Часто, їдучи автом, зауважую, як дороги обабіч горять та димлять. Що робиться? А! Це ж спалюють минулорічну траву, щоб нова могла вирости. У садах на приватних ділянках із потеплінням люди прибирають старе листя, обрізають сухі гілки і проріджують дерева, щоб отримати кращий врожай. Надіюсь, що також відбудеться акція «Чиста природа» або щось подібне, де ми візьмемо мішки для сміття і позбираємо «наслідки цивілізації», які залишились після святкувань та дружніх розмов у лісі чи на узбіччі.

Охоплена панівним страхом, не відчуваю під собою землі — це мить натхнення! Світ втрачає вагу, світло змінюється на темряву: сліпоглядна, виводжу думами первообраз власної душі, тієї душі, яку ніхто ніколи не бачив, і не вона єдина, не вона остання, яку намагались змалювати у поезії романтики, яку зображали талановиті художники, оглашали віртуози музики, а вона однаково засідає у мовчанці, виходячи у світло тільки після того, як засинає увесь світ. Її контури не вирвати ні правдою, ні підступом, та хоч би з зав’язаними очима, а все не та — це не вона широкоплеча простором, багата землею, світла сонцем чи різнобарвна веселкою — навіщо шукати невидиме серед видимих? Вона не каміння, який колір не додаси, однаково правдива брехня. Мільйонний сміливець хапає пензля, розводить фарби й тут таки ловить блазня. Вічні історії її автопортрету скінчаються розчаруваннями, з часом розчарування замінює любов — тільки вона, єдина, сута. Через любов душа всміхається наяву і один щасливець — один на мільйон — малює її усмішку; більш нічого не потрібно, та ж хто йому повірить?

В Україні скептично ставляться до державних, політичних інституцій, сумніваються у спроможності громадських організацій. Недовіра до влади яскраво простежується у середовищі молоді. Вважають, що політики мають свій конкретний інтерес і не зацікавлені в добробуті громадян. Культивується думка, що сфера політики – місце для демагогії та обману, а боротьба за владу потрібна для власного збагачення та впливу на інших. Такі твердження не безпідставні, оскільки реалії сьогодення підтверджує їх. Вже не вірять, що людина може пожертвувати своїм часом, зусиллям для добробуту ближнього. Такий скептицизм не може мати позитивних наслідків, бо є суто нігілістичним.

Зневіритися, розчаруватися недосконалим державним апаратом і його управлінцями легко, зважаючи на те, що людині притаманно бути незадоволеною. Таким негативним поглядом легко заразити й інших.

Сьогодні ми є свідками загрозливої для людства глобальної ситуації: як усе щільніше й масштабніше диявольсько-апокаліптична «темрява землю вкриває, а морок – народи». Та попри все це біблійний погляд на перспективи реалізації Господнього плану спасіння світу наразі всіляко утішає й надихає різноконфесійний Божий люд. А надто в Україні, яка посідає унікальне й, перш за все, географічно-стратегічне місце в епіцентрі своєрідного світового духовно-релігійного і культурно-цивілізаційного «розламу» та зберігає й відроджує матеріальні та духовно-сакральні святині і скарби нашого золотоверхого ІІ Єрусалима – Києва, запевняючи його, що вже «сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється!» (Іс. 60, 2).

Таїнство Воплочення Сина Божого ... Хтось переживає її у своєму серці, інший задоволений театралізованим дійством, що покликане нагадати подію, двотисячолітньої давності. Попри те, один та інший представник суспільства сподівається, що від Різдва почнеться дещо новий етап у житті. В народі навіть з’явилась приказка: «Живемо від Різдва до Різдва…». Щось справді загадкове і неординарне відбувається у той Вечір, який наближений до нас сяйвом двотисячолітньої зорі…

Камінь, як матеріал, інструмент для різних потреб і застосувань людиною. У людських руках, може бути будівничим так і руйнівним знаряддям. Для окремих художників – камінь був і продовжує ставати основою для малювання. Можливістю відобразити свої ідеї, почуття втілені в композиційному образі, перенесені, на здавалось би важкий і холодний матеріал – камінь.

Камо грядеш, ненько-Україно?
Цим – далеко не риторичним запитанням, вочевидь, задається нині вельми немало людей. До того ж, як на теренах України, так і поза її межами. А надто на тлі гостро-емоційних, бурхливих суспільно-політичних перипетій та пристрастей, що перманентно – то вкрай загострюючись, то ненадовго вщухаючи – вирують, а особливо останні кілька років, у вітчизняному суспільстві. Досягаючи, зазвичай, максимальної «точки кипіння», коли надходить виборча кампанія.

У цьому контексті маємо констатувати, що дуже й дуже суперечливим – зигзагоподібним та дещо неочікувано-«сюрпризним» і прикрим, проте по-своєму логічним і закономірним, виявився перебіг відомих «постмайданних» громадсько-політичних й, перш за все, владно-урядових, подій і тенденцій у нашій державі. Якихось суттєвих, докорінних – після 2004 року – змін, а надто, бодай, мінімального очищення й покращення морального та якісно-фахового стану владних структур, їх «деолігархізації» та «декорумпізації», покращення умов функціонування й розвитку малого та середнього бізнесу тощо, на превеликий жаль, фактично не відбулося. Радше, навпаки.

Впродовж ХХ віків бувало по-різному у відносинах між християнством і політикою. Від глибокого взаємного проникання до глибокого взаємного відсторонення. Сьогодні вони перебувають на одному з критичних поворотів, після яких не зовсім відомо, що станеться. Одні голоси категорично проголошують думку про відсутність християнства у політиці (не тільки як ствердження факту, а й як постулат). Інші з такою ж силою «проповідують» панування християнства всюди, але не в політиці.

Коли я в контексті своєї роботи кажу про необхідність правди,
то часто маю на увазі правду про смерті тисячі людей.
Або про афери, тортури, корупційні схеми,
які зруйнували людське життя

Дж. Ассанж

Тепер, як ніколи, в Україні загострено відчувається потреба правдивої інформації. Але чи можлива ще чесна журналістика та які її критерії? Що активніше медіа бомбардують нас скандальними викриттями і розслідуваннями, то настирливіше переслідує думка про домовленості за лаштунками й добре продуманий політтехнологами спектакль імітації «свободи слова». У сучасному світі медіакомунікацій, який за визначенням Маклюена став «глобальним селом», де всі про все можуть дізнатися, утім правда залишається голкою, що її годі знайти в копиці сіна глобальної мережі. Ціна питання – це не лише правда задля заспокоєння сумління, ціна питання – життя людства. Адже бентежить думка: той, хто активно закликає до боротьби з тероризмом, сам же його фінансує; той, хто говорить про свободу та право меншин на збереження їхньої культури, насправді мріє про рабство якомога більшої кількості людей; той, хто закликає сісти за стіл переговорів та про все домовитися, насправді мріє збагатитись за рахунок війни. З іншого боку, хтось наполегливо намагається переконати, що суспільство більше не здатне на спонтанний протест, самоорганізацію. Будь-яка подія, на кшталт Майдану, згодом обростає сенсаціями про те, що від самого початку все було сплановане, а поодинокі спонтанні дії або елімінувалися вже на стадії їхнього зародження, або вміло скеровувалися в потрібне русло. Чи це справді так? Якщо так, то чи є можливість цьому протистояти?

      «Ныне, умерши для закона, которым были связаны, мы освободились от него,
чтобы нам служить Богу в обновлении духа, а не по ветхой букве» (Рим 7, 6).

     Идолопоклонство имеет очень много различных проявлений, и нарушение Первой заповеди — «Да не будет у тебя других богов» — для христиан вовсе не перестало быть актуальной проблемой. Отвергнув идолов внешне, перестав поклоняться тесаным чурбанам и иным богам, мы нередко лепим себе идолищ из всего, что только подвернется под руку, часто даже не сознавая, что вместо Бога мы почитаем пустоту (евр. haval). Сегодня я предлагаю поразмышлять об одном из таких недугов, поражающих христианскую душу — вирусе буквопоклонства.