«Вибери життя – не погоджуйся з минулим!», – Валентин Опря Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_oprja.jpg

Валентине, розкажіть про свій життєвий шлях. Як Господь відкрив Вам покликання, в якому Ви тепер себе реалізуєте?

Мій життєвий шлях розпочався зі стін інтернату ще років 30 тому. Коли мати мене народила, вона, 19-літня дівчина, яка не знала Бога, прийняла рішення залишити мене. Я народився в Одеській області, а виховувався в інтернатах Львівської. Спочатку в будинку для дітей-сиріт № 1 у Львові. Потім мене перевели до дитячого будинку в Добромилі, де навчався 9 років. Інтернат – не найкраще місце для виховання і становлення особистості. Але інколи Бог допускає прохід через низини, щоби потім ми оцінили те, що Він дає, і допомогли тим, хто не має того, про що мріє. Навчаючись, я хотів знайти свою маму, не маючи адреси, писав їй, але, очевидно, відповіді не отримав. Для формування особистості потрібний сімейний затишок. В інтернаті ми його не мали. Хоч там і не все було так погано, як інколи змальовують. Є добрі люди, особливо на Львівщині, де люди ходять до церкви. Тому люди все ж боялись Бога і ставилися до нас непогано, чого не скажу про східні чи південні області України. Діти з тих регіонів кажуть, що там набагато гірше.

Коли я закінчив Добромильський інтернат, то перейшов в інший, у Жидачівському районі, де провчився 2 роки. Нам постійно казали, що ми ні на що не здатні, ви сироти й у вас немає майбутнього. Це говорили люди, які і так нічого доброго в житті не мали. До 2000 року слабких і хворих дітей з інтернату переводили в будинки пристарілих. Але багато учнів попали туди не тому, що справді були хворими, а тому, що їх переконали, що вони нічого не можуть. У мене ж був промінь надії, що не все так погано. Я вірив у щось краще... Ходив до церкви, як до православної, так і до католицької. Читав Катехизм, спілкувався з вірними цих конфесій. Тому я більше надіявся на Бога, хоч і було багато сумнівів.

Закінчивши Лівчицький інтернат не було куди вступити, і я залишився ще на рік. Мені сказали: «Валентине, так не може бути – треба кудись йти». А ніхто не приймає. До речі, в ті роки не хотіли приймати дітей з інтернату в училище, бо вважали, що вони слабкі, не настільки розвинені, як зі середніх шкіл. Хоча насправді, вони дуже багато можуть зробити. Одна з проблем у державі – ми дуже часто недооцінюємо знедолених. Варто повірити і вкласти в цих дітей, потім вони набагато більше віддадуть.

Згодом я пішов вчитися в швейне училище Самбора. Коли прийшов до директора, він запитав: «Валентине, за що я маю тебе прийняти в наше училище?». Я відповів: «За те, що я хороший!». Він здивувався і прийняв мене. Там я провчився 3 роки на кравця з пошиття верхнього одягу. Здобув професію. Але діти-сироти не потрібні державі, вони потрібні тільки Церкві. Коли я закінчив училище, мені дали документи і сказали: «Йди куди хочеш!». Звинувачувати цих людей нема сенсу, можна лише шкодувати, що все так погано. Пам’ятаю, я взяв дві сумки, вийшов на вулицю. Ні житла, ні роботи, ні фінансової підтримки. Вийшов з кількома гривнями в кишені і пішов світ за очі. Але Бог добрий. Були друзі, які мене підтримували. Один із них – Сашко Ригель, до якого я попросився пожити. У нього прожив 3 роки. Багато працював: допомагав комусь город копати, дрова рубати, ремонт робити. Так заробляв на хліб насущний. Це були нелегкі 1999–2001 роки. Потім дізнався про місію «Добра новина» у Трускавці, почав брати участь у зібраннях і оселився у Стебнику Дрогобицького району. Один день працював у цій місії сторожем, а два – міг ще десь підзаробляти. У роботі завжди ставив собі за мету працювати якісно, на совість. Незалежно від того, чи похвалять, чи ні, робити як християнин, бути вдячним Богові, прославити цим Його і представити тим людям, які Його ще не знають.

Коли я влаштувався у швейне ательє, то зустрів жінку, яка познайомила мене з Богом ближче. Я почав відвідувати Євангельську церкву, читати Біблію. Я дякую Богові, що в мене є друзі-католики, друзі з православних церков, яких я поважаю і ціную. Незалежно від конфесії, якщо людина шукає Бога, то вона його знайде. Важливо, щоб на перше місце вона поставила Євангеліє. Це буде добрим орієнтиром в її житті.

