богослов’я

Щороку в четвер сорокового дня після Воскресіння Христового християни поспішають до церкви, щоби відзначити День Вознесіння Господнього. Як саме виникло це свято? Яке значення має для християн? До чого спонукає вірних Церкви Христової? Якщо запитати пересічного християнина, який сенс Вознесіння Господнього, то чи зможе він сказати більше, ніж те, що Ісус піднявся на небо? Рідко. Проте сенс будь-якого релігійного свята не вичерпується фактом, а має вести нас до осягнення суті події, почути звернення Бога до кожного з нас. Саме тому так важливо зануритися у зміст того, що відбулося. Про богословський і літургійний вимір Вознесіння Господнього ми поспілкувалися з викладачами кафедри богослов’я Українського католицького університету: доктором літургійного богослов’я Петром Сабатом, доктором патристичного богослов’я о. Олегом Кіндієм та завідувачем кафедри богослов’я Віктором Жуковським.


Детальніше...  

Я в моїм серці сховав Твоє слово, щоб не згрішити проти Тебе
(Пс 119. 11)

Дорогі брати і сестри у Христі!

В людині є внутрішній голос, який заохочує її до певних дій і способів поведінки, або ж застерігає її: «Це ти повинен робити, а це – ні», а після здійснення вчинку хвалить, або ж докоряє їй: «Це ти зробив правильно, а це ти не повинен був робити». Цей голос – голос сумління.

Ми не можемо заглянути всередину людини, і все ж ми знаємо, що цей внутрішній голос реагує у кожній людині не з однаковою силою й не однаковим чином. Є люди з чутливим сумлінням, і такі, в кого сумління огрубіло. Сумління може бути надміру лякливим, навіть хворобливим, або ж – явно «без скрупулів». Хтось може також діяти помиляючись, думаючи, що те, що він чинить – добре, хоча воно насправді зле.

Детальніше...  

 З наближенням свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, що його Церкви Візантійської традиції особливо врочисто відзначають 25 березня (себто, 7 квітня за Григоріянським календарем) у багатьох християн інших віровизнань, зокрема в наших братів-протестантів може виникнути запитання: а які ж підстави такого виняткового вшанування Марії, матері Ісуса, на відміну від вшанування праматері Єви – «матері всіх живих», а також від інших жінок, які теж є персонажами Біблії: Анни, матері Самуїла, Юдити, Естери, врешті – новозавтніх Анни-пророчиці та Єлизавети, матері Івана Хрестителя? Чому саме Марія вдостоїлася такої честі? Полишивши глибші богословські міркування про єдність двох природ – Божої і людської – в одній особі Ісуса Христа, а отже – про той факт, що Марія, на противагу до інших біблійних жінок, породила Богочоловіка, Відкупителя й тим поклала основу нашого спасіння, я хотів би звернутися до іншого, а саме – морального аспекту цього питання. Справа у тому, що Марія вперше в історії, якраз на відміну від праматері Єви й усіх її дочок, вперше в історії виявила автономну моральну поведінку. Роз’яснити це допоможуть такі міркування з царини етики:

Детальніше...  

В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.

[1] Див.: М. Соловій, Г. Великий. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба, с. 356.

Ігор Яким'як

Завантажити статтю 

 

За два сторіччя до св. Томи Аквінського, визначний представник ранньої схоластики св. Ансельм (відомий як Архиєпископ Кентерберійський, а в італійській версії – Ансельм з Аости, 1033-1109 рр.) сформулював найдовершеніший філософський доказ існування Бога, знаний тепер як Онтологічний аргумент (саме так назвав цей аргумент у його картезіанській [Декартівській] версії Іммануїл Кант). Ось як звучить цей аргумент в тексті Ансельмового твору Прослогіон:


Детальніше...  

Воскресіння – одне з найбільших християнських свят, яке цьогоріч вірні мають нагоду пережити разом. Щоб кожен із нас зміг глибше осягнути містерію Христового воскресіння, ми вирішили застановитися над декількома важливими питаннями, до прикладу, про витоки і значення Христового воскресіння, про різні дати Пасхи і передумови їх виникнення тощо, долучивши до цього фахівців із різних сфер богослов’я.

– Для початку, щоби глибше зрозуміти суть Воскресіння, розкажіть, будь ласка, про страсті Христа та Його перебування в Гетсиманському саду на Оливній горі.


Детальніше...  

Митрополита Андрея Шептицького називають архипастирем, українським Мойсеєм, душпастирем, слугою Божим. Він умів поєднувати духовне і матеріальне, національне і вселенське, східне і західне. Митрополит сприяв розбудові Греко-Католицької Церкви в Росії і рятував життя євреїв під час Другої світової війни. Він був предтечею екуменізму, що могло видатися надто модерним у богослов’ї початку ХХ ст., та водночас послух і смирення додавали традиціоналізму його постаті.

Яким був Шептицький-богослов? У чому він вбачав любов і мудрість Божу? Як йому вдавалося втілювати ідею єдності християн у життя?


Детальніше...  

Якщо ще кілька років тому українське Різдво пахло кутею та духмяними колядами, що оспівують народження та жертву нашого Спасителя, то сьогодні все частіше воно перетворюється на маскарад за участю Санти Клауса чи Діда Мороза, пахне мандаринами та переповнене планами відпочинку в тих же Карпатах. Ми перестаємо приносити свої скромні дари, які з такою щирістю несли ще завітні царі, і все частіше віддаємо дань комерції, яка примушує нас духовний дар перетворювати на матеріальний. І наше меркантильне суспільство починає дарувати подарунки одні одним, замість того, щоби скласти скромну молитовну жертву Тому, хто є центром цієї події.

Чи справді українці святкують Різдво без Христа і чи направду ми цього дня просимо Його піти з нашого життя журнал «Християнин і світ» вирішив запитати у представників української християнської еліти.

Детальніше...  

– Ірино Константинівно, коли ми говоримо сьогодні про християнство і культуру, то що маємо на увазі: співпрацю, єдність, антагонізм, кризу?

– Звичайно, говорячи про християнство та культуру, ми не можемо ігнорувати кризу – кризу і світської, і християнської культури в її, можливо, історичних формах, бо сьогодні багато чого в ній потребує перегляду. Можливо, християнська культура і не завжди відповідає на виклики сучасного світу, оскільки ще часто мислить минулими категоріями. Тому, поза всяким сумнівом, криза тут зусібіч. Інколи ми ніби перебуваємо в безвиході, розв’язуючи рівняння з декількома невідомими. Чим є сьогодні культура зі світського погляду? Як культура постмодерну розмиває основи тих фундаментальних культурних реалій, які їй передували? У кожного постмодерного філософа власний погляд на культуру і немовби й нема єдиної мови, нема єдиної основи, і говорити дуже важко, адже кожен говорить зі своєї позиції. Християнство дає загальну позицію – Святе Писання і Святе Передання. Тут також виникає багато запитань, бо в сучасному контексті ці християнські підвалини потребують перегляду або, принаймні, уточнення чи зіставлення з тим, чим сьогодні для нас є «символ віри», догмати тощо.

Детальніше...  

    You all know that the Holy Scriptures never mention a possible separation between theology and spirituality. They only describe the separation between faith and incredulity. Also the patristic writings ignore a separation between knowledge and praxis of faith. During the first millennium A.D. writers did not know our current distinction between dogmatic theology and sacramental life, between morals and canon law, between asceticism and mysticism. In the sermons of Saint Augustine and pope Gregory the Great all aspects of faith and ecclesiastical life are discussed.
    However, nowadays we can notice a real divorce between theological reflection and spiritual life in the Latin Church. No doubt this divorce is less evident in orthodox churches, though even those venerable churches, that pay much attention to their ancestral traditions, are not deaf to calls for rationalism. But we will restrict ourselves to the history of theology in the Latin Church.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla