Отці Церкви у своїх творах часто торкаються теми земних благ та володіння ними. Висловлюючись на тему земних благ, вони мають на увазі все те, що становить складову маєтку людей: земельні володіння, господарство, гроші, а інколи своїх наступників – синів та онуків, і, навіть, людське здоров’я. У переконанні отців, земні блага становлять цінність, тому що вони походять від Бога. Отці підкреслюють, що Бог уділяє їх людині для належного використовування як засоби для заспокоєння життєвих потреб і для духовного вдосконалення, що має наблизити людину до Бога. Такі погляди знаходимо, між іншим, у творах Августина Іппонського та папи Римського Григорія Великого (540 – 604 рр.). Ці учителі Церкви підкреслюють, що земні дари, котрі людина отримує від Бога для належного користування, диявол через свої спокуси намагається використати так, щоб вони стали для людини джерелом неправедності. Неправедністю у цьому контексті – це насамперед постава прив’язаності до земних благ, любові до них, що проявляється, між іншим, у відчутті радості, викликаної їхнім володінням. Внаслідок цього людина підпорядковується прагненню земних благ і відвертається від устремління до Бога. Окрім того, володіння земними благами пов’язане з турботами про набування цих благ і розпоряджання ними. Ці турботи не дають людині змоги повністю зосередитися над духовною дійсністю і здатні відвернути її від набуття духовних благ. Отже, в ученні отців земні блага, попри те, що становлять цінність, можуть також становити загрозу для духовного життя людини.

Сьогодні Церква відзначає один із найсвітліших і найрадісніших празників – Зіслання Святого Духа, або П’ятдесятниці. Цей день ще прийнято називати Днем народження Церкви. Чому так важливо пригадати собі про необхідність відваги, з якою маємо свідчити про своє життя у Христі? Що спільного й відмінного між старозавітною і новозавітною П’ятдесятницею? Що, будучи добрими християнами, маємо винести для себе з події Зішестя Святого Духа? Чому це свято називаємо ще Зеленими святами і прикрашаємо в ці дні свої домівки зеленню? Про це й інше спілкуємося з проповідниками Божого Слова та науковцями у сфері патристичного богослов’я і східних церковних наук.

Відповідь дає невідомий християнин ІІ-ІІІ століття
автор праці Послання до Діогнета

Християни не мають ані окремої країни, ані мови, ані життєвих звичаїв. Вони не заселяють якихось особливих міст, не вживають якоїсь незвичайної мови і живуть, нічим не відрізняючись від інших людей. Тільки їхнє вчення не є плодом думки чи винаходом людей, які шукають новизни. Вони віддані не якомусь людському вченню, як інші. Але живучи ... де кому випало жити і дотримуючись місцевих звичаїв у одязі, в їжі та в усьому іншому, вони демонструють дивовижний і справді неймовірний спосіб життя. Живуть вони у своїй вітчизні, але як прибульці; беруть участь у всьому, як громадяни, але все терплять, як чужинці. Для них кожна чужа країна є батьківщиною, і кожна батьківщина – чужа країна.

Існує загальна, але надзвичайно доцільна формула, або ж модель залучення кожного християнина до богослов’я і богомислення. Вона полягає в тому, що християнин повинен бути вправним богословом, а богослов - християнином. Адже богослов’я як шлях пізнання істини євангелької, і як досвід від такого пізнання (віровчення), включно з живими та методологічними вимірами становлять його єдину основу. Звідси, воно стає фундаментом для вирішення соціальних проблем. Однак це не завжди так, адже якщо би богослов’я постійно клалося в основу суспільних відносин, кожна людина у взаємозв’язку з іншими несла вагоміший, пріорітетно вищий і більш духовний багаж цінностей. Впевнено б крокувала до солідарності як єдності в гармонізації і співпраці кожного зі всіма. А її життя стало б прикладом повноти Любові.

Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні  до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).

Отці Церкви... Передання... Традиція… Ці поняття відсилають нас до головних, поряд зі Святим Писанням (Біблією), джерел віри для кожного християнина. Ким є Отці для сучасного члена Церкви Христової? Чому наша віра – це віра Отців? Чим є Передання, у якому треба «стояти» і яке нас закликає берегти апостол Павло (пор.: 2 Сол. 2, 15)? Чи Церква живе лише минулою «золотою» епохою християнства, коли Отці, на основі Євангелія, сформулювали головні істини віри, якими повинен жити кожен член Церкви Христової? Можливо, Церква не має що сказати чи не знає, як відповісти на різноманітні сучасні проблеми і виклики постмодерного суспільства, і тому ховається за «ідеалістичні» і «пафосні» образи минулого? Чи Отцівське Передання – «законсервований» музейний експонат з минулих століть, до якого не має відношення християнин XXI століття і який може зацікавити лише вузьке коло науковців? Ці та подібні питання будуть головними у нашій рубриці Передання про, яка представлятиме погляд Церковного Передання на різноманітні сфери суспільного життя.

Щороку в четвер сорокового дня після Воскресіння Христового християни поспішають до церкви, щоби відзначити День Вознесіння Господнього. Як саме виникло це свято? Яке значення має для християн? До чого спонукає вірних Церкви Христової? Якщо запитати пересічного християнина, який сенс Вознесіння Господнього, то чи зможе він сказати більше, ніж те, що Ісус піднявся на небо? Рідко. Проте сенс будь-якого релігійного свята не вичерпується фактом, а має вести нас до осягнення суті події, почути звернення Бога до кожного з нас. Саме тому так важливо зануритися у зміст того, що відбулося. Про богословський і літургійний вимір Вознесіння Господнього ми поспілкувалися з викладачами кафедри богослов’я Українського католицького університету: доктором літургійного богослов’я Петром Сабатом, доктором патристичного богослов’я о. Олегом Кіндієм та завідувачем кафедри богослов’я Віктором Жуковським.

Свято П’ятидесятниці або Зіслання Святого Духа, завершуючи пасхальний період, вважається днем народження Церкви, завершенням діла спасіння Христа  через зіслання Святого Духа на апостолів, які мали закласти підвалини для нового людства, нової спільноти вірних (Церкви), тим самим повертаючись до первісної єдності з Богом. Це празник, який наголошує на особливій ролі Святого Духа у створенні нового вибраного люду та нового закону в межах Церкви як спільноти, це кульмінація об’явлення Пресвятої Трійці. Найповніше суть цієї події розкривають нам літургійні тексти, що мають дуже радісний характер.

Згадка про події, які Церква святкує на 50-й день після Пасхи описує нам книга Діянь апостолів 2, 1-13. [1] Попри те, що в цей день згадується новозавітна подія, однак цей празник своїм корінням сягає ще старозавітної традиції, а саме свята Седмиць (Вих. 23, 14-17; Втор. 16, 9-12; Лев. 23, 15-21; Чис. 28,26-31 або свято врожаю), як свята жертвування Богові первоплодів, а згодом, як день надання закону на горі Синай через Мойсея, як своєрідне укладення союзу між Богом та вибраним народом (Вих. 19).

8 травня минулого року мій близький друг Чукума Акпуокве, нігерієць за походженням, римо-католик за віросповіданням, взяв шлюб в одній із церков Лагосу. По якомусь часі в інтернеті було виставлено понад 120 знимок, відзнятих у церкві і на весільному святкуванні. Переглядаючи ті знимки і читаючи коментарі до них, я почала роздумувати над тим, наскільки все-таки рідкісними є такі шлюби... уся церковна спільнота знає обох молодят, хоча вони з різних міст; шлюб відбувається в контексті літургії; молода читає Апостола; члени спільноти висловлюють свої побажання; подружжя вперше переживає таїнство Євхаристії в одній спільноті вже як одне ціле; старші члени церкви діляться своїм шлюбним досвідом; нарешті, пресвітер будує проповідь навколо значення здійснюваного Таїнства для їхньої маленької церкви і для Вселенської Церкви Христової. Знимки мого друга так вразили мене саме тому, що в світлі його шлюбу ясніше почав бути видимим занепад спільнотно-євхаристійного виміру шлюбу у пересічному українському греко-католицькому храмі. Ані передшлюбні науки, ані часто-густо формальне хрещення у немовляцькому віці, ані настанови батьків здійснити обряд шлюбу як данину суспільній традиції, ані бажання урочистої помпези в присутності друзів і родини, ані все разом узяте, здається, не здатні вирвати акцію сучасного шлюбу з конвейєру церковних „послуг”. Спостерігаємо радше спроби окремих парохів повернути таїнство шлюбу до Церкви, до Тіла Христового, до Євхаристії, до спільноти дітей Божих. Той факт, що спроби є поодинокими, свідчить про іншу, сильнішу і домінуючу тенденцію. Звідки вона? Завдання цього невеличкого есею полягає у спробі знайти відповідь на це питання. Інтуїція підказує, що істинний глибинний вимір таїнства шлюбу мусить бути збережений бодай залишково в сучасному візантійському обряді шлюбу, і лише зворотня хронологія його розвитку може пролити світло на теперішній стан речей. Почнімо здалека.

Я в моїм серці сховав Твоє слово, щоб не згрішити проти Тебе
(Пс 119. 11)

Дорогі брати і сестри у Христі!

В людині є внутрішній голос, який заохочує її до певних дій і способів поведінки, або ж застерігає її: «Це ти повинен робити, а це – ні», а після здійснення вчинку хвалить, або ж докоряє їй: «Це ти зробив правильно, а це ти не повинен був робити». Цей голос – голос сумління.

Ми не можемо заглянути всередину людини, і все ж ми знаємо, що цей внутрішній голос реагує у кожній людині не з однаковою силою й не однаковим чином. Є люди з чутливим сумлінням, і такі, в кого сумління огрубіло. Сумління може бути надміру лякливим, навіть хворобливим, або ж – явно «без скрупулів». Хтось може також діяти помиляючись, думаючи, що те, що він чинить – добре, хоча воно насправді зле.