Коли я почав відвідувати протестантську церкву, виникли проблеми з близькими, знайомими, які казали: «Ти віру продав!». У спасінні важливе моє ставлення до Ісуса Христа, моє «ходження» перед Ним із перспективи вічності. Бог постійно мені давав зрозуміти, що потрібно любити всіх людей, незалежно від конфесії. Після інтернату, працюючи в церкві, я почав видавати християнський вісник «Промінь надії». Натрапив на опір служителів місцевої церкви, які все ще, на жаль, дивились на мене через призму мого сирітського та інтернатного минулого. А я виглядав, як гидке каченя. Якщо людина не вірить в Бога, то Бог повірив у людину: «Я вклав вічність в їхні серця». Він вклав знання про Себе, прагнення шукання Себе. Він вклав це в серце людини, і людина шукає Бога через різні релігійні течії, через різні християнські конфесії, шукає Бога і приходить до Євангелії.

 

Як відбулась ваша перша зустріч із матір’ю? Чи розвиваються ваші стосунки?

 

Цікаво. Я молився, щоб з нею зустрітися. Ми її шукали в одній із областей України. Я поїхав відвідати друзів, а вони мені кажуть: «Валентине, ми знаємо, що в тебе десь тут проживає мама». Я кажу: «Так». Вони: «Ми б могли її пошукати». А я: «Немає сенсу, бо я вже декілька разів пробував і все безуспішно». Проте пастор місцевої церкви Василь був наполегливий: «Ні, поїдьмо». Наступного дня в Різдвяній листівці я написав, що в мене все добре і прошу про зустріч з нагоди Різдва Христового...

Перед цим я відпочивав у санаторії в Одеській області, відвідав пологовий будинок, де мама мене народила. Коли приїхав, то секретар спочатку сказала, що не має права розголошувати інформацію про матір. Але згодом, я все ж дізнався її прізвище та ім’я і відразу почав шукати адресу. Зателефонував спершу в районний центр – дали номер сільради, а там – поштового відділення, через яке отримав телефон маминих сусідів. Телефоную, а вони питають: «А хто ви будете?». Я кажу: «Хороші друзі». Вони покликали, я представився другом Валентина Опрі, бо розумів ситуацію, яка може скластися, якщо мене неправильно зрозуміють. Кажу: «Вас турбує друг Валентина Опрі. Така ситуація: він шукає маму». Вона, звісно: «Я нікого не народила, в мене є свій син, тому вибачте». Я подякував, але вона мені залишила адресу. Ще тоді можна було писати і вона забирала листи. Я надіслав листа, де написав: «Я не знаю, чи ви жінка... чи ви моя мама, чи ні, але якщо ви жінка серця, то просто відпишіть. Я шукаю маму не для того, щоби сказати, що вона така погана чи що. Я розумію ситуацію, яка склалась». І за три місяці я отримав відповідь, в якій вона визнала, що народила мене у 1981 році.

Минув деякий час. Я починав відвідувати протестантську церкву, вступив у Львівську богословську семінарію. Одного разу на Різдво з друзями поїхав до неї. Пам’ятаю, всі переживали більше від мене. Пастор місцевої церкви взяв листа від мене і пішов до матері. Повертається за 10 хвилин. Першими моїми словами були: «А правда, моя мама гарна?». Бачили б ви їхні здивовані обличчя. Він каже: «Я бачив твою маму – вона тебе визнає».

Минає 2 роки без зв’язку. Пригадую як сьогодні, в семінарії ми мали вечірні молитовні зустрічі, я встаю і кажу: «Молодь, помолімося, щоб моя поїздка була успішною, щоб я зустрів свою маму». Я не думав, що ці слова будуть пророчими, бо страх все одно залишався. Згодом я поїхав до друзів на Новий рік, звідти в Одеську область. Кажу тамтешньому пастирю, що вже готовий зустрітись із мамою. Боюся страшенно. І те, чого я не очікував, чого найбільше боявся, то й отримав. Пастор каже: «Бог відповів на твої молитви – іди сам». Йду з друзями. Пам’ятаю, приходжу в лікарню, де мама працювала, нас зустрічає медсестра, питає: «Кого вам треба?». Я відповів, що таку-то жінку, і назвав її ім’я. Вона дала адресу мами, бо її на той час у лікарні не було. Ми з пастором їдемо до неї додому. Страх знову бере своє. Пам’ятаю, стукаю і та, яка народила мене 30 років тому відчиняє... Я кажу: «Я ваш син, Валентин». Вона з подивом подивилася і каже: «Вибач, що так сталось у нашому житті. Я цього не хотіла...». Я передав листа, в якому мовилося, що я простив їй і не тримаю образи.

Зараз ми спілкуємось, але дуже рідко. Вона знає, що я християнин. Знає, що я їй пробачив. Я її запитав: «Якщо ви купите молоко і дорогою додому, нехотячи, розбили банку, хіба збираєте це молоко?». Вона каже: «Ні». Я кажу: «То не збирайте того, що вже колись було розбито. Я Вам пробачив, я Вас люблю...». Дуже часто, якщо говорити про прощення в різних аспектах, люди тримають образу, не усвідомлюючи, що вони шкодять перш за все собі, а не комусь. Я закликаю людей, які читатимуть, бути готовими прощати, не зважаючи на минуле. Тому в нас добрі відносини з мамою. Не такі теплі, як би хотілося, але все ж є.

 

Валентине, Ви працювали у християнському виданні «Промінь надії», а тепер – в «Орієнтирі». Якою, на Вашу думку, має бути сьогодні праця християнського журналіста?

 

Якщо говорити про покликання журналіста, то тут важливо, якою є людина. І якщо говорити про християнську журналістику, то, по-перше, це повинна бути змінена Євангелієм людина. Людина, яка особисто знає Ісуса Христа. Людина, конфесійно неупереджена.

Коли я почав це служіння, то багато за це молився. На початку було нерозуміння: «Побачимо, що з нього вийде». Але Бог кожній людині дає бажання. Таке бажання Він дав і мені щодо журналістики. Це, мабуть, почалось з історії про маму, про життя в інтернаті. Покликання, яке Бог дає, найчастіше виявляється з дитинства. Я, наприклад, дуже любив багато говорити. Я й зараз багато проповідую, викладаю семінари – багато говорю. Також дуже люблю писати. Ці навики, які Бог заклав з дитинства, потім починає через тебе реалізувати. Коли я почав у церкві про це говорити, молитися, то був супротив. Мені казали: «Валентине, ти з інтернату, для журналіста треба мати освіту…» і так далі. Я ще не маю освіти журналіста, хоча маю богословську – пасторського служіння. Вірю, що незабаром отримаю диплом журналіста. Однак я зрозумів, що не освіта визначає покликання, а ставлення до нього. Адже є чимало людей, які мають освіту, але не працюють за фахом. Я читав популярні християнські і нехристиянські видання, які відіграють важливу роль у журналістиці. Почав спілкуватися з журналістами. І це мене стимулювало до самореалізації. Так, був страх. Я був невпевнений, бо 12 років життя в інтернаті, де постійно чув, що нікому не потрібний і ні на що не здатний, далися взнаки. Лише благодать Божа може тебе змінити так, щоби ти почав думати про себе краще. Я не вірю, що людина, яка не одержує цієї благодаті, зможе позбутися такого переконання. Якщо людина хоче займатися тим, до чого покликана, вона починає про це говорити, мріяти і безпосередньо цим займатись. Одна з тем моїх семінарів – «Ціна твого покликання». Наскільки ти цього хочеш, наскільки ти хочеш читати, наскільки ти хочеш співати, наскільки хочеш викладати, настільки натрапиш на опір щодо своїх намірів. Я настільки цього хотів, що почав молитися, сказав: «Боже, я хочу цим займатися, це моє!». Пам’ятаю, я тоді приїхав на навчання в Львівську богословську семінарію і на зустрічі колишній ректор, Роман Соловій, сказав мені: «Валентине, це Бог дав тобі покликання, будь ласка, реалізуй його». Мене здивувало, що він схвалює це діло, хоча я був готовим до протилежного. Тоді я видав перший номер «Променя надії». На студентській молитовній зустрічі ректор дав мені таку настанову: «Валентине, чи в дощ, чи в холод, чи в настрій, чи не в настрій, тобі доведеться це робити – чи готовий ти до цього? Чи готовий платити ціну, навіть коли улюблена справа стоятиме тобі каменем?». І ті слова мене супроводжують до сьогодні, бо справді були нелегкі моменти. Так я почав служіння в «Промені надії». Більшість студентів сміялася. Я приніс перший номер радісний, як дитина. Купив морозива, пригостив хлопців, відсвяткували... А вони на четвертому курсі навчання призналися, що сміялися, бо вважали, що то останній номер. Коли ти усвідомлюєш, що це Богом дане покликання, то готовий платити за нього немалу ціну. Коли бачиш мету, то Бог допомагає тобі її реалізувати. Зі мною починали студенти, які не мають освіти журналіста, але мають гаряче серце до писання.

Християнський журналіст – це людина цілі, яка знає, чого хоче в цьому житті, і розуміє, що то нелегка справа, за яку доведеться дорого заплатити.

Кожне видання має свій напрям, тематику, аудиторію. Наші видання – «Промінь надії», а тепер «Вибір» – покликані допомагати молодій людині. Ми порушуємо актуальні питання, які турбують молоду людину: самотність, віртуальне життя, порнографія тощо. Я шукаю людей-фахівців з різних сфер, щоби взяти в них інтерв’ю. Але знати і пережити – різні речі. Тому християнський журналіст – це людина, яка знає суть проблем сьогодення, яка вміє використовувати ті дари, які Бог їй дав.

 

В одному з інтерв’ю Ви згадували про мрію відкрити школу журналістики. Якою б вона мала бути?

 

Найперше, вона мала би бути при богословському закладі, наприклад, при Українському Католицькому Університеті чи при Львівській богословській семінарії. Вважаю, що християнським журналістом може бути і медик, і філософ, і пастир... – людина з християнськими цінностями, заангажована Євангелієм. Чому християнська школа сьогодні така потрібна? Тому що, по-перше, ми живемо в час інформаційних технологій і, на жаль, християнська ніша в інформаційному полі мало заповнена, а якщо заповнена, то переважно матеріалами низької якості. На жаль, християнська періодика не популярна. У школі журналістики мають вчитися люди з різною освітою (богословською, медичною, педагогічною), які потім могли би по-християнськи професійно відповідати на запитання.

 

Скажіть, чи маєте Ви гасло в житті?

 

«Вибери життя!». Щодня ми маємо вибір. Щохвилини робимо вибір: правильний чи неправильний. Наш сьогоднішній вибір впливатиме на нас, нашу особистість, наше майбутнє. Вибрати життя – це не погодитися з більшістю. Це почати творити щось добре, не погоджуватись із смертю, самотністю, депресією, це не шкодувати за минулим. Минуле може бути або добрим уроком, або ямою, в яку впадеш. Я вибрав те, що було хорошим уроком. На наше життя впливають близькі, друзі, як по-доброму, так і навпаки. Щоб ми змогли відрізнити, хто як впливає, потрібно, щоб на нас спершу вплинув Ісус Христос через Євангелію. І коли Він впливатиме на нас, тоді ми правильно розумітимемо з ким дружити, як дружити і що робити. Люди, не маючи правильного орієнтиру в житті, мають серйозні проблеми. Тому ми назвали вісник «Вибір». Отож, моє гасло: «Вибери життя – не погоджуйся з минулим!».

 

Щоб Ви порадили людям, які не можуть знайти себе, своє покликання чи не можуть його реалізувати, зневірюючись перед різними труднощами?

 

Перед тим, як почати щось робити, я повірив, що створений на образ і подобу Божу. Відповідно, Він заклав у мене всі добрі якості, які я повинен впродовж земного життя розвивати. Якщо подивитися на життя дитини і на життя дорослої людини, то бачимо велику різницю. Подивіться на мене: на того колишнього, який не мав майбутнього, не мав житла, не мав добрих слів від батьків, і теперішнього. Ви зрозумієте, що Божа благодать може змінити настільки, що вже не важливо, в якій ти прірві був і що про тебе думали... Сьогодні для мене важливо, що думає про мене Бог. Часто людина вірить у те, що чує про себе. Я пораджу таким людям не слухати всіх підряд, а навчитися слухати Бога через Євангелію, через людей, які дають добрий християнський приклад. Ваше минуле може бути хорошим уроком для вашого майбутнього. Не шкодуйте за зробленим вчора – усвідомте, що це було недобре, покайтеся перед Богом, перед людьми, дайте шанс для благословення майбутнього і кращого життя. Людині потрібно навчитися мислити позитивно, відповідно до Євангелії, спілкуватися з людьми. Погані товариства нищать добрі якості в людині. Тому треба спілкуватися з людьми, які люблять Бога і хочуть жити справжнім життям. Особисто я дякую Богові за таку можливість. Скажу, що це можна одержати через Церкву, через діяльність Церкви. Я не маю на увазі зараз окрему конфесію. Йдіть до Церкви. Займіться служінням у Церкві. Чому сьогодні більшість людей перебуває в депресії, в розчаруванні. Одна з причин – це бездіяльні люди, в яких немає мети. Віра – це здійснення очікуваного. Якщо я не маю мети, то як буду її реалізувати? І тому всім розчарованим, всім, хто в біді або не бачить виходу, скажу одне: поставте перед собою правильну мету. І коли йтимете до цієї мети, то не звертатимете уваги на дрібниці, які перешкоджатимуть.

 

Дякую за розмову!

Розмовляв Віктор Жуковський

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 7 голосів )
Теги:     свідчення      інтерв’ю
( 3607 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити