Якщо ще кілька років тому українське Різдво пахло кутею та духмяними колядами, що оспівують народження та жертву нашого Спасителя, то сьогодні все частіше воно перетворюється на маскарад за участю Санти Клауса чи Діда Мороза, пахне мандаринами та переповнене планами відпочинку в тих же Карпатах. Ми перестаємо приносити свої скромні дари, які з такою щирістю несли ще завітні царі, і все частіше віддаємо дань комерції, яка примушує нас духовний дар перетворювати на матеріальний. І наше меркантильне суспільство починає дарувати подарунки одні одним, замість того, щоби скласти скромну молитовну жертву Тому, хто є центром цієї події.

Чи справді українці святкують Різдво без Христа і чи направду ми цього дня просимо Його піти з нашого життя журнал «Християнин і світ» вирішив запитати у представників української християнської еліти.

    You all know that the Holy Scriptures never mention a possible separation between theology and spirituality. They only describe the separation between faith and incredulity. Also the patristic writings ignore a separation between knowledge and praxis of faith. During the first millennium A.D. writers did not know our current distinction between dogmatic theology and sacramental life, between morals and canon law, between asceticism and mysticism. In the sermons of Saint Augustine and pope Gregory the Great all aspects of faith and ecclesiastical life are discussed.
    However, nowadays we can notice a real divorce between theological reflection and spiritual life in the Latin Church. No doubt this divorce is less evident in orthodox churches, though even those venerable churches, that pay much attention to their ancestral traditions, are not deaf to calls for rationalism. But we will restrict ourselves to the history of theology in the Latin Church.

      І прийшли ми тоді у Грецію, і повели нас у будівлі, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не вміємо ми й сказати про неї. Тільки те відаємо, що напевне Бог перебуває з людьми і служба їх краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї.
     Численні описи Літургії Української Церкви розпочинаються цією розповіддю із «Повісті временних літ». Ця історія показує, що не лише Літургія, успадкована від греків, – найгарніше вираження християнського поклоніння, але й, що посланці святого Володимира були достатньо чутливими, щоб побачити цю красу, та достатньо розсудливі, щоби прийняти цю форму літургійного життя для себе і своїх нащадків. Що могло бути простіше і правдивіше? Будь-хто, хто має очі, може побачити, яка прекрасна наша Літургія, і будь-хто, хто має вуха, може досвідчити, як українці збагатили цю Літургію своєю музичною геніальністю. З цих причин Церква України жертвувала все, щоби зберегти своє літургійне життя перед сильною та інколи майже непереборною опозицією. Тому вона може сказати: «Якщо ви хочете знати, в що ми віримо, приходьте і подивіться, як ми молимося». Це дивовижна історія. Народ провадить до Христа його любов до краси. Чи ця розповідь історично правдива? Факт, що любов до краси Літургії у крові української нації неодноразово доведений історією. Без сумніву, Літургія і досі красива, але чи ми захоплюємося цією красою настільки, як наші попередники?

Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог" (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

  Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.

Коли я в контексті своєї роботи кажу про необхідність правди,
то часто маю на увазі правду про смерті тисячі людей.
Або про афери, тортури, корупційні схеми,
які зруйнували людське життя

Дж. Ассанж

Тепер, як ніколи, в Україні загострено відчувається потреба правдивої інформації. Але чи можлива ще чесна журналістика та які її критерії? Що активніше медіа бомбардують нас скандальними викриттями і розслідуваннями, то настирливіше переслідує думка про домовленості за лаштунками й добре продуманий політтехнологами спектакль імітації «свободи слова». У сучасному світі медіакомунікацій, який за визначенням Маклюена став «глобальним селом», де всі про все можуть дізнатися, утім правда залишається голкою, що її годі знайти в копиці сіна глобальної мережі. Ціна питання – це не лише правда задля заспокоєння сумління, ціна питання – життя людства. Адже бентежить думка: той, хто активно закликає до боротьби з тероризмом, сам же його фінансує; той, хто говорить про свободу та право меншин на збереження їхньої культури, насправді мріє про рабство якомога більшої кількості людей; той, хто закликає сісти за стіл переговорів та про все домовитися, насправді мріє збагатитись за рахунок війни. З іншого боку, хтось наполегливо намагається переконати, що суспільство більше не здатне на спонтанний протест, самоорганізацію. Будь-яка подія, на кшталт Майдану, згодом обростає сенсаціями про те, що від самого початку все було сплановане, а поодинокі спонтанні дії або елімінувалися вже на стадії їхнього зародження, або вміло скеровувалися в потрібне русло. Чи це справді так? Якщо так, то чи є можливість цьому протистояти?

      «Ныне, умерши для закона, которым были связаны, мы освободились от него,
чтобы нам служить Богу в обновлении духа, а не по ветхой букве» (Рим 7, 6).

     Идолопоклонство имеет очень много различных проявлений, и нарушение Первой заповеди — «Да не будет у тебя других богов» — для христиан вовсе не перестало быть актуальной проблемой. Отвергнув идолов внешне, перестав поклоняться тесаным чурбанам и иным богам, мы нередко лепим себе идолищ из всего, что только подвернется под руку, часто даже не сознавая, что вместо Бога мы почитаем пустоту (евр. haval). Сегодня я предлагаю поразмышлять об одном из таких недугов, поражающих христианскую душу — вирусе буквопоклонства.

«Знаю твої справи; ти не холодний, ані гарячий; о, якби ти був холодний, або гарячий!

Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх.
Бо ти кажеш: “Я багатий, і збагатів, і ні в чому не маю потреби”;
а не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий»
Апокаліпсис (Одкр.) 3, 15–17

«Сенс життя загубився в успіхах життя»
М. О. Бердяєв

Найважче випробування те, яке не виглядає як випробування. Це – ілюзія того, що все добре. Але чи на довго?

Царством звіра буде не суспільство, страшне ззовні, а суспільство, страшне, пусте, плоске і пошле всередині. Це не буде суспільство, що ставитиме за мету поневолити весь світ, винищити якусь расу чи народ, залити світ кров’ю. Воно прагнутиме побудувати щастя на землі без Бога. Побудувати щасливе суспільство на основі ліберальних, демократичних цінностей. Без жодних задніх думок (принаймні, спочатку).

Відповіддю на виклики сучасного світу має стати підготовка високоінтелектуальної та високодуховної студентської молоді, що формуватиме ядро української інтелігенції. Особливо це стосується медичної галузі, яка сьогодні зазнає нищівного впливу пострадянської адміністративної вертикалі системи охорони здоров’я. Підготовка в таких умовах медичної еліти, яка забезпечила би розвиток і функціонування галузі на європейському рівні, – це вкрай важливе та далекосяжне завдання. Про виховання студентства й чимало інших важливих питань йшлося на зустрічі медичної громади і студентів-медиків Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького з архиєпископом-емеритом Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром). Тема зустрічі: «Послання Митрополита Андрея Шептицького: місія медиків у сучасних реаліях».

Питання про те, куди вознісся Христос, актуальне з огляду на поєднання релігійного світогляду з науковим світобаченням. Від відповіді на нього залежатиме, як ми – віруючі люди – розуміємо співвідношення Бога і духовного світу з нашим видимим матеріальним всесвітом.

***
А деякі фарисеї з народу сказали до Нього:
«Учителю, заборони Своїм учням!»
А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам,
що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»
(Лк. 19, 39–40)

Час до часу в людини виникає відчуття: «Навіщо всі ці складні ритуали та повтори у східних християнських літургіях та молитвах? Я знаю, що Бог є, бо відчуваю Його, коли слухаю прекрасну музику або насолоджуюся заходом сонця. Натомість Літургія видається такою нереальною». Дехто навіть запитує, чи варто користуватися східнохристиянським проголошенням «Слава Ісусу Христу!» щоразу, коли вірні вітають один одного?

У певному розумінні такий емоційний досвід сприйняття Бога у природі може бути правдивим… або, принаймні, може видаватися таким. Коли особистий досвід порівняється із формалізмом Літургії, людина може подумати, що вона замінює щось реальне (свій суб’єктивний досвід спілкування з Богом) на щось менш реальне (повторювану ритуальність літургійного життя). Таке відчуття «опущення на землю» (що, можливо, породжує сумніви у важливості Літургії) подібне до розчарування при читанні карти Карпат порівняно з реальним походом у гори. Така карта є, зрештою, лише кольоровим папером із детальним маркуванням, а не реальною річчю.