В другій главі Діянь Апостолів читаємо про Зіслання Святого Духа на апостолів, яке відбувається в день юдейського свята П’ятидесятниці (Ді 2,1-13). Далі йдеться про те, як Петро виголошує свою першу проповідь (Ді 2,14-41), пояснюючи присутнім зміст того, що відбулося та цитуючи Старозавітні тексти. На завершення другої глави маємо розповідь про першу християнську спільноту (Ді 2,42-47), яка назавжди залишиться прикладом досконалої спільноти, яка побудована на принципах євхаристійної єдності, любові, спільності благ і постійно перебуває в апостольській науці.

Оскільки ключовою подією цієї глави є Зіслання Святого Духа, то для початку зазначимо кілька її особливостей, а згодом перейдемо до детальнішого розгляду 2 глави книги Діянь, звертаючи більше уваги на Старозавітні тексти та ідеї, які Лука, автор Діянь, так майстерно вкомпоновує у цю розповідь.

Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся
(Лк. 12, 49–51).

Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його
(Мт. 11, 12).

У своїй споглядальній богословсько-літургійній горливості ми часто любимо повторювати, що правило молитви – це правило віри, проте інколи забуваємо додавати третій елемент цієї тези – правило життя і дії. Як християнин вірить, так повинен і діяти. Cповідування правила віри (догмату Церкви) не може бути статичним, закритим у собі чи спрямованим виключно в трансцендентну сферу божественного світу. Віра не може бути законсервованою, «духовним» егоїзмом, страхом чи благим поясненням на кшталт «невтручання Церкви в життя світу». Бо ж вона подорожня в цьому світі і не може втручатись у брудні земні перипетії політичних баталій, суспільних протистоянь, господарсько-бізнесових процесів, мовляв, християни пливуть у морі житейському суто у своєму церковно-спасительному ковчезі. Динамічне сповідування віри звершується в боголюдському Христовому Тілі, яким є Церква, де поряд з божественним, трансцендентним органічно і збалансовано має бути людський, іманентний вимір зі всією своєю багатоманітністю, потенційними можливостями і викликами.

Радуйся, Благодатна Богородице Діво,
бо з Тебе засяяло Сонце правди – Христос Бог наш,
що просвічує тих, що в темряві.
Веселися і ти, старче праведний,
що прийняв у обійми Визволителя душ наших,
Який дарує нам воскресіння.
Тропар свята

Свято Стрітення, яке Церква візантійської традиції святкує 2 лютого, знаменує собою завершення свят різдвяного циклу, де головним лейтмотивом є подія Воплочення Бога, входження Його в людську історію. Бог, в особі свого (через свого) Сина, щоб сповнити задум щодо людини, її спасіння, діє незвичайно просто в конкретному історично-культурному контексті, підпорядковуючись букві Закону. З-поміж усіх євангелистів про подію принесення первородного Дитяти Ісуса до храму та пожертвування  його Богові говорить лише євангелист Лука (2, 22-39). Апокрифи (Євангеліє псевдо-Матея, вірменське Євангеліє дитинства) не додають жодних додаткових деталей до тексту Євангелія.

8 (21) листопада Східна Церква святкує Собор святого архистратига Михаїла та всіх небесних сил. Про ангелів, як посланців, посередників між Богом та людьми говорять три релігії: юдаїзм, християнство та іслам.

У християнстві ангел (грец. angelos, євр. malakh) – посланець, вісник, духовна істота, створена Богом для служіння Йому. Як говорить Катехизм католицької церкви (І, 1, 330): «Як власне чисто духовні створіння, вони (ангели) мають розум і волю: вони є творіннями особовими (Пор. Пій XII, Енц. «Humani generis»: DS 3891.) і безсмертними (Пор. Лк. 20, 36.). Своєю досконалістю вони перевищують усі видимі створіння. Про це свідчить блиск їхньої слави (Пор. Дан. 10, 9-12)». Попри  певну скупість інформації у Святому Письмі про небесні сили, їхню природу, завдання та функції, християнство створило не лише словесний, але й візуальний образ ангела з метою зрозуміти та наблизити до себе це безтілесне буття. «Св. Августин говорить: «Ангел» означає функцію, а не природу. Запитуєш, як називається така природа? - Дух. Ти запитуєш про функцію? - Ангел. Через те, чим він є, – це дух, а через те, що робить, – це ангел» (Св. Августин, Пояснення Псалмів, 103, І, 15.). Усім своїм єством ангели – слуги і посланці Божі. Позаяк «повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця, що на небі» (Мт. 18,10), тому вони - «виконавці Його наказу, покірні голосові Його слова» (Пс. 103,20)» (ККЦ, І,1, 329). У пошуках візуального образу небесного посланця воно (християнство) опиралося не лише на тексти Святого Письма, твори Отців Церкви, апокрифи: книга Еноха (ІІ ст. до Хр.), Євангеліє Варфоломія, Одкровення Варуха, але й взяло за основу зображення крилатих істот у мистецтві Близького сходу та античності (так звані ніки, ероти, сирійські крилаті бики, єгипетські сфінкси та ін.). В процесі формування іконографії ангелів антропоморфна форма крилатої істоти стала візуальною формою для численних та невидимих небесних сутностей. Чому? Бо вони часто об’являлися в людській подобі в Старому завіті. Тілесність – це одна з форм появи ангелів на землі, як прояв благовоління до людини, доказ участі Бога в житті людини, а крилатість – потреба відрізнити ці сотворіння від людини, символ трансцендентної ангельської пригоди  (Іс. 6, 1-3; Єз. 1, 5-6; Одк. 4, 7-8.), ознака післанництва та демонстрація метафізичного виміру християнства, його перемоги над смертю. Однією з рис, яка відрізняє християнський візуальний образ ангела від його образу в античній культурі є те, що всі імена ангелів – чоловічого роду, а не жіночого, і посланець одягнений у туніку та палій, а не пеплос.

Як би строкато не було поділене людство, на всіх п’яти континентах усе чіткіше виділяються дві групи: одна – за Христа, друга – проти Христа. Він є центром світової історії – й Кимось набагато більшим за це.

Питання, про яке тут ідеться, серйозніше від усіх інших: або вірити у Нього – безумство, або ж відмовитися вірити у Нього є найважчою провиною.

Чому ми віримо в Христа?

Земля святкує і веселиться, радіє і небо вознесінню
нині Творця творіння, що волею з’єднав роз’єднане.
(Пісня 3 на Утрені свята)

Вознесіння – це внебовзяття людини разом із тілом (пор. Бт. 5,24; ІІ Цар. 2,11), а в контексті християнства – це подія вознесіння Христа разом з тілом на небо на 40-й день після Пасхи. Загалом число 40 має особливі конотації у Біблії: 40 днів мандрівки пустелею, 40 днів потопу, 40 днів посту Христа і т.д. Ця подія знаменує собою завершення земної діяльності Христа. Це звершення спасіння й «обоження Його людської природи, що стає невидимою для людського ока», як говорить Атанасій Великий, а Іван Золотоустий доповнює, що «в людськості Христа все людство остаточно підноситься на небеса, наше вічне безсмертя сповнено остаточно (пор. Фил. 3, 20)». Сама подія має радісний характер з есхатологічними нотками, хоча з людської перспективи відчуття втрати фізичної присутності Вчителя поєднується із надією. Однак з Вознесінням не завершується місія Христа, бо нести добру новину – це буде завдання апостолів.

І. Сутність таємничого  мороку.

Надприродна, надбожественна і всеблага Тройця, наставниця християнської Богомудрости, направи нас до більш ніж недоказового і більш ніж сонячного й найвищого порядку таємних одкровень, туди, де прості, абсолютні і незмінні таємниці богослов’я відкриваються у всесвітлому мороку мовчання та його святій науці. Цей морок світить у найтемнішій пітьмі, перевищує будь-яке світло, залишаючись у недосяжності і небаченні, сповнює всекрасивим блиском розум, який заполонили очі [1]. Принаймні такими нехай будуть мої бажання. Ти ж, о любий Тимотею, при наполегливому вправлянні та таємному спогляданні, відкинь почуття і напругу розуму, усе чутливе і все зрозуміле умом, усе, що існує і не існує, щоб незнаним шляхом здійнятись тобі, наскільки ти це зможеш, і поєднатись з тим, що перевищує і суще і пізнання. Тоді ти завдяки вільному, абсолютному і чистому відреченню від себе та від усіх речей здіймешся до справжнього надприродного променя Божественного мороку, відкинувши все, ставши вільним від всього.

http://www.youtube.com/watch?v=U95WZqC0Shk

Днесь спасення нашого начало, і від віку таїнства явління:
Син Божий сином Діви стається, і Гавриїл благодать благовістує.
Тому і ми з ним до Богородиці закличмо:
Радуйся Благодатна, Господь з Тобою.
(Тропар Благовіщення, гл. 4)

Джерелом на яке опирається християнське мистецтво у візуалізації події Благовіщення є Євангеліє від Луки (1, 26-38), а також апокрифічні тексти, такі як Протоєвангеліє Якова, Євангеліє Псевдо Матея, вірменське Євангеліє дитинства Христа. Євангелист Лука не згадує про місце, де ангел з’явився Богородиці, тоді як апокрифічні джерела говорять про два місця появи ангела: джерело (Євангеліє Псевдо-Матея) та криниця (Вірменська Євангелія). Цікаво, що попри здавалося б значущість цієї події для християнства, з ранньохристиянського періоду маємо небагато пам’яток, які зображають Благовіщення, а на рельєфах саркофагів III-IV ст. цей сюжет практично відсутній. Перші спроби зобразити цю подію вже помітні у розписах катакомб, зокрема в катакомбах Пріскілли (кін. ІІ – поч. ІІІ ст. – фото 1), де можна побачити сидячу на стільці жінку,  яка одягнена як знатна матрона, а обабіч – чоловіка у туніці з піднятою вверх рукою. Тут ангел зображений ще без типових для нього атрибутів: крила та жезл. Сама модель зображення діалогу між двома особами буде запозичена із античності. Цю сцену науковці трактують дуже по-різному та все ж найчастіше як сцену Благовіщення. В розписах катакомб (катакомби св. Петра та Марчеліно, катакомби Віа Латіна – фото 2, 3) зустрічаємо дуже мало зображень цієї події, а ті, які є, ще не містять деталей, що з’являться під впливом апокрифів: веретено, кошик, дзбан, книга.

Тема праведності правителя і підлеглих займає вагоме місце у творчості Отців Церкви – як грецьких, так і латинських. Латинські Отці часто заторкували теми праведності правителя, котрий добре управляє підлеглими йому людьми. Передовсім вони звертають увагу на те, що людським правителем може бути лише та людина, яка вміє управляти сама собою і для якої християнські цінності є мірилом життя і діяльності. Тому стверджують, що спочатку потрібно навчитися панувати над своїми пристрастями, які затьмарюють розум та ослаблюють волю. Тут бачимо віддзеркалення античної ідеї, яка твердить, що панувати над собою – це найбільша влада. У цьому контексті Амвросій Медіоланський наводить метафору воза і коней – добрих та поганих. Пояснює, що віз – це душа людини, погані коні – це тілесні пристрасті, а добрі коні – це чесноти. Пристрасті і чесноти між собою сперечаються, бо чесноти піднімають душу до неба, а пристрасті, навпаки, тягнуть її до того, що від цього світу. Добрий керманич своєї душі вміє усмирити злих коней, які символізують пристрасті, а дозволяє провадити добрим коням, що знаменують чесноти.