В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.

[1] Див.: М. Соловій, Г. Великий. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба, с. 356.

Ігор Яким'як

Завантажити статтю 

 З наближенням свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, що його Церкви Візантійської традиції особливо врочисто відзначають 25 березня (себто, 7 квітня за Григоріянським календарем) у багатьох християн інших віровизнань, зокрема в наших братів-протестантів може виникнути запитання: а які ж підстави такого виняткового вшанування Марії, матері Ісуса, на відміну від вшанування праматері Єви – «матері всіх живих», а також від інших жінок, які теж є персонажами Біблії: Анни, матері Самуїла, Юдити, Естери, врешті – новозавтніх Анни-пророчиці та Єлизавети, матері Івана Хрестителя? Чому саме Марія вдостоїлася такої честі? Полишивши глибші богословські міркування про єдність двох природ – Божої і людської – в одній особі Ісуса Христа, а отже – про той факт, що Марія, на противагу до інших біблійних жінок, породила Богочоловіка, Відкупителя й тим поклала основу нашого спасіння, я хотів би звернутися до іншого, а саме – морального аспекту цього питання. Справа у тому, що Марія вперше в історії, якраз на відміну від праматері Єви й усіх її дочок, вперше в історії виявила автономну моральну поведінку. Роз’яснити це допоможуть такі міркування з царини етики:

Існує чимало моральних питань із біомедицини, продиктованих сучасним стрімким біотехнологічним розвитком, прямі відповіді на які важко знайти в біблійних чи в патристичних текстах з огляду на їх новизну. Проте питання аборту не є таким. Традиція Церкви завжди й однозначно засуджувала позбавлення від дитини перед її народженням, і надалі засуджує.

Подія Розп’яття Ісуса Христа – визначальна у християнстві, оскільки веде до Воскресіння, фундаменту самого віровчення. «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 4). Попри те, що ця тема неодноразово обговорювалася Отцями Церкви і була головною у ранньохристиянській проповіді (Дії 2, 22-24; 3, 14-15; 4, 1-2; 1 Кор 15, 3-4), однак у мистецтві цей сюжет поширюється значно пізніше від інших іконографічних тем Євангелія. Що спонукало митців на своєрідну «візуальну мовчанку» щодо визначального питання християнського віровчення? Чи образ Розп’яття просто візуально відображає євангельську подію чи за лаконічністю самого зображення стоїть значно глибше послання для кожного християнина? Представимо іконографічно-богословський аналіз сцени Розп’яття у візантійській традиції.

Воскресіння – одне з найбільших християнських свят, яке цьогоріч вірні мають нагоду пережити разом. Щоб кожен із нас зміг глибше осягнути містерію Христового воскресіння, ми вирішили застановитися над декількома важливими питаннями, до прикладу, про витоки і значення Христового воскресіння, про різні дати Пасхи і передумови їх виникнення тощо, долучивши до цього фахівців із різних сфер богослов’я.

– Для початку, щоби глибше зрозуміти суть Воскресіння, розкажіть, будь ласка, про страсті Христа та Його перебування в Гетсиманському саду на Оливній горі.

Постать Богоматері займає чільне місце у християнській традиції. Однак досі немає вичерпного дослідження як про почитання Марії, матері Ісуса, у добу пізньої античності та і щодо розвитку її культу. Маємо лише згадки про окремі факти. Донедавна вважалося, що культ Богоматері «вибухнув як комета» саме після Ефеського собору 431 року, одного з Вселенських Соборів, на якому Марії було надано титул Theotokos (з грец. мови «та, яка породила того, хто є Богом»). Постать Богоматері досі розглядалася науковцями передусім в контексті розвитку христології, відповідно до її ролі у Божому плані спасіння. Однак в світлі останніх  наукових досліджень стало зрозумілим, що рішення Ефеського собору – це було не лише питання Діви Марії та її місця в християнському віровченні, а також церковною промоцією вже існуючих практик почитання матері Христа серед християн, та надання їм ортодоксійного характеру.

Наявні сьогоднішні докази відкривають нові перспективи щодо розуміння ролі Марії у ранній Церкві ще до першої половини V ст. [1.] Розглянемо основні мистецькі та літературні свідчення існування культу Богоматері у ранній Церкві ще до 431 р. хоча не всі аспекти та нюанси цього питання можна буде висвітлити в силу обмеженого формату статті і з огляду на те, що саме питання культу Богоматері у ранньому християнстві потребує додаткового дослідження та переосмислення.

Якщо ще кілька років тому українське Різдво пахло кутею та духмяними колядами, що оспівують народження та жертву нашого Спасителя, то сьогодні все частіше воно перетворюється на маскарад за участю Санти Клауса чи Діда Мороза, пахне мандаринами та переповнене планами відпочинку в тих же Карпатах. Ми перестаємо приносити свої скромні дари, які з такою щирістю несли ще завітні царі, і все частіше віддаємо дань комерції, яка примушує нас духовний дар перетворювати на матеріальний. І наше меркантильне суспільство починає дарувати подарунки одні одним, замість того, щоби скласти скромну молитовну жертву Тому, хто є центром цієї події.

Чи справді українці святкують Різдво без Христа і чи направду ми цього дня просимо Його піти з нашого життя журнал «Християнин і світ» вирішив запитати у представників української християнської еліти.

На питання «Що таке ІКОНА?» - відповіді дуже різні, оскільки це феномен, в якому переплелося дуже багато різних аспектів як результат багатовікових мистецьких, богословських та інтелектуальних пошуків. Попри те, що про ікону, як невід’ємну частину східнохристиянської традиції було написано чимало наукових та науково-популярних праць, однак, здається, що феномен ікони (зокрема її духовна цінність) і надалі залишається не до кінця зрозумілим для християн православної традиції загалом.

У грецькій мові термін eikon має декілька значень, зокрема „зображення”, „образ”, „мислений образ”, „бачення”, “уподібнення”. Грецькою мовою слово „ікона” означало і матеріальне (зображення), і духовне (мислений образ) у їх нероздільному взаємозв’язку.[1] У святоотцівській традиції – ВСЕ ІКОНА – ВСЕ ІКОНІЧНЕ (БОГООБРАЗНЕ): весь світ – ікона Божа, витвір досконалого художника. В. Лєпахін говорить, що «слово eikon (іконообраз) змогло передати надзвичайно важливу богословську ідею: ікона – це не просто зображення (почитання якого було б просто ідолопоклонством), а це і зображення, і мислений образ, єдність яких богослов’я ікони трактує як невидиму, проте цілком реальну „присутність” у зображенні його оригіналу, у зображенні святого – самого святого, у зображенні Христа – самого Христа.[2]

– Ірино Константинівно, коли ми говоримо сьогодні про християнство і культуру, то що маємо на увазі: співпрацю, єдність, антагонізм, кризу?

– Звичайно, говорячи про християнство та культуру, ми не можемо ігнорувати кризу – кризу і світської, і християнської культури в її, можливо, історичних формах, бо сьогодні багато чого в ній потребує перегляду. Можливо, християнська культура і не завжди відповідає на виклики сучасного світу, оскільки ще часто мислить минулими категоріями. Тому, поза всяким сумнівом, криза тут зусібіч. Інколи ми ніби перебуваємо в безвиході, розв’язуючи рівняння з декількома невідомими. Чим є сьогодні культура зі світського погляду? Як культура постмодерну розмиває основи тих фундаментальних культурних реалій, які їй передували? У кожного постмодерного філософа власний погляд на культуру і немовби й нема єдиної мови, нема єдиної основи, і говорити дуже важко, адже кожен говорить зі своєї позиції. Християнство дає загальну позицію – Святе Писання і Святе Передання. Тут також виникає багато запитань, бо в сучасному контексті ці християнські підвалини потребують перегляду або, принаймні, уточнення чи зіставлення з тим, чим сьогодні для нас є «символ віри», догмати тощо.

Отче Рафаїле, розкажіть про Ваш духовний і професійний шлях.

Я народився в Англії, в Манчестері. Очевидно, я вболівав за «Манчестер Юнайтед». Змалку часто ходив до церкви, любив «лазити» між старих книг, так що мене з тої бібліотеки при церкві вигнали і сказали: «Як станеш священиком, ми тобі ту бібліотеку відкриємо». Коли я став священиком, пішов на першу Службу, то мені її спеціально відкрили – не забули. Я народився у звичайні родині: тато був робітником, мама теж працювала. Вони були побожними людьми, для яких християнство було конечним: щонеділі й на свята ми ходили до церкви. Мої батьки народились в Україні. Тато з Тернопільщини, село Бариш, фактично, з поселення Тисів біля села Бариш на Бучаччині. А мама за Старої Соли, це Старосамбірщина. Вони познайомилися в Німеччині, а побралися в Англії. Тато був із партизанської родини, тому з родичів на Тернопільщині нікого не залишилося – всіх вивезли. Бабуся, фактично, одна всіх пережила і таки повернулася назад, на те саме обійстя. І померла там у кінці 60-х. А діда розстріляли росіяни. Як тільки прийшли, то відразу оточили нашу хату і ще кілька. Отже, хтось видав, та й «почистили», як-то кажуть.