Хто принаймні раз побував на Божественній літургії, котру очолює єпископ, архиєпископ, митрополит чи патріарх, той не міг не зауважити відмінности цього богослуження від звичних парохіяльних служб, навіть на великі празники. Літургія починається урочистою зустріччю єпископа, облаченням його в літургійні одежі посеред церкви, благословеннями на різні сторони світу й урочистим входом у святилище, який відбувається не на початку Літургії, як це звичайно роблять священики, а під час співу третього антифону, коли, зазвичай, відбувається обхід з Євангелієм. Навіть сам храм переображається для служіння архиєрейської літургії. На місці звичного для наших церков тетраподу встановлюють особливе підвищення з єпископським сідалищем - амвон. Єпископа супроводжує повний церковний причет: священики, диякони, піддиякони. Богослуження переповнене святковими піснеспівами, різноманіттям літургійних одеж та дійств.
Яким є літургійне служіння архиєрея і що особливого Церква хоче передати нам цим служінням? Чи архиєрейське служіння богослужб добового кола має якісь унікальні особливості, які допомагають нам глибше переживати цю літургійну дійсність? Можливо занепад архиєрейського служіння часослова спричинив у Церквах Сходу та Заходу занепад богослужень добового кола, обмежуючи побожність євхаристійною монокультурою, а його відновлення дасть шанс знову переосмислити це цінне для кожної літургійної традиції благочестя.

Завантажити

Атеїстичний характер [1] соціалізму (комунізму)

Соціалізм у самій своїй меті ставить за завдання боротьбу проти християнства та Церкви. Лідери соціалізму маніпулюючи настроями народу, проголошують серед населення популярні гасла, але не ставлять собі за мету вирішення важливих соціальних питань [2]:

Провідникам іде о те, щоби якнайбільше людий відтягнути від святої Церкви і від віри. […] Хотіли би дійти до якнайбільшої власти і до якнайбільшого впливу і зібрати собі військо, котре би їм улягало ві всім і сліпо піддавалося їх розказам. […] Хотять християн взяти під свої розкази о людській кривді, о потребі лучитися, організуватися. [3]

Важко починати писати про щось абстрактне, ще недокінця тобою відчуте, про те, що змушувало губитися в здогадках не одне покоління як вчене, так і звичайне, емпіричне. Важко ставити крапку у молитві, коли знаєш, що тою крапкою ти не припинеш молитися, а навпаки - пізнаєш, що ти недоказав, недовідчув, недозбагнув, недоподякував... Важко усвідомити, прийняти, що ти маленька соломинка у копі сіна, яку навіть ніхто не шукає, не зауважує, від якої нічого не залежить, адже тебе в будь-який момент може підхопити вітер, а копа залишиться на місці; хоча так само важко збагнути, що тої ж копи враз не стане без мільйонів, мільярдів таких самих соломинок, як ти... Отже, в усьому єдиному є якась закономірність і гармонія, але це все важко сповна осягнути, описати, бо ти є частиною, а не цілісністю. Важко, але неможливо не спробувати, щоб нехай і ненадовго, нехай із сумнівами, але доєднатися до тої копи попередників і відчути, як зіщулюється самотність і прозріває далеке розуміння.

Ким же є людина? Яким є її покликання? Що є сенсом її існування? Яке завдання має суспільство? Як регулюється сфера взаємовідносин між людиною і суспільством?

З погляду християнської антропології, кожна людина – незрівняний і неповторний Божий задум. Кожна людина має тіло і душу, до того ж батьки при зачатті дитини підготовляють матерію, яка складається з яйцеклітини та сперматозоїда; Бог же дає розумну душу, яка створюється з нічого. Це означає, що в цьому світі з часом, зазвичай, перетворюється лише матерія – з уроків хімії знаємо експеримент із ковпаком для сиру, де щось спалюється, але вага не змінюється, хоча видимо предмет розчиняється. Атоми тільки по-іншому згрупувались, але вони ж не зникли – тут виникає існування ще одного атома у світі.

В середині ХІХ століття німецький фізик і фізіолог Герман Фердінанд Гельмгольц (Helmholtz, 1821-1894), ще будучи молодим науковцем, разом з двома іншими колегами (Е. Брюке [Brücke] та Е. ДюБуа-Реймондом [DuBois-Reymond]) склав «матеріалістичну клятву»: поширювати «матеріалістичну правду» про те, що в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних. Всі троє залишилися вірними цій клятві протягом усього життя [10, c. 83 і далі]. Щодо самого факту складання такої «матеріалістичної клятви» Йозеф Зайферт (Seifert) слушно зауважує, що всі троє, склавши її та залишившись їй вірними, спростували свою власну матеріалістичну позицію.

Адже якщо в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних, то все, що діється в духовній та психічній сфері людини, включно з клятвами, обіцянками та вольовими рішеннями, є наслідком чи проявом («епіфеноменом») цих хіміко-фізичних процесів. Відповідно, якщо ці процеси йдуть певним чином, то людина конче вестиме себе теж відповідним чином: у такому випадку не потрібно складати клятву чи обіцяти. Якщо ж під дією якихось фізичних чи хімічних факторів (наприклад, опромінення чи токсичних речовин) ці процеси змінилися б, то у такому випадку людина конче не могла б виконати того, в чому поклялася, чи що пообіцяла. Отож, якщо зміст згаданої «матеріалістичної клятви» був би правдивим, то сама клятва чи обіцянка втратили б сенс. Адже коли людина у чомусь клянеться, чи щось обіцяє, то вона знає, що може виконати обіцяний зміст, а може й не виконати: це залежить від її свобідного рішення, яке походить з її свобідного особового центру, що, в свою чергу, не може бути матеріальним та не може бути наслідком чи проявом хіміко-фізичних процесів. Отож, сам факт клятви чи обіцянки та її свобідне дотримання або недотримання засвідчує існування нематеріальної душі.

Якщо ми відкриємо будь-який трохи об’ємніший греко-католицький молитвослов (візьмімо для прикладу – Прийдіте, поклонімося [1]), то знайдемо там розділ під назвою «Катихизмові правди», а в ньому – класичний поділ на «Божі» (точніше мало би бути – богословські: віра, надія, любов) чесноти та «моральні» чесноти, часто звані також «кардинальними», тобто головними:  мудрість, справедливість, мужність і здержливість [2]. Цей поділ за своїм походженням римо-католицький, його (як і весь розділ «Катихизмові правди») взято зі знаменитого Катехизму Папи св. Пія Х [3], однак добре, що він є в греко-католицьких молитвословах, тому що це – один з дуже небагатьох текстів, де взагалі згадується чеснота мужності. (Наприклад, у Православному молитвослові [4] чогось такого, як «моральні чесноти», і разом з ними – чесноти мужності – взагалі немає).

Догмат "Filioque", тобто вчення про сходження Святого Духа від Отця і Сина є найбільш оспорюваним, він  став каменем спотикання в екуменічному діалозі між Західною та Східною Церквами. Дуже часто цей догмат відкидають, не маючи належного розуміння, про що саме у ньому йдеться. І майже у всіх богословських дискусіях на цю тему залишають поза увагою повний текст Нікейського Символа Віри. А у його другому члені читаємо:

"І в  єдиного Господа  Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками, — світло від світла,  Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного  з Отцем, що через Нього все сталося" [1].

«Чисте мислення», «чисте мистецтво», навіть «чиста релігія» і «етика чистої волі»… — так, одна за одною, всі творчі сили культури очистились від дотичності з реальністю, відійшли від неї, горді своєю безвідповідальною свободою» [1, c. 148].

Динамічність Бога і простота людини, добра воля і бунтівна свобода, занебесні явлінння втілені у земному — нерозуміння правди та недооцінка вищості істинного веде до кризи людськості, до війн, як крайності земного розладу. І все ж людська воля отримує коріння від божественної. Що ж є людська воля, а що — Божа, де межа, а де спільність?

      Над усім височить монументальне переконання раціоналіста про організаційний характер історії, якій слід принагідно сприяти, але яку не слід ніколи спрямовувати, та про самодостатню стабільність окремого індивіда. … За втратою відчуття видимої спільноти у Христі слідуватиме втрата відчуття невидимого. Занепад спільноти в сучасному світі має своїм неминучим релігійним наслідком витворення мас безпомічних, спантеличених індивідуумів, нездатних знайти розраду у Християнстві, яке розглядають лише як набір вірувань.

                      Роберт Нісбет. Пошук спільноти (The Quest for Community).

      Спільнота є нішею суспільства, у якій індивід може відчувати впевненість у сприйнятті чесних понять, та може підтримувати тривале спілкування з іншими – тими, чия близькість приносить підтримку. Спільнота забезпечує пристановище для духа. Бо спільнота є обмеженням, яке приносить визволення… Сучасний світ позбавив більшість американців спільноти.
                  Річард. А. Ґудвін. Американські умови (The American Condition).

Свідомість. Суспільна та масова свідомість. Свідомість, в тому числі етико-економічна свідомість, має розглядатися в контексті господарювання, що розуміється як активність людини, спрямована на економічне перетворення світу. Свідома активність, з точки зору християнської економічної етики, може розглядатися як така, що спрямована, передусім, на вдосконалення людини, в тому числі через виконання нею економічних обов’язків. З теологічної точки зору, досконалість, до якої всі зобов’язані, – це „розвій і вишкіл усіх найкращих наших умових і моральних здатностей, щоб ушляхетнити в собі Божий образ, на який люди були сотворені” (детальніше про християнське розуміння інтенціональності та свідомості, див., наприклад розробку сучасного християнського американського і українського філософа Дам’яна Федорики). Таким чином, категорії християнської економічної етики через свідомість людини впливають на реальні господарські процеси, що дозволяє виокремити головні категорії християнської економічної етики, до яких, зокрема, належать багатство та бідність, праця та інші, пов’язані з господарською активністю людини.