богослов’я


Чи не межує політичний розрахунок і по-людськи справедливий суд самодержавців із гріхом? Де проходить ця межа й чому руських князів Ольгу та Володимира зараховано до лику святих рівноапостольних, якщо за життя і владарювання вони були дітьми свого часу, жорстоких та складних політичних і соціальних обставин та викликів?

24 липня Церква відзначає День пам’яті блаженної княгині Ольги, а 28 – святого рівноапостольного князя Володимира Великого. Ким були ці правителі, яке їхнє місце у становленні християнства в Україні й у чому вони можуть бути взірцями для нас сьогодні спілкуємося з фахівцями й експертами кафедри богослов’я Українського католицького університету.

Детальніше...  

Божа влада
На початку своєї історії народ Ізраїлю вирізняється тим, що не має царя, бо визнає лише владу Ягве. Саме Бог втручається в долю Ізраїлю за посередництвом харизматичних осіб, як записано в книзі Суддів. Останнього з них – Самуїла, про­рока і суддю, народ попросить дати їм царя (пор. 1 Сам. 8, 5; 10, 18–19). Самуїл застерігає ізраїльтян перед наслідками деспотично­го царювання (пор. 1 Сам. 8, 11–18). Однак, царську владу можна сприймати також як дар Ягве, який Він посилає на допомогу своєму народові (пор. 1 Сам. 9, 16). Зрештою, Саул буде помазаним на царювання (пор. 1 Сам. 10, 1–2). Ці події змусили Ізраїль зрозу­міти царювання інакше, ніж його сусіди. Царя, обраного Ягве (пор. Вт. 17, 15; 1 Сам. 9, 16) і Ним помазаного (пор. 1 Сам. 16, 12–13), вважають сином Божим (пор. Пс. 2, 7) і він повинен зробити видимою велич Божої влади і задум Його спасіння (пор. Пс. 72). Тому цар мусить бути захисником найслабших і гарантувати народові спра­ведливість. Звинувачення пророків зосереджуються саме на неспроможності царів виконувати ці обов’язки (пор. 1 Цар. 21, Іс. 10, 1–4; Ам. 2, 6–8; 8, 4–8; Міх. 3, 1–4).

Детальніше...  

«Інок» – на теренах давньої Русі так називали монахів, що вказувало на «інакшість» людей, які вирішили сповна присвятити життя Богові. «Ангели на землі» – теж не менш промовисто, адже чи не найголовніше завдання, яке ставить перед собою монах, – піднесення духа у спілкуванні з Творцем. Грецьке слово «аскет» («подвижник») вказує на того, хто змагається, бореться із пристрастями. А якщо перебуваєш у боротьбі, тим паче, коли ця битва відбувається всередині твоїх ума й душі, то ти залишаєшся наодинці зі своїми пристрастями. Звідси і слово «монах», що грецькою означає «самітник», «одинокий».

  Спокуси святого Антонія. Сальвадор Далі, 1946

Та все це розуміння і занурення у глибини смислу монашества для мене прийшло потім. Раніше, як і більшість людей, я думала, що інок – це людина геть з іншої планети. Монахи були для мене загадковими й неймовірними створіннями, котрі невідомо з яких причин вирішили розірвати свій зв’язок із звичним світським життям і постійно сидять у своїх келіях, поклоняючись Богові. Але чому?! Для чого?! Хіба не можна так само молитися Богові та допомагати шукати Його іншим, маючи родину, виховуючи дітей? Навіщо закриватися в монастирі й відділяти себе від інших таких самих християн?!

Детальніше...  

Вчора, 15 січня, у столиці пройшов Круглий стіл під назвою «Богослов’я у присутності Майдану», який був присвячений релігійному аспекту протесту та різним кутам зору на нього. До заходу долучились представники різних християнських конфесій, окресливши свою точку зору на пройдешні та теперішні події.

Головним питанням зустрічі стало те, куди далі рухатись Церкві, чи мусить вона мінятись, зважаючи на соціальні обставини, і як вона взагалі буде діяти за нових умов, а саме після побудови нового суспільства на каркасі християнських цінностей, зазначив один з модераторів, кандидат філософських наук, завідувач кафедри богослов’я УКУ, гол. ред. журналу «Християнин і світ» Віктор Жуковський.

Детальніше...  

Існує загальна, але надзвичайно доцільна формула, або ж модель залучення кожного християнина до богослов’я і богомислення. Вона полягає в тому, що християнин повинен бути вправним богословом, а богослов - християнином. Адже богослов’я як шлях пізнання істини євангелької, і як досвід від такого пізнання (віровчення), включно з живими та методологічними вимірами становлять його єдину основу. Звідси, воно стає фундаментом для вирішення соціальних проблем. Однак це не завжди так, адже якщо би богослов’я постійно клалося в основу суспільних відносин, кожна людина у взаємозв’язку з іншими несла вагоміший, пріорітетно вищий і більш духовний багаж цінностей. Впевнено б крокувала до солідарності як єдності в гармонізації і співпраці кожного зі всіма. А її життя стало б прикладом повноти Любові.

Детальніше...  

Напередодні Дня всіх святих українського народу, яке в нашій державі відзначають 28 червня, ми вирішили провести невелике дослідження, щоб з’ясувати, ким вважають таких найвідоміших святих Києво-Печерської лаври, як Агапита, Нестора Літописця, Антонія та Теодосія Печерських, а відтак розповісти читачам, які відомості дійшли до нас про їхній життєвий шлях.

Детальніше...  

Питання влади, харизматичного лідера завжди турбувало людство. Беззаперечними лідерами в історії Божого народу були Мойсей, Ісус Навин, згодом Судді. Проте на певному етапі перед Ізраїлем постають нові виклики пов’язані з новим політичним устроєм. Настає момент, коли Божий народ хоче бути як усі народи і вимагає, щоб пророк Самуїл настановив царя над ним.

Біблія передбачає майбутні труднощі нового політичного устрою і подає дві традиції в ставленні до монархічного устрою: прихильну (1 Сам. 9, 1–10, 16), яка вважає позитивним феномен царської влади та неприхильну до монархії традицію (1 Сам. 8; 10, 17–27; 12), за якою все було б добре, коли б єдиним царем був Господь. В будь-якому разі новий політичний устрій не скасовує основного принципу у стосунках людини з Богом – дотримання Заповідей та вірність союзові між Богом і людиною. До речі, спочатку сам цар має «ходити за Господом»: «Оце ж вам цар, що ви вибрали, що домагались, оце ж Господь наставив царя над вами. Якщо ви будете боятись Господа і йому служити; як будете йому послушні й не будете противитись його велінням, ходитимете за Господом, і ви самі, і цар, який царює над вами, (то буде вам добре.) А як не будете слухняні Господеві й будете противитись його велінням, то рука Господня буде проти вас, як і була проти ваших батьків» (1 Сам. 12, 13–15).

Розгляньмо питання пов’язані з владою, звертаючись до надзвичайно промовистих прикладів перших Царів Ізраїля – Саула, Давида і Соломона, описаних з 1 і 2 книги Самуїла та 1 книги Царів.

Детальніше...  

Подія Розп’яття Ісуса Христа – визначальна у християнстві, оскільки веде до Воскресіння, фундаменту самого віровчення. «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 4). Попри те, що ця тема неодноразово обговорювалася Отцями Церкви і була головною у ранньохристиянській проповіді (Дії 2, 22-24; 3, 14-15; 4, 1-2; 1 Кор 15, 3-4), однак у мистецтві цей сюжет поширюється значно пізніше від інших іконографічних тем Євангелія. Що спонукало митців на своєрідну «візуальну мовчанку» щодо визначального питання християнського віровчення? Чи образ Розп’яття просто візуально відображає євангельську подію чи за лаконічністю самого зображення стоїть значно глибше послання для кожного християнина? Представимо іконографічно-богословський аналіз сцени Розп’яття у візантійській традиції.


Детальніше...  

Старозавітні пророки, як посланці Бога, небесного Царя, мали завдання контролювати і перевіряти діяльність земних царів та їх адміністрацію, напоумлювати та вказувати на провини, радити і підтримувати у складних обставинах. Цей мандат пророки одержали від Бога, оскільки саме з діяльністю пророка Самуїла Біблія пов’язує створення монархії і помазання Саула та Давида першими царями. З перспективи століть, перехід до монархії був для Ізраїльського народу благом, у порівнянні з періодом анархії і безладдя, про які свідчить автор книги суддів: «Того часу не було в Ізраїлі царя й кожний чинив, що йому було до вподоби» (Суд. 17, 6; 21, 25). Господь через пророків вибирав царів і тому пророки мали забезпечувати, щоб царі чесно і справедливо виконували свої обов’язки.

Детальніше...  

Постать Богоматері займає чільне місце у християнській традиції. Однак досі немає вичерпного дослідження як про почитання Марії, матері Ісуса, у добу пізньої античності та і щодо розвитку її культу. Маємо лише згадки про окремі факти. Донедавна вважалося, що культ Богоматері «вибухнув як комета» саме після Ефеського собору 431 року, одного з Вселенських Соборів, на якому Марії було надано титул Theotokos (з грец. мови «та, яка породила того, хто є Богом»). Постать Богоматері досі розглядалася науковцями передусім в контексті розвитку христології, відповідно до її ролі у Божому плані спасіння. Однак в світлі останніх  наукових досліджень стало зрозумілим, що рішення Ефеського собору – це було не лише питання Діви Марії та її місця в християнському віровченні, а також церковною промоцією вже існуючих практик почитання матері Христа серед християн, та надання їм ортодоксійного характеру.

Наявні сьогоднішні докази відкривають нові перспективи щодо розуміння ролі Марії у ранній Церкві ще до першої половини V ст. [1.] Розглянемо основні мистецькі та літературні свідчення існування культу Богоматері у ранній Церкві ще до 431 р. хоча не всі аспекти та нюанси цього питання можна буде висвітлити в силу обмеженого формату статті і з огляду на те, що саме питання культу Богоматері у ранньому християнстві потребує додаткового дослідження та переосмислення.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla