богослов’я

Отче Рафаїле, розкажіть про Ваш духовний і професійний шлях.

Я народився в Англії, в Манчестері. Очевидно, я вболівав за «Манчестер Юнайтед». Змалку часто ходив до церкви, любив «лазити» між старих книг, так що мене з тої бібліотеки при церкві вигнали і сказали: «Як станеш священиком, ми тобі ту бібліотеку відкриємо». Коли я став священиком, пішов на першу Службу, то мені її спеціально відкрили – не забули. Я народився у звичайні родині: тато був робітником, мама теж працювала. Вони були побожними людьми, для яких християнство було конечним: щонеділі й на свята ми ходили до церкви. Мої батьки народились в Україні. Тато з Тернопільщини, село Бариш, фактично, з поселення Тисів біля села Бариш на Бучаччині. А мама за Старої Соли, це Старосамбірщина. Вони познайомилися в Німеччині, а побралися в Англії. Тато був із партизанської родини, тому з родичів на Тернопільщині нікого не залишилося – всіх вивезли. Бабуся, фактично, одна всіх пережила і таки повернулася назад, на те саме обійстя. І померла там у кінці 60-х. А діда розстріляли росіяни. Як тільки прийшли, то відразу оточили нашу хату і ще кілька. Отже, хтось видав, та й «почистили», як-то кажуть.

Детальніше...  

Хто принаймні раз побував на Божественній літургії, котру очолює єпископ, архиєпископ, митрополит чи патріарх, той не міг не зауважити відмінности цього богослуження від звичних парохіяльних служб, навіть на великі празники. Літургія починається урочистою зустріччю єпископа, облаченням його в літургійні одежі посеред церкви, благословеннями на різні сторони світу й урочистим входом у святилище, який відбувається не на початку Літургії, як це звичайно роблять священики, а під час співу третього антифону, коли, зазвичай, відбувається обхід з Євангелієм. Навіть сам храм переображається для служіння архиєрейської літургії. На місці звичного для наших церков тетраподу встановлюють особливе підвищення з єпископським сідалищем - амвон. Єпископа супроводжує повний церковний причет: священики, диякони, піддиякони. Богослуження переповнене святковими піснеспівами, різноманіттям літургійних одеж та дійств.
Яким є літургійне служіння архиєрея і що особливого Церква хоче передати нам цим служінням? Чи архиєрейське служіння богослужб добового кола має якісь унікальні особливості, які допомагають нам глибше переживати цю літургійну дійсність? Можливо занепад архиєрейського служіння часослова спричинив у Церквах Сходу та Заходу занепад богослужень добового кола, обмежуючи побожність євхаристійною монокультурою, а його відновлення дасть шанс знову переосмислити це цінне для кожної літургійної традиції благочестя.

Завантажити


 

Сергію Сергійовичу, коли читав Вашу біографію, виникло запитання: як доктор фізико-математичних наук зацікавився богослов’ям та ще й ісихазмом? Як Ви поєднали два покликання: фізика і богослова?

Якщо говорити мовою електротехніки, то в мене було не послідовне, а паралельне з’єднання: і те, і те мене цікавило постійно. Коли треба було серйозно задуматися про вищу освіту, то професією обрав фізику, бо розумів, що філософія за більшовиків не могла бути предметом відкритих професійних занять. Пам’ятаю, якось Сергій Сергійович Авєрінцев сказав, що ми хотіли б займатися богослов’ям, але не можемо, тому займаємося естетикою. Тоді це було правильно тільки для нього, хоча він говорив від нашого імені, ніби, ось в якій ми ситуації. Та в мене було не зовсім так – фізика мене також захоплювала.
Коли я вчився на фізичному факультеті у МДУ, в Москві, я робив деякі кроки, щоби здобути і філософську освіту – слухав філософські курси. І вже тоді бачив, що цей світ не для мене. Це був час «відлиги», тому вважалося, що вільна думка у СРСР є. Було декілька імен професорів, з якими пов’язували вільну, неофіційну, неортодоксальну думку. Я слухав їх і розумів, що і їхні погляди зовсім мене не задовольняють. Це був якийсь половинчастий лібералізм, коли люди орієнтувалися на панівні обов’язкові світогляди і світовчення і водночас хотіли «хоробро» від нього на міліметр відхилитися. Мене це зовсім не влаштовувало. Тому я з тим філософським радянським світом не мав нічого спільного. Але пробував самостійно здобувати філософські знання. Поступово виникали свої думки і я починав писати. Ці спроби філософсько-релігійних писань з’являються тоді, коли і в фізико-математичній сфері я почав переходити від навчання до практики.

Детальніше...  

Атеїстичний характер [1] соціалізму (комунізму)

Соціалізм у самій своїй меті ставить за завдання боротьбу проти християнства та Церкви. Лідери соціалізму маніпулюючи настроями народу, проголошують серед населення популярні гасла, але не ставлять собі за мету вирішення важливих соціальних питань [2]:

Провідникам іде о те, щоби якнайбільше людий відтягнути від святої Церкви і від віри. […] Хотіли би дійти до якнайбільшої власти і до якнайбільшого впливу і зібрати собі військо, котре би їм улягало ві всім і сліпо піддавалося їх розказам. […] Хотять християн взяти під свої розкази о людській кривді, о потребі лучитися, організуватися. [3]

Детальніше...  

Закон бо Мойсеєм був даний,
а благодать і істина через Ісуса Христа сталася

(Йо. 1,17)


Христове Воскресіння – найрадісніша подія нашого спасіння і головна тема богослужінь – не вичерпує, одначе, планів Божого Провидіння щодо людського роду. Саме Зішестя Святого Духа на Христових учнів їх завершує. Празник П’ятидесятниці за своїм значенням прирівнюється до Пасхи. Великдень — це духовна весна, пробудження до нового життя, П’ятидесятниця — це духовне літо, повнота життя. Тому вже в євангельському читанні Томиної Неділі є згадка про Святого Духа, коли воскреслий Спаситель з’явився своїм учням і казав: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, а кому задержите, задержаться». У неділю Самарянки Євангеліє розповідає про живу воду, що є символом Святого Духа, а в іншому місці цього Євангелія Христос говорить дуже важливі слова про суть новозавітного богопочитання та християнства: «Але Це час і нині є, коли істинні поклонники поклоняться Отцеві духом і істиною, бо Отець таких шукає поклонників собі». …

Детальніше...  

Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

  Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ - Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

Детальніше...  

Важко починати писати про щось абстрактне, ще недокінця тобою відчуте, про те, що змушувало губитися в здогадках не одне покоління як вчене, так і звичайне, емпіричне. Важко ставити крапку у молитві, коли знаєш, що тою крапкою ти не припинеш молитися, а навпаки - пізнаєш, що ти недоказав, недовідчув, недозбагнув, недоподякував... Важко усвідомити, прийняти, що ти маленька соломинка у копі сіна, яку навіть ніхто не шукає, не зауважує, від якої нічого не залежить, адже тебе в будь-який момент може підхопити вітер, а копа залишиться на місці; хоча так само важко збагнути, що тої ж копи враз не стане без мільйонів, мільярдів таких самих соломинок, як ти... Отже, в усьому єдиному є якась закономірність і гармонія, але це все важко сповна осягнути, описати, бо ти є частиною, а не цілісністю. Важко, але неможливо не спробувати, щоб нехай і ненадовго, нехай із сумнівами, але доєднатися до тої копи попередників і відчути, як зіщулюється самотність і прозріває далеке розуміння.

Детальніше...  

Ми живемо в часі швидких змін, які заторкують різні сфери життя людини. Кожний старається не відставати. І в цій гонитві людина втрачає внутрішній спокій, рівновагу Духа. І це впливає на душевний стан людини: різні переживання, незадоволення, роздратування. Тривале перебування в такому стані може привести навіть до психологічних зривів та захворювань. Як запобігти цьому, як у цьому вирі сучасного життя не втратити голову та зберегти душевну рівновагу? Дехто шукає порятунок у психолога, інші в різних медитаціях, але ці заходи не дають тривкого результату. При цьому забуваючи про давню християнську традицію духовного життя, яка вносить гармонію в душу людини через дію Божої благодаті.

Є різні християнські духовні школи. Одна з них – ісихазм (з грец. – спокій, душевний мир, безмовність). Відомим представником цієї школи є св. Григорій Палама (1296–1359) архиєпископ Тессалонік. Опирається ісихазм на давній монашій традиції безперервної молитви. Саме через молитву, якою звертаємось до Господа, Божа благодать звільняє серце людини від злих думок, бажань чи пристрастей. І одночасно стає немовби оборонною стіною, яка не допускає до душі злі помисли, неспокій чи страх. Духовні отці називають таку молитву – молитвою серця, яка є даром Божим, але також і нагородою за великі старання та зусилля, щоб осягнути цю молитву. Св. Григорій, говорячи про безперервну молитву, вказує, що допомагає її осягнути. Перша вимога – усамітнення.

Детальніше...  

Я сказав, «Ви боги, діти Всевишнього всі ви»
Псалом 82,6.

Слово вочоловічилось, щоб ми обожились
Св. Атанасій Олександрійський (IV ст.)

Розповідь про розумного купця, який продав все майно, щоб придбати дорогоцінну перлину (Мт. 13, 44–46) – одна з наймістичніших притч, які своєю мудрістю відкривають нам головну мету християнина: знайти скарб захований Богом у найглибших підвалинах людського буття. Пошук скарбу  – один з найяскравіших символів, який зображає духовний шлях християнського подвижника. Цей шлях вузький та особистий, ним іде кожний, шукаючи свою, Богом закладену, «перлину», але знаходить чи радше здобуває її лише той, хто наважився заради неї віддати все.

Про цей пошук Христос говорить також в іншому місці: «шукайте і знайдете» (Мт. 7, 7). Допитливий читач Святого Письма запитає: що просити? що шукати? у які двері стукати? Відповідь в Євангелії від Матея: «Шукайте перше Царство Боже» (Мт. 6, 33). Де шукати Царство Боже? «Царство Боже всередині вас» (Лк. 17, 21). Як осягнути чи радше здобути цей скарб – Боже Царство? Відповідь знову у Матея: «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11, 12). Про яку силу чи які зусилля тут ідеться? Чи взагалі коректно говорити про застосування сили до справ, які стосуються глибинного внутрішнього життя християнина?

Детальніше...  

Християнство – це спілкування з Богом, спрямоване на те, щоб перерости в абсолютну спільність життя людини і Бога, сопричастя з Творцем. Тому важливо зрозуміти, що крім чотирьох аспектів молитви й культу, які характеризують кожну релігію – подиву і прослави, прохання в потребах, вдячності за отримане і спокути за прогрішення – у християнстві є п’ятий аспект, який є основою всіх попередніх: пізнання Божої любові й відповідь на неї. Християнська молитва і культ – це перебування в любові зі своїм Творцем і Батьком, який у незбагненний спосіб уможливлює для нас приєднання й входження до вічного обміну любові між Отцем, Сином і Святим Духом. Християнство – це не пошук Невідомого Бога, щоб, можливо, здобути собі Його прихильність, а відповідь Богові, який зі своєї ініціативи відкрився людині й запрошує її до Себе. Це настільки відрізняється від основного поняття «природної релігії», що, на думку деяких богословів, християнство – не релігія, ба навіть більше – воно призвело до кінця «релігії».

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla