Введення Марії у храм, або Представлення, можна назвати богородичним святом-предтечею. Це стається до Благовіщення, з якого починається Новий Завіт; це так нагадує Стрітення, де Старий і Новий Завіти об’єдналися; це вводить в очікування Різдва, що увінчує Воплочення. Введення не описане в чотирьох Євангеліях, його святкування не було головним, а лиш «малим богородичним». Центральні образи в іконі празника – батьки Анна і Йоаким, пророк Захарія, діви зі свічками та сама Марія. Як сьогодні можуть до нас промовити вчинок Анни і Йоакима, посвята Марії? Поговоримо про це з іконою.

Від початків християнства і до тепер есхатологічна та апокаліптична тематика залишається дуже важливою для кожного християнина. Це стосується, перш за все, таких текстів Святого Письма, як: Одкровення Йоана Богослова, пророцтв Старого Завіту, слів Спасителя, які говорять про друге пришестя Христа, Страшний суд та переображення світу, щоб «коли настане повнота часів, здійснити його – об'єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1,10). Ця тема знайшла також своє особливе вираження у візуальному образі. Власне богословська концепція появи Христа у повноті слави та величі в кінці віку, як сповнення божественного промислу щодо світу, і лягла в основу іконографічної композиції під назвою «Спас у силах» (або «Спас у славі»), яка вважається складним та насиченим, з богословської точки зору, образом, цілим богословським трактатом. Окреслимо головну проблематику цього іконописного зображення і його богослов’я.

З іконографічної точки зору не існує єдиного трактування зображення «Спас у Силах», а мистецько-богословське середовище висуває різні факти, гіпотези і думки щодо його походження та змісту. Хоч ця тема добре висвітлена в науковій літературі, вона і далі залишається предметом дослідження науковців, з огляду на появу щораз нових фактів. [1]

Чи хочеш, перерахую тобі різновиди інших тварин щодо нас і один до одного, тобто природу кожного, спосіб народження і виховання, місцеперебування, вдачі і закони спільного проживання. Чому одні живуть стадами, інші – поодинці; одні травоїдні, інші хижаки: одні люті, інші лагідні, одні прив’язані до людини і біля неї живляться, інші неприборкані і люблять свободу. Одні близькі до розумності та здатні вчитися, інші зовсім безглузді і не здатні до навчання. Одні мають більше почуттів, інші менше; одні нерухомі, інші переходять з одного місця на інше, а ще інші дуже швидкі. Одні вирізняються і величиною, і красою, або ще чимось, а інші, або дуже малі, або дуже потворні, або те і те. Одні міцні, інші слабкі; одні мстиві, інші підозрілі і підступні, ще інші необережні; одні працелюбні і дбають за свій дім, інші зовсім бездіяльні і безтурботні? ... Чому одні плазують по землі, інші – прямохідні, одні люблять сушу, інші – сушу і воду; одні охайні, інші неохайні; одні живуть парами, інша ні; одні помірковані, інші пожадливі; одні багатоплідні, інші не багатоплідні; одні живуть довго, інші – ні ? Вичерпалося б у мене слово, якщо б все детально описувати .

В Юліанському календарі 21 листопада – свято Собору архистратига Михаїла та всіх небесних чинів і сил. Вперше про ангелів ми дізнаємося зі Книг Ісаї та Єзекиїла, де описані образи серафимів і херувимів, які перебувають найближче до Господа, та сили в образах ангела, лева, теля й орла з великою кількістю крил, стоп, очей, облич, що явилися Єзекиїлові. У Старому Завіті також читаємо про перше об’явлення людині Трійці у вигляді трьох ангелів, які завітали до дому Авраама і Сари. Та й Новий Завіт головно починається із благовісті, носієм якої, знову ж таки, є архангел Гавриїл.

Щодо природи та походження небесних сил, то богослови ставляться до цих питань досить обережно. Можна подискутувати про свободу вибору ангелів та їхню досконалість: про вищість чи НЕвищість від людини. Можна ще згадати про відхід і падіння ангелів, про ангелів-охоронців та людські забобони, стереотипи й спекуляції довкола них. Однак ми не робитимемо цього! Нехай дискусії і суперечки точаться серед експертів-богословів. Мені ж цікаво, як і вам, сподіваюся, трішки доторкнутися до ангельського. Просто хочу відпочити серед ангелів у цьому тексті.

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

http://www.youtube.com/watch?v=RZZ-IcsJXo4

Візантійська богослужбова традиція характерна розмаїтістю та багатством піснеспівів, серед яких окреме місце займає такий жанр поезії як Акафіст – хвалебно-поетичний гімн на честь Христа, Богородиці чи святих. Тематика Акафісту неодноразово була темою зацікавлень науковців,  не лише як різновиду літературного жанру, але як твору догматичного змісту. Недаремно сам текст за його поетичність, багатообразність та символізм називають словесною іконою. Найдавніший акафіст був написаний у VI ст. та присвячений Богоматері в подяку за врятування Константинополя перед ворогами. Згодом була запроваджена служба Акафіста у п’яту суботу Великого посту, а сам гімн співали перед іконою Богородиці. Автор тексту – невідомий. Авторство приписують Роману Солодкопівцю, Григорію Пісіду та ін.  Цей жанр поезії, зі складною структурою та формою, насиченістю та багатообразністю тексту, багатою богословською думкою, зайняв особливе місце у спільнотно-приватній набожності і за його зразком почали створювати інші акафісти: до св. Миколая, св. ап. Петра та Павла та ін.

У часі своїх місійних подорожей побачив раз св. Франциск зграйку птахів на деревах вздовж дороги, де переходив. Захоп­лений ними, затримався та сказав до своїх товаришів: «Зачекайте, браття, хвилину, я хочу сказати проповідь також і братчика-сестричкам – от цим пташкам».

І звернувся до них, що густо на деревах сиділи, та почав їм проповідувати. На голос святого всі птахи позлітали на землю, сіли довкола нього, і так тихенько сиділи аж до кінця проповіді. Навіть коли вже перестав говорити, залишались на землі і не відлітали, поки святий проповідник їх не поблагословив.

    Чи можемо ми з нашими науково-природничими знаннями про виникнення світу вірити ще біблійній історії сотворення? Вона розповідає про сотворення світу та всіх живих істот протягом шести днів. Для нас сьогодні є незаперечним те, що виникнення нашого світу тривало мільйони років. Вік Землі становить від 5 до 10 мільярдів років. Люди на нашій планеті існують 400-500 тисяч років [1]. Дані окремих природознавців ще коливаються, але одне є точним: вік Землі та людства знаходяться у цьому вимірі. Що ж тоді з біблійною історію сотворення? 
    Блез Паскаль, французький філософ і природознавець XVII ст., каже: «Кінець речей та їхній початок остаточно заховані у недослідимій таємниці». Дійсність буття глибша, аніж природознавство могло б дійти до останньої, основної підстави. На питання: Звідки походить світ? – Куди йде світ?, природознавство не має відповіді і не може з цим впоратися. Нам слід звертатися з цим питанням до гуманітарних наук, філософії або богослов’я.

Св. Франциска Ассізького часто зображають як середньовічну постать, що сентиментально любила природу, розмовляла з птахами, проповідувала Євангеліє рибкам, рятувала життя черв’яку, який заповз серед дороги. Проте, Францискове сприйняття сотвореного світу – це не просто романтизм і сентименталізм. Радше, він сприймає весь світ через призму стосунків Бога і Його творіння. У цих стосунках центральну роль відіграє те, що Франциск і францисканська традиція називають «приматом Христа», згідно з яким Божий Син воплотився не лише для того, щоб врятувати людину від гріха, а тому, що світ був задуманий ще перед актом творіння як такий, який мав стати вмістилищем Бога. З іншого боку, оскільки Бог є спільнотою вічного спілкування Отця і Сина і Святого Духа, весь світ є відображенням Його стосунків свободи, любові, взаємодарування і турботи. З цих стосунків Бога і творіння також випливає Францискова екологічна етика.