Хто він? Де і коли став іноком? Чому ступив на цей шлях, де його проходив і як закінчив? Про це нічого не відомо. Про цього вчителя лиш побіжно згадують Фотій та Діадох, повторюючи його повчання і переказуючи деякі глави.

Слова Йоана прості, не перенасичені академічним богослов’ям, але сповнені щирою любов’ю і лагідністю, спокоєм. Він говорить, як мудрий батько: не нав’язує, не повчає, не диктує правила життя. Через співчуття і співучасть у невдачах і слабкостях тих, що до нього звернулися, Йоан тихо викладає ті істини, які осягнув завдяки власному досвіду. Він залишає вибір за кожним: прислухатися і прийняти чи піти далі, несучи і збираючи свої печалі…

«Поміркованість є моральною чеснотою, яка стримує потяг до задоволень і забезпечує рівновагу у використанні створених благ. Вона забезпечує панування волі над інстинктами і не дозволяє пристрастям переступати межі людської гідності. Поміркована особа скеровує до добра свої чуттєві бажання і слухається здорового голосу розсудливості…» – навчає Катехизм Католицької Церкви (№ 1809).

Чеснота поміркованості (стриманості) належить до чотирьох кардинальних чеснот, які лежать в основі морального життя людини і полягають в постійній мобілізації зусиль волі на здійснення добра у різних вимірах життєдіяльності, починаючи від особового життя, і аж до ставлення стосовно всього створеного Богом світу .

На перший погляд може скластися враження, що мова йде про якусь дійсність, яка полягає в тому, щоб від нас щось забрати, обмежити, загнуздати, утримати... Насправді ця чеснота має за мету не забрати, але навпаки – надати, дарувати, гарантувати, повернути… Чеснота поміркованості, у властивому сенсі, полягає передусім у тому, щоб повернути пошкоджену гріхом дійсність до первозданного порядку, цілісності та гармонії.

Війна і страждання, руйнації і кров, вбиті діти і боязнь майбутнього – з одного боку, та мир і щастя, будування життя і радість стосунків, сміх дітей і певність у завтрашньому дні – з другого, наче двоєдиний голий нерв виявляє два полюси життя сучасного українця. Як християнська віра і розум може примирити ці дві протилежні реалії? На перший, поверховий, погляд це неможливо. Насправді ж ці два якісно різних світи належать до однієї, Богом сотвореної планети, яку Він назвав Людиною. Саме це царське Боже творіння в Україні одночасно віддає своє життя і живе вічно, жахається руйнувань своєї оселі та під ворожими бомбардуваннями планує відбудову країни, усміхається крізь самотні сльози й відчуває себе в сімейному теплі та затишку, сидячи в сирому підвалі поряд із незнайомими ще вчора сусідами.

Вітчизняна війна в Україні, у своїй видимій і невидимій борні, – це наче напружено пульсуючий епіцентр української людськості, в якому синхронно продовжуються, досягаючи своєї кульмінації, два глибинних національних процеси. Перший – радикальне духовне очищення народу від облуди, безвідповідальності, свавілля, маловірства й егоїзму; другий – всмоктування у кров, плоть і душу нації конститутивних моральних цінностей, які, наче оздоровлені хромосоми, переводять українське ДНК на той рівень цілісності та єдиносущності, який вимріяли батьки нації від княжих часів до тепер. Ці два процеси, які випливають із глибин віри, молитви й жертовності наших предків, все бурхливіше розгортаються в народній свідомості. Щодня, щогодини і щохвилини українські серця, уми та руки кожного все більше наповнюються Божою силою, яка допомагає здобувати і Царство Боже (пор. Мт. 11, 11–15), і земну Україну, де гідність особи, солідарність, братерство і готовність до самовіддачі – головні спільні риси нашого подвійного громадянства.

Віктор Жуковський

Він втратив батьків. Це 6 місяць 18-річного юнака без людей, які могли його розрадити, настановити, порадити, підтримати. Він задуманий, голова похилена, тіло втомлене. Заходить до прохолодного храму – запах кадила огортає невимовно рідно й тепло. Чує: «Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21).

Антоній знав, що Бог промовляє до нього. Був й так бідним, але віддав останнє, залишивши дещо для сестри. Подався до вчителя на край поселення, працював, молився безперестанно. Атаназій каже, що Писання не падало з його рук на землю, врешті «пам’ять замінила йому книжки».

Далі – пустеля. Він був одним із перших пустельників-анахоретів в Єгипті, нам відомих. І хоч із роду Антоній був простим, невченим, але бажання богопізнання привело його до того, що називають премудрістю Духа. Ум його просвітився, і він міг лиш словом лікувати людину. Укладач Добротолюбія оспівує стиль слова Антонія: «Яке ж бо знаходимо запевнення в цих главах! Яка з них витікає солодкість! І взагалі, який виявляється добрий звичай і досконалість євангельського життя! Відчують, звісно, цю солодкість ті, що скуштують цього меду мисленою гортанню ума».

Бюро Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ із питань екології закликає відмовитись від шкідливої практики – прикрашання гробів померлих пластиковими квітами та вінками, що зокрема набирає широкомасштабного виміру напередодні свята Воскресіння Христового.
В цей час вірні, бажаючи віддати шану померлим родичам та знайомим, приносять на цвинтарі тони різнокольорового пластику, як правило не задумуючись про те, що ця практика не тільки позбавлена смаку і логіки, але і є дуже шкідливою для природного довкілля, й небезпечною для здоров’я і життя людей. Пластик заполонює кладовища. Здебільшого, щоб хоч якось дати собі раду, його спалюють, при чому в довкілля виділяються шкідливі сполуки, в тому числі й діоксини, які мають канцерогенну дію і, відповідно, спричиняються до розвитку онкологічних захворювань.

Народна війна – це перш за все війна духовна: між правдивим й оманливим, вічним і тимчасовим, гідним і мерзенним, здоровим і деградованим… Це війна, яка виявляє ціннісний хребет нації, якість її духовної «закваски», солоність «солі землі», внутрішнє глибинне наповнення кожного. У людині, яка в епіцентрі російсько-української битви протистоїть злу і темряві, зникають страх смерті, інстинкт самозбереження, егоїстичні бажання, а з’являється щось надзвичайне людське і водночас надприродне … божественне. Народ як єдиний організм переплавляється в горнилі віри, надії і жертовності та переходить на інший рівень, рівень «більшої любові», коли кожен відчуває у собі готовність «життя своє віддати за друзів своїх» (Йо. 15, 13). Кожен стає Божим воїном, «сотником», із найбільшою вірою, яку міг знайти Христос (Мт. 8, 10). На цьому людському і божественному рівні «Я» відходить далеко на задній план. Наше життя перетворюється на тотальне «Ми». Отець Наш Небесний стає, ще ближчим і ще більше Нашим Батьком. Віра, молитва і життя кожного конденсуються в напруженій народній згуртованості. Кожен борець видимої та невидимої боротьби внутрішньо усвідомлює себе не лише теперішнім громадянином України, а й, як писав ще в ІІ ст. св. Юстин Мученик, відчуває себе вічним громадянином «наднебесної країни», якого не можливо вбити жодною зброєю, бо головнокомандувачем є Христос-Переможець.

Студенти і працівники Українського католицького університету воюють на двох фронтах: видимому і невидимому. Вірують, моляться і працюють для перемоги!

Віктор Жуковський

Впервые я соприкоснулся с Богом в 15 лет. Заинтересовавшись религией, я купил «Новый завет» и, принявшись читать, расчувствовался. Удивительная приязнь к Господу Иисусу Христу охватила меня с прочтения первых же слов книги, и на глаза навернулись слезы.

В то время (это был 1991 год) в стране пошла волна бурного интереса к религиям и всяческим формам альтернативной духовности — журналы и газеты наперебой печатали подобные материалы. Во мне сформировалось твердое убеждение, что все религии ведут к одному Богу, разница только в обрядах и в имени Творца. Поэтому не было ничего удивительного в том, что, вдохновленный чтением Евангелия, я отправился покупать книги кришнаитов.

Первое, что меня поразило в этих книгах — почти полное соответствие написанного с тем, во что верил я сам. Все вопросы касательно религии, природы души и устроения вселенной индийская религия рассматривала последовательно и детально. Естественно, мне стало интересно познакомиться с Кришной поближе...

