У сучасності мабуть частіше, ніж в інші епохи люди схильні підмінювати одні поняття іншими або ж вживати евфемізми. У площині моралі це означає спробу підмінити морально добре морально неприйнятним. Перше усувається другим, тобто морально добре стає заміненим морально неприйнятним, яке замасковується під «добро» або бодай «нейтралітет». Прикладом такого маскування є вираз «переривання вагітності», який нерідко зумисне використовують на позначення аборту. Слово «аборт» (від лат. aborior – померти до народження) не звучить так нейтрально як «переривання вагітності». А ще менш нейтрально звучить «вбивство в лоні» – вираз, який настільки вражає слух сучасної людини, що вона не бажає його чути. Але правда залишається одною: зумисне переривання вагітності = аборт = вбивство ненародженої дитини. А й саме слово «дитина» у випадку ненароджених майже не вживається. Ненароджених дітей називають зазвичай більш «нейтральними» словами: «зигота», «ембріон», «плід». Такі слова не викликають тих же емоцій, що «ненароджена дитина» чи «ненароджена людина». Але правда знову ж таки залишається одною: зигота, ембріон, плід людського роду = ненароджена дитина = ненароджена людина.

8 травня минулого року мій близький друг Чукума Акпуокве, нігерієць за походженням, римо-католик за віросповіданням, взяв шлюб в одній із церков Лагосу. По якомусь часі в інтернеті було виставлено понад 120 знимок, відзнятих у церкві і на весільному святкуванні. Переглядаючи ті знимки і читаючи коментарі до них, я почала роздумувати над тим, наскільки все-таки рідкісними є такі шлюби... уся церковна спільнота знає обох молодят, хоча вони з різних міст; шлюб відбувається в контексті літургії; молода читає Апостола; члени спільноти висловлюють свої побажання; подружжя вперше переживає таїнство Євхаристії в одній спільноті вже як одне ціле; старші члени церкви діляться своїм шлюбним досвідом; нарешті, пресвітер будує проповідь навколо значення здійснюваного Таїнства для їхньої маленької церкви і для Вселенської Церкви Христової. Знимки мого друга так вразили мене саме тому, що в світлі його шлюбу ясніше почав бути видимим занепад спільнотно-євхаристійного виміру шлюбу у пересічному українському греко-католицькому храмі. Ані передшлюбні науки, ані часто-густо формальне хрещення у немовляцькому віці, ані настанови батьків здійснити обряд шлюбу як данину суспільній традиції, ані бажання урочистої помпези в присутності друзів і родини, ані все разом узяте, здається, не здатні вирвати акцію сучасного шлюбу з конвейєру церковних „послуг”. Спостерігаємо радше спроби окремих парохів повернути таїнство шлюбу до Церкви, до Тіла Христового, до Євхаристії, до спільноти дітей Божих. Той факт, що спроби є поодинокими, свідчить про іншу, сильнішу і домінуючу тенденцію. Звідки вона? Завдання цього невеличкого есею полягає у спробі знайти відповідь на це питання. Інтуїція підказує, що істинний глибинний вимір таїнства шлюбу мусить бути збережений бодай залишково в сучасному візантійському обряді шлюбу, і лише зворотня хронологія його розвитку може пролити світло на теперішній стан речей. Почнімо здалека.

Доволі часто можна прочитати в церковних документах та різних посібниках з біоетики ідею, що людське життя слід шанувати від зачаття до смерті, бо воно святе і недоторканне. Поняття святості людського життя в юдео-християнському контексті є доволі зрозумілим з огляду на віру у сотворення людини на образ і подобу святого Бога. Онтологічний статус людини як носія образу Божого зумовлює універсальну моральну вимогу – шанувати людське життя відповідно до його статусу. Щодо вимоги шанувати людське життя нема особливих незрозумілостей, але є певна плутанина щодо того, що саме означає ця пошана.

"Идущие на помощь" - так называлась статья, опубликованная в номере за 17 мая. В ней шла речь о деятельности благотворительной организации "Дон Боско", названной в честь Иоанна (Джованни) Боско - католического священника, основателя ордена салезианцев (движение людей, которые трудятся на благо спасения молодежи). В том числе рассказывалось о волонтерах, которые стараются приобщить заключенных к христианским ценностям. Именно эта часть статьи вызвала наиболее активные и разноречивые отклики читателей. Большинство откликнувшихся считают, что такого рода деятельность надо всячески поощрять. Но немало оказалось и таких откликов, смысл которых можно свести к известному изречению, замечательно точно переданному в пастернаковском переводе "Гамлета":
А все-таки на свете нет чудес.
Как волка не корми - он смотрит в лес.

Я в моїм серці сховав Твоє слово, щоб не згрішити проти Тебе
(Пс 119. 11)

Дорогі брати і сестри у Христі!

В людині є внутрішній голос, який заохочує її до певних дій і способів поведінки, або ж застерігає її: «Це ти повинен робити, а це – ні», а після здійснення вчинку хвалить, або ж докоряє їй: «Це ти зробив правильно, а це ти не повинен був робити». Цей голос – голос сумління.

Ми не можемо заглянути всередину людини, і все ж ми знаємо, що цей внутрішній голос реагує у кожній людині не з однаковою силою й не однаковим чином. Є люди з чутливим сумлінням, і такі, в кого сумління огрубіло. Сумління може бути надміру лякливим, навіть хворобливим, або ж – явно «без скрупулів». Хтось може також діяти помиляючись, думаючи, що те, що він чинить – добре, хоча воно насправді зле.

З досягненням незалежності в Україні відновлюється пожвавлений інтерес до релігійної філософії, в контексті якої аналізуються ряд питань, які мають релігійне забарвлення, зокрема це стосується і співвідношення права та моралі як на сутнісному, так і на екзистенційному рівні щодо впливу християнської етики на правові дії чинного законодавства України. Проблематика, яка розглядається, незважаючи на суттєві заборони ще цілком недавнього часу (релігія – опіум для народу, загальновідоме гасло радянської минувшини), є суттєвою для суспільства загалом, а для сучасності містить кілька головних моментів: переосмислення давньої християнської традиції через призму сьогодення та віднайдення в ній відповідей на смисложиттєві питання, які лягають в основу законів України, цим самим визначають рівень культури правового суспільства.

Вчинення дій, хоч би правових (наприклад аборт), але позбавлених моралі є загрозою людині на рівні цивілізаційних процесів, оскільки в кінцевому результаті наслідок дій є злим (загроза вагітності). Тому необхідно, щоб людина не тільки діяла згідно права, але так само й дотримувалась моральних норм у повсякденному житті. Безперечно, це доволі складно, адже ряд подій у житті людини мають, на перший погляд, відмінність від волі людини, так би мовити обставини, які зумовлюють антиправові дії, але не зважаючи на таке пояснення, відповідь більш, ніж очевидна – людина особистими злими діями зумовлює цикл перероджень злих обставин (п’яний водій, принцип відповідальності у причині). Таким чином, не обставини зумовлюють злий наслідок, а людина, яка стає причиною злих обставин.

Під цією назвою планую опублікувати низку статей, об’єднаних антропологічною проблематикою втрати сучасною людиною здатності трансформувати біль і страждання в творчий процес. Від коли існує людина – біль і страждання її завше супроводжували. Війни, епідемії і голод у всі віки були на порядку денному, ставлячи під питання існування країн, народів ба навіть великі цивілізації. Але ніколи їм не вдалося загальмувати творчого пориву людини. В цьому легко переконатися, відвідавши будь яку світову картинну галерею, на кшталт Прадо, Лувру, Ермітажу тощо. Те, що ми там побачимо, створене у надзвичайно важкі часи, коли під час постійних епідемій вимирала ледь не більша половина Європи. Що більше, те що вдалось зберегти, становить мабуть 10-20 % з того, що було і загинуло під час пожеж і повеней. Складається враження, що в ці часи людина володіла мистецтвом трансформувати свій біль і страждання у творчий процес. На якомусь етапі, можливо у першій половині ХХ століття людство почало втрачати цю здатність. Сьогодні на побутовому рівні людина живе незрівнянно краще, ніж в минулих епохах. Але при цьому людський дух більше не здатен випродукувати шедевр на рівні музики, архітектури, живопису, мистецтва, поезії. Все найкраще, на що спромоглось людство, стосується минулих епох. Людство продовжує робити великі наукові відкриття, створює нові неймовірні технології, але при цьому втрачає здатність бороти страх перед невеличкими випробуваннями, а найголовніше більше не здатне трансформувати біль і страждання у творчість. Чи можливо відродити цю духовну здатність в людині? Якщо так, що для цього слід зробити?

Библиотеку многие представляют как стеллажи с книгами. Доля правды в этом есть: "библиотека" в переводе с греческого как раз и означает "книгохранилище". Но для современной библиотеки это слишком скудное определение. Ибо сейчас даже в сельских библиотеках все чаще люди могут пользоваться компьютером и интернетом. А это дает возможность получать доступ: учащимся - к электронным библиотекам и учебным сайтам, безработным - к сайтам с вакансиями, тем, у кого далеко живут родственники, - к видеосвязи по скайпу. А малыши могут еще и быстрее развиваться - в самых разных отношениях, в том числе и довольно неожиданных.

Якось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

Нерідко можна побачити на кладовищах віддалені місця поховань, де спочивають самогубці. Також загально знаним є те, що самогубців хоронять без літургійних почестей, а в деяких церковних спільнотах взагалі відмовляються їх літургійно поминати у дев’ятий, сороковий дні та роковини по смерті. Виняток, щоправда, встановлений для тих осіб, які закінчили життя самогубством у стані тої чи іншої психічної недуги, адже у такому разі не може йти мова про достатньо свідомий вибір вбити себе. Чому у християнському середовищі таке ставлення до самогубців? Невже самогубство – справді найбільший гріх і лише самогубців слід супроводжувати в інший світ без звичного Чину християнського похорону?