Образ та богослов'я

Празник Різдва Христового – це святкування поєднання божественного і людського, початку нового сотворіння і повернення втраченого раю для заблуканих овець, як говорять Отці Церкви.

Бог, непізнаваний, незбагненний, завжди сущий, стає людиною, зачинається в лоні земної жінки і народжується в темряві печери, щоб принести людині спасіння (пор. Ів. 3,16; Фил. 2,7). Бог «применшує себе самого» з невимовної любові до власного сотворіння. Народження в тілі – це безцінний дарунок Бога людині (пор. Еф. 2, 8-9),  це свого роду відповідь Бога на запитання до людини: «Де Ти?», яке звучало впродовж історії, на яке людина не відповідала. Це парадокс Воплочення і кенозис Воплоченого Слова:  «Як людина прийшла би до Бога, якби Бог не прийшов до людини? Як людина звільнилася би від смертного народження, якби не відродилась у Богові новим, чудесним і несподіваним народженням, даним на знак спасіння від Діви через віру?» (І. Ліонський, Проти єресей, IV, 33,4) [1] Яким чином ця містерія відновлення людини у Христі, незбагненна для людського розуму, ці «відвідини Слова», як говорить Максим Ісповідник, представлені в іконографії?

Провідний антрополог минулого століття Кліффорд Ґірц стверджував, що «культура – це система успадкованих концепцій, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди спілкуються, увіковічнюють та розвивають свої знання про життя та формують наставлення до життя». Щоби зрозуміти певну культуру, потрібно навчитись відчитувати ці символи і найкраще це можна зробити «зсередини» – себто поселитися в обраному культурному середовищі, вивчити мову, звичаї, релігійний світогляд, соціо-економічний устрій, політичні відносини тощо. Однак, постає логічне запитання: а як можна дослідити «зсередини» давнє культурне середовище, що існувало дві тисячі років тому, як-от, до прикладу, середовище Біблії? Як можна зрозуміти біблійні ідеї, представлені авторами книг, написаних близько двох тисячоліть тому, і актуалізувати їх в сьогоденні? Тут біблістам стають у пригоді порівняльна лінгвістика та література, археологія, історико-критичні методи, ентографічні дослідження та інші надбання гуманітарних наук. З іншого боку, кінематограф, архітектура, мистецтво, література, музика, театр також відтворюють і, завдяки уяві, допомагають зрозуміти і пережити зміст біблійних текстів. У цій статті хочу представити на прикладі кількох відомих творів, як мистецтво різних епох пояснює біблійні тексти крізь призму сучасної для себе культури і в такий спосіб намагається виразити переживання, зацікавлення своїх сучасників.

Чи обов’язково культурній людині ходити у театр? Існує стереотип, що християни ходять до театру лише на ті вистави, які висвітлюють реальне життя людини і відображають добру християнську мораль. А чи завжди так було? Скептики напевно скажуть, що християнський релігійних рух свідомо позбавляв європейську культуру багатьох вимірів, як от театр, деяких жанрів музики і багатьох видів розваг, оскільки цетром християнської культури було і досі є самовідречення і служіння Богові. А що кажуть ранньохристиянські автори про античну культуру, і яку культуру вони творили не лише у своїх проповідях чи письмових працях, але й у своїй пастирській діяльності?

Живий досвід божественної присутності в історії – основа віри народу Божого: «Рабами були ми в фараона в Єгипті, та Господь вивів нас потужною рукою з Єгипту» (Втор. 6, 21). Розмірковуючи над історією, можемо збагнути минуле і побачити Божу дію від початку: «Блукаючим арамієм був мій батько» (Втор. 26, 5); а Своєму народові Бог каже: «Я взяв батька вашого Авраама з краї­ни, що по той бік ріки» (Іс. Нав. 24, 3). Це дає нам надію на майбутнє, завдяки Божій обітниці та завіту, що його постійно оновлює Господь.

Празник Успення Пресвятої Діви Марії – це не лише привід для роздумів про таїнство смерті Богородиці, а й велика нагода пригадати ким є Богоматір в очах Господа і для кожного християнина. Як часто в подячних піснях Акафісту до Богородиці чуємо: «Радуйся, започаткування чудес Христових», «Радуйся, бо через Тебе пекло опустіло», «Радуйся, ключе, що райські двері відмикає». А у стихирах Молебню до Пресвятої Богоматері всі парафіяни разом із церковним хором суголосно найменують Непереможну Владичицю «скитальців потіхою», «горою, тінню сповитою». Як спричинилася Пречиста Діва Марія до того, щоби бути уславленою такими словами?

Про літургійно-богословський та іконографічний виміри Успення спілкуємося з викладачами Українського католицького університету.

Під час відправи в єрусалимському храмі соліст встав і заспівав стародавнє «Вірую» Ізраїлю. Це був «Великий Галлел», найгарніша Хвала зі всіх,

Псалом 136:

Хваліте Господа, бо добрий…
Він мудрістю створив небо…
Розстелив землю над водами…
Витворив великії світила…
Сонце, щоб днем правило…

Місяць і зорі, щоб правили ніччю…

А народ на кожне прохання відповідав: «Бо милість Його вічна».

Воно холодне, але, коли торкається людини, їй стає радісно та легко. Інколи можна побачити на устах усопших ледь помітну, але промовисту, усмішку, яка невидимим світлом випромінює радість. Радість чого: смерті та забуття?! Напевно, ні. Усміхнений усопший радше досвідчує нам іншу грань радості – ту, яку спізнали від доторку нетварного світла на Таворі апостоли Іван, Яків і Петро: «Господи, добре нам тут бути», – бо Царство Небесне на мить прийшло на землю й торкнулося їхнього лику та душ. Тоді, на горі, темрява невідання стала світлішою від природного світла, а зрозумілі нашому розуму й осягнені людською логікою земні закони існування – темнішими від темряви ночі. А потім… а потім світло божественної енергії знову померкло для нашого зору, а природне світло світу стало нашими очима – чи ні?

Бог – це таємниця, яку у повноті людина пізнати не може. Він – неописаний, безмежний, завжди є, неосяжний, непізнаваний, однак воплотившись в Христі, Бог стає тим, якого можна описати, зображати, бачити. «Бог у Христі прийшов шукати людство, цю “заблукалу вівцю” аж до “земних глибин”».[1] Незриме стало видимим. Бог пропонує себе людині, не нав’язує, терпеливо чекає на відповідь. Людина, будучи образом Бога, покликана стати Його подобою, а це, водночас, зустріч та участь у житті Пресвятої Трійці. Один із способів зустрічі для кожного з нас є зустріч з Христом через Його образ. Чи здатна людина в сучасному божевільному темпі життя, пронизаного перенасиченістю візуального зображення, знайти час на зустріч Богом? Що може змінитися від такої зустрічі? Про що нам говорить образ (лик) Христа? У цих роздумах спробуємо відповісти на ці запитання.

Цього року минає 1000-річчя від часу смерті Бориса та Гліба. Брати були синами хрестителя Русі Володимира Великого, правнуками першої хрещеної з руських «порфірородних» княгині Ольги. Вони стали першими святими, яких за 5 років після смерті канонізувала Руська Церква. До слова, канонізації особливо добивався їх рідний брат Ярослав Новгородський, згодом – Мудрий.

Якщо ж Борис і Гліб були зі знатної родини Рюриковичів, якщо їх змалку оточував усталений та сильний ореол християнства, то чому вони зовсім юними стають мучениками? Чому два улюблені сини могутнього Володимира Великого в один час прийняли таку, на перший погляд, безглузду смерть, ще й від родичів-християн? Чим і для кого вони були небезпечними?

«Інок» – на теренах давньої Русі так називали монахів, що вказувало на «інакшість» людей, які вирішили сповна присвятити життя Богові. «Ангели на землі» – теж не менш промовисто, адже чи не найголовніше завдання, яке ставить перед собою монах, – піднесення духа у спілкуванні з Творцем. Грецьке слово «аскет» («подвижник») вказує на того, хто змагається, бореться із пристрастями. А якщо перебуваєш у боротьбі, тим паче, коли ця битва відбувається всередині твоїх ума й душі, то ти залишаєшся наодинці зі своїми пристрастями. Звідси і слово «монах», що грецькою означає «самітник», «одинокий».

  Спокуси святого Антонія. Сальвадор Далі, 1946

Та все це розуміння і занурення у глибини смислу монашества для мене прийшло потім. Раніше, як і більшість людей, я думала, що інок – це людина геть з іншої планети. Монахи були для мене загадковими й неймовірними створіннями, котрі невідомо з яких причин вирішили розірвати свій зв’язок із звичним світським життям і постійно сидять у своїх келіях, поклоняючись Богові. Але чому?! Для чого?! Хіба не можна так само молитися Богові та допомагати шукати Його іншим, маючи родину, виховуючи дітей? Навіщо закриватися в монастирі й відділяти себе від інших таких самих християн?!