкування з Богом) на щось менш реальне (повторювану ритуальність літургійного життя). Таке відчуття «опущення на землю» (що, можливо, породжує сумніви у важливості Літургії) подібне до розчарування при читанні карти Карпат порівняно з реальним походом у гори. Така карта є, зрештою, лише кольоровим папером із детальним маркуванням, а не реальною річчю.

УГКЦ не є молодою панною, яка може, залежно від настрою, поводитися в той чи інший спосіб. Воно однак часами так буває, бо різне є пережиття церковності серед вірних самої УГКЦ. Щоб серйозніше проаналізувати, яка нині роль УГКЦ в суспільстві, потрібно перш за всього зрозуміти, хто є УГКЦ і яке є її покликання.

УГКЦ – це насамперед спадкоємниця зорганізованої спільноти Ісуса Христа, яка колись повстала на берегах Києва – нині столиці України. Ця Церква далі живе і відроджується в час кожної Літургії, але на жаль, недосконало, бо носить в собі рану роз’єднання із іншим частинами Церкви того самого Ісуса Христа тут у Києві. Іншими словами, УГКЦ – це кровоточива частина Київської Церкви Ісуса Христа, яка повинна жити і служити українцям, тобто народові, який п’є воду з українських джерел, незалежно від свого національного коріння.

Важко починати писати про щось абстрактне, ще недокінця тобою відчуте, про те, що змушувало губитися в здогадках не одне покоління як вчене, так і звичайне, емпіричне. Важко ставити крапку у молитві, коли знаєш, що тою крапкою ти не припинеш молитися, а навпаки - пізнаєш, що ти недоказав, недовідчув, недозбагнув, недоподякував... Важко усвідомити, прийняти, що ти маленька соломинка у копі сіна, яку навіть ніхто не шукає, не зауважує, від якої нічого не залежить, адже тебе в будь-який момент може підхопити вітер, а копа залишиться на місці; хоча так само важко збагнути, що тої ж копи враз не стане без мільйонів, мільярдів таких самих соломинок, як ти... Отже, в усьому єдиному є якась закономірність і гармонія, але це все важко сповна осягнути, описати, бо ти є частиною, а не цілісністю. Важко, але неможливо не спробувати, щоб нехай і ненадовго, нехай із сумнівами, але доєднатися до тої копи попередників і відчути, як зіщулюється самотність і прозріває далеке розуміння.

Поглянувши на багато країн, що розвиваються, ми виявляємо після сорока років незалежності і сорока років економічної допомоги цим країнам такі результати, які протвережують: відстань до індустріального світу скоріш збільшилась, аніж зменшилась. Це не відноситься до всіх країн. Існують приклади, коли країни змогли пустити в хід спіраль розвитку і значно скоротити цю відстань. Подивимось на Східну Європу та на колишній Східний блок через 15 років після падіння стіни: тут також у багатьох країнах лише незначний прогрес, зате значне розходження у доходах. Невеликій кількості багатих людей протистоїть велика маса людей, які живуть за межею бідності. Однак тут у позитивному відношенні також виділяється цілий ряд країн. Всі країни отримали значні суми для допомоги, суми, які значно перевищують обсяг фінансів плану Маршалла після війни (навіть без урахування інфляції). Чому ж тоді ці гроші не скрізь допомогли? Чому у багатьох країнах не відбулось очікуваної дії зрушення з місця, або якщо це і відбулось, то тільки слабо?

Коли наприкінці 60-х років безпілотний космічний корабель покинув атмосферу Землі і здійснював політ навколо Місяця, він передавав на Землю знімки, які змусили людей здивуватись. Ці знімки не показували десь досі невідомий зворотній бік Місяця, ні, найбільш захоплюючі фотографії показують саму Землю: блакитну планету. Люди і не уявляли собі таку красу земної кулі, на якій вони живуть! Як блакитно-зелений смарагд Земля витала у Всесвіті. 

У той самий час у західних країнах посилено проявляється зворотній вплив масової індустріалізації останніх ста років на навколишнє середовище: забруднення повітря, мертві річки, смерть лісам, а у додаток до цього ще і такий фактор як енергетична криза середини 70-х років. Поступово зростало усвідомлення, що наші ресурси обмежені, що ми живемо в ОДНОМУ світі, що незвичайні явища у навколишньому середовищі не зупиняються на кордоні країни, що ми живемо в одній великій екологічній системі і наша діяльність може мати зворотній вплив на всю цілісність; навіть зростало усвідомлення, що варто зберегти нашу землю як особливе, мабуть, навіть неповторне творіння у Всесвіті та відповідально ставитись до основ життя у власних же інтересах. Лозунг «Глобально мислити, локально діяти» виражає цей глобальний зв'язок. 

ООН прийняла цю всесвітню проблематику з навколишнім середовищем на свій рахунок і у цілому ряді конференцій намагалась досягти всеосяжного консенсусу щодо деяких нагальних тем, таких як, наприклад, заборона фтор-хлор-вуглеводних для захисту озонового шару у стратосфері. Важливою віхою стала конференція у Ріо-де-Жанейро у 1992 році, зокрема, так звана «Агенда 21». Тут вперше на міжнародному форумі принцип сталості було названо головним критерієм розвитку.

«Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами».
(Мт. 5, 11–12)

Релігія – це складний духовний і соціальний феномен, що виконує в суспільстві низку важливих функцій: виховну, світоглядну, регулятивну, інтегративну, політико-ідеологічну, націотворчу тощо. За допомогою відповідних інституцій вона може впливати на регулювання поведінки вірних, сприяти процесам національно-культурного розвитку, підтримувати певний політичний режим у країні й, що не менш важливо, особливо за умов сучасної масової мультикультуралізації, може консолідувати націю.