Чи можна в сучасному світі бути успішним бізнесменом, дотримуючись фундаментальних християнських принципів і цінностей? Які перешкоди трапляються на шляху побудови свого бізнес-проекту і як їх долати, не відступаючи від особистих морально-етичних переконань? Про це поговоримо з Ярославом Рущишином - успішним підприємцем, директором мережі швейних фабрик у Західній Україні.

Бюро Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ із питань екології закликає відмовитись від шкідливої практики – прикрашання гробів померлих пластиковими квітами та вінками, що зокрема набирає широкомасштабного виміру напередодні свята Воскресіння Христового.
В цей час вірні, бажаючи віддати шану померлим родичам та знайомим, приносять на цвинтарі тони різнокольорового пластику, як правило не задумуючись про те, що ця практика не тільки позбавлена смаку і логіки, але і є дуже шкідливою для природного довкілля, й небезпечною для здоров’я і життя людей. Пластик заполонює кладовища. Здебільшого, щоб хоч якось дати собі раду, його спалюють, при чому в довкілля виділяються шкідливі сполуки, в тому числі й діоксини, які мають канцерогенну дію і, відповідно, спричиняються до розвитку онкологічних захворювань.

Чи доводилось Вам спостерігати за циферблатом лічильника, що відраховує об’єм спожитої електроенергії, коли одночасно ввімкненні кілька електроприладів? А може ви коли-небудь вдивлялися у секундомір і думали про те, як стрімко «втікає» час? А тепер спробуйте уявити собі, що подібним чином можна візуалізувати статистичні дані, котрі стосуються «згасання життя» дітей у лоні їхніх матерів. Цифри змінюють одна одну, сума чисел стає все значнішою, а за ними стоять мільйони невинних жертв. За підрахунками американських науковців щорічно у світі здійснюють більше ніж 73 мільйони абортів [1, с.1157]. 

Якщо ще донедавна жінки соромились говорити про те, що вони зробили аборт, то зараз такого «табу» більше не існує. «Я одна з чотирьох» – саме під таким гаслом проводили флешмоб у соцмережах представниці жіночої статті, що є прихильницями абортів. Згідно з даними, оприлюдненими в 2017 р. працівниками Інституту Гуттмахера, майже кожна четверта американка до 45 річного віку матиме досвід здійснення аборту [4, 1907]. Бурхливу дискусію в американському соціумі викликали закони, прийняті сенатами деяких штатів США, котрі були покликані суттєво обмежити доступ до легальних абортів. В більшості випадків ці закони так і не вступили в силу через їхнє оскарження у судах. Та 1 вересня цього року Верховний суд США залишив чинним Техаський закон, котрий забороняє вбивство дитини в лоні матері після 6 тижня вагітності [9]. Насправді це рішення суду є досить революційним. Воно «відкриває шлях» іншим штатам США до введення в дію консервативніших законів щодо аборту. Одним із таких нормативно-правових актів, котрі можуть бути розблокованими, є закон штату Алабама. Відповідно до нього аборт є забороненим не залежно від терміну плоду, а лікарі, які зважаться на вбивство дитини в лоні матері можуть понести відповідальність у вигляді позбавлення волі терміном від 10 до 99 років. Цікаво, що жінка, котра вдасться до нелегального аборту не нестиме кримінальної відповідальності [11]. Чому ж сенатори штату Алабама у своєму пролайфівському законі так «несправедливо» вирішили повестися з лікарями? Чому «замовники абортів» не несуть жодної відповідальності, а лише медики, котрі просто виконують свою роботу? І справді на перший погляд закон штату Алабама виглядає дискримінаційним. Однак чи це відповідає дійсності? А можливо жорсткі обмеження, в даному випадку, є формою турботи про медичних працівників?