До етнічних українців в Україні та за її межами у всьому світі сущих.

Дорогі брати і сестри!
Все на світі, крім зла і гріха, походить від Бога. Це – аксіома. Та зло і гріх не вічні. Вічний тільки Бог. З Його святої волі і є ми на цій землі – долині сліз і плачу, і покликані до щасливої вічності. Це найважливіше і найдорожче за все на цьому світі та й за увесь світ. Бо ми – образ і подоба самого Творця, і Він нас любить безмежною любов’ю. Та цю найбільшу у світі любов так часто зневажаємо і зраджуємо своїми гріхами. Власне, так знехтували першою Заповіддю Творця наші прародичі – Адам та Єва, і були за це строго і справедливо покарані. Так, зло увійшло у світ. А в міру збільшення на землі числа людей воно росло і множилося. І коли чаша гріхів переповнилася то й переступила усі межі Божого довготерпіння. Зло мало бути покаране. І знищив його Господь у водах Всесвітнього потопу, залишивши тільки праведного Ноя з його сім’єю.

Та й цього разу недовго тривало праведне життя на землі. Його зупинила Вавилонська вежа – вежа гордині. Власне, гординя і є коренем всякого зла та гріха. Тому Господь зруйнував цю вежу,а людям помішав їхню одну мову. З цього часу беруть початок всі мови, нації та народи. І всі вони найперше і найбільшою мірою покликані самим Творцем служити Йому, тобто добру і любові. Отже, нації та мови – не нагорода, а ще одна відпущена Творцем можливість і нагода направити кривду вчинену Йому(!) і цим самим повернути собі правдиве непроминаюче щастя. Для цього Господь дозволив існування окремих об’єднаних груп людей в різних формах співжиття зі своїми мовами і географічними територіями поселення, які були названі державами. Таким чином, одна неподільна сім’я розділилася на багато окремих сімей, об’єднаних окремими мовами, які створили свої культури, традиції і звичаї, а також і окремі релігії, які разом творять одну Божу родину.

Все те саме палюче сонце Малої Азії. Остання волога випаровується із землі, акварельно розмиваючи обрій. Найбільша спека – перед дощем. Отже, вже зовсім скоро цей клаптик пекла перетвориться на тимчасовий оазис раю, тимчасовий… Усе в очікуванні, в мовчазному передчутті…

Та ось з-за обрію долинають тихі псалмоспіви. Вони виходять із тої акварельної лінії і ширяться все більше, все голосніше. Чисті голоси піднімаються до неба. Чи то вони звідти і линуть? Це йдуть полонені османцями. Точніше, їх щойно викупили з полону лаодекійські християни, почувши ці божественні глибокі напіви. Ще мить – і кожен піде своїм шляхом. Але зараз вони востаннє заспівають разом Псалом 50.

«Окропи мене іссопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу…» – і впали життєдайні краплі пустельного дощу. Григорій обійняв своїх братів і пішов у бік Кіпру. Він передчував, що там прийме постриг, а потім піде на святу гору Синай та одержить велику схиму. Після цього його називатимуть Григорій Синаїт.

У місті улюбленім Він поселив Мене
(Сир. 24,11)

Львів – унікальне, неповторне місто. На жаль, наша провінційність полягає в тому, що ми не вміємо любити. Не вміємо любити Бога! Отож, не вміємо любити і себе. Не люблячи себе, не можемо любити ближнього. Тому прагнемо любити далеке. Ця стаття про те, як люди, натхнені Богом, побудували місто Львів. Адже лише під натхненням Бога можна побудувати щось направду вартісне. Львів – місто не лише із землі та будинків. Центральне місце в ньому займає Бог та люди. Тому він побудований не лише людськими руками, а й Словом Божим. А його мурами завжди були молитви святих. Центр світу – на кожному кроці. Там, де є Бог та людина, завжди є спілкування. На жаль, світ гріховний, а тому – провінційний. Та лише світ гріховної людини – провінція. Її вдало долають святі. Їхня діяльність відобразилася і в архітектурі міста Лева. Це доказ того, що Львів будували не тільки люди, – в його побудові був присутній Бог. Бо Львів – це не безбожне місто, як Вавилон, де люди хотіли побудувати місто без Бога (Бут. 11).