Народна війна – це перш за все війна духовна: між правдивим й оманливим, вічним і тимчасовим, гідним і мерзенним, здоровим і деградованим… Це війна, яка виявляє ціннісний хребет нації, якість її духовної «закваски», солоність «солі землі», внутрішнє глибинне наповнення кожного. У людині, яка в епіцентрі російсько-української битви протистоїть злу і темряві, зникають страх смерті, інстинкт самозбереження, егоїстичні бажання, а з’являється щось надзвичайне людське і водночас надприродне … божественне. Народ як єдиний організм переплавляється в горнилі віри, надії і жертовності та переходить на інший рівень, рівень «більшої любові», коли кожен відчуває у собі готовність «життя своє віддати за друзів своїх» (Йо. 15, 13). Кожен стає Божим воїном, «сотником», із найбільшою вірою, яку міг знайти Христос (Мт. 8, 10). На цьому людському і божественному рівні «Я» відходить далеко на задній план. Наше життя перетворюється на тотальне «Ми». Отець Наш Небесний стає, ще ближчим і ще більше Нашим Батьком. Віра, молитва і життя кожного конденсуються в напруженій народній згуртованості. Кожен борець видимої та невидимої боротьби внутрішньо усвідомлює себе не лише теперішнім громадянином України, а й, як писав ще в ІІ ст. св. Юстин Мученик, відчуває себе вічним громадянином «наднебесної країни», якого не можливо вбити жодною зброєю, бо головнокомандувачем є Христос-Переможець.

Студенти і працівники Українського католицького університету воюють на двох фронтах: видимому і невидимому. Вірують, моляться і працюють для перемоги!

Віктор Жуковський

Спочатку я була молода ... він був гарний. Він говорив, що я красива, розумна, гідна любові ... змусив мене відчути це. І ось ми одружилися, радісно йдучи разом по проході в церкві, наш союз був благословенний Богом.
Потім почалися гнівні слова ... словесні терзання ..... Тепер мене змушували відчувати себе потворною, нерозумною, негідною жодної любові, ні Божої, ні людської.
Далі слідували побої ... безжалісне насильство ... безперервний біль. Я не повинна залишатися, але це мій чоловік ... обіцяла назавжди. Він каже, що я цього заслуговую ... може й заслуговую ... якби я могла бути просто доброю… Я відчуваю себе такою самотньою ... Невже Бог не чує мене, коли я беззвучно кричу, лежачи в ліжку щоночі?

Жінка, що стала жертвою домашнього насильства [8].

Тема насильства в сім’ї сьогодні все ще залишається до певної міри табуйованою. Так, жорстоке поводження має місце у фільмах, різного роду телевізійних шоу, іноді в новинах, але нас (як практикуючих християн) це явище зовсім не обходить. Ми сподіваємося, що люди, котрі беруть участь літургійному житті Церкви, ведуть чеснотливе життя і боряться зі своїми пристрастями. На жаль, ця жінка, що стоїть позаду нас у храмі чи той чоловік, що знаходиться праворуч, можуть бути як в ролі жертви, так і кривдника у своїх сім’ях. А може ми й самі знаходимось в одній з цих ролей?!

У кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні» в одному з фрагментів вдало розкривається «ахіллесова п’ята» українського народу. За мотивами кіноповісті цю слабину нашого народу виявляє німецький офіцер у розмові з сином, кажучи таке:

«Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель».

Ці слова Довженка передають не лише основні принципи успішного державобудування (вміння прощати незгоди, знання історії, дотримування вічних істин), але й основні принципи функціонування дрібніших суспільних одиниць. Незнання чи відкидання вічних істин не змінює самі істини (вони існують незалежно від нас), але змінює суспільство, роблячи його слабким, розділеним, приреченим на раніше чи пізніше вимирання.

Вчора, 15 січня, у столиці пройшов Круглий стіл під назвою «Богослов’я у присутності Майдану», який був присвячений релігійному аспекту протесту та різним кутам зору на нього. До заходу долучились представники різних християнських конфесій, окресливши свою точку зору на пройдешні та теперішні події.

Головним питанням зустрічі стало те, куди далі рухатись Церкві, чи мусить вона мінятись, зважаючи на соціальні обставини, і як вона взагалі буде діяти за нових умов, а саме після побудови нового суспільства на каркасі християнських цінностей, зазначив один з модераторів, кандидат філософських наук, завідувач кафедри богослов’я УКУ, гол. ред. журналу «Християнин і світ» Віктор Жуковський.

Християнство – релігія дії. Починаючи від дієвої любові до ближніх, через дієве прийняття оправдання в Христі і до активної проповіді Євангелії усім народам та перетворення світу, Християнство – суцільна і постійна дія.

«Оскільки держава – це щось складеного, подібно до іншого цілого, яке складається з частин, то ясно, що нам потрібно спитати, хто такий громадянин держави. Бо ж держава являє собою множину громадян. Тому потрібно замислитись, кого можна означати як громадянина, і хто є громадянином. ... Громадянин же визначається найвищою мірою не через щось інше, як тільки – через його участь в суддівських рішеннях і у владі. ... Бо того, хто може брати участь в дорадчому чи законодавчому уряді, ми називаємо громадянином держави, а державу – множиною таких громадян, яка вистачає для самодостатності життя...» [1].

Арістотелівське визначеня громадянина (оскільки воно сутнісне), увійшло у соціальне вчення Католицької Церкви, яка теж дефініює громадянина через його участь у суспільному житті. Візьмім до уваги цей текст з Компендіуму соціальної доктрини Церкви: «Характерний наслідок реалізації принципу субсидіарності – участь, суть якої проявляється у низці різних видів діяльності, завдяки якій громадянин, окремо чи спільно з іншими, безпосередньо чи через власних представників, робить внесок у культурне, економічне, соціальне і політичне життя громадянського суспільства, до якого він належить. Участь – обов’язок, який кожен повинен виконувати свідомо, відповідально і задля спільного блага.

Імплозія долання страху

Автор першої біографічної монографії про Івана Ілліча не випадково називав останнього «Пророком з Куернаваки» [6]. Якщо в 1975 р. його тези про медикалізацію всіх верств суспільного життя і суспільний ятрогенез видавались надто радикальними, то в умовах актуальної пандемії це вже реальність: медицина стала середовищем існування людства, проникла у всі пори суспільного життя, включаючи культуру, політику, економіку, релігію і Церкву, освіту, щоденний побут життя пересічної людини. В ставленні до коронавірусу існують дві основні концепції. Затверджена ВООЗ офіційна концепція, якої дотримуються уряди всіх країн світу та очільники практично всіх релігійно-церковних спільнот, вважає: у випадку актуального коронавірусу маємо справу з унікальним різновидом вірусу, який постійно мутує в напрямку все небезпечніших форм; у подоланні останнього не існує іншої альтернативи, як вакцинація максимальної кількості людей і дотримання трьох основних правил на зовнішньому рівні, тобто використання в публічному просторі медичних масок, антисептиків, зберігання соціальної дистанції. Альтернативна концепція, відсоток прихильників якої встановити важко через негативне ставлення до неї представників офіційної концепції, покладає надію на закладені природою і Богом внутрішні резерви людини, можливості її імунної системи. Власне переваги другої, альтернативної концепції намагався довести Іван Ілліч, покликаючись на історію захворювання на туберкульоз, котра свідчить, що розвиток загального імунітету випереджував відкриття епідеміологів. Наприклад, в 1812 році в Нью-Йорку смертність від туберкульозу досягла свого піку і становила 700 летальних випадків на 100 000 населення. Але вже в 1882, себто, коли німецький мікробіолог Роберт Кох (1843-1910) допіру вирощував і фарбував свою першу однойменну бактерію-паличку, смертність від туберкульозу впала сливе на половину. Не лише імунітет, але й альтернативні методи, які стимулювали імунну систему, випереджували наукові відкриття. Так в 1848 році, себто коли майбутньому видатному мікробіологу було п’ять років, молодий католицький семінарист і майбутній видатний натуропат Себастьян Кнайп (1821-1897) розпочав свою боротьбу з туберкульозом при допомозі природної методики, яку описав у книзі «Моє водолікування» (1886).

Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.