ФІНАЛІСТ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОНКУРСУ "РЕПОРТЕРИ НАДІЇ В УКРАЇНІ"  2013

Пастор протестантської Церкви добрих змін (Маріуполь, Донецька область) Геннадій Мохненко — особа легендарна. Протягом п’ятнадцяти років він працює з дітьми вулиці. Так з’явився Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим», через яку «пройшли» майже три тисячі місцевих безпритульних. Сам пастор усиновив 31 дитину. (Зараз у його домі — росте чотирнадцятеро. Інші вже одружилися або працюють, живучи самостійно). З «перлин» (хоча я не впевнена, що так можна розрізняти дітей) — чемпіон України з боксу серед підлітків Сергій Кучерук і студент Донецької консерваторії Андрій Дудін, який готує до випуску перший альбом. До речі, про останній знятий фільм «Діамант з підвалу». (Можна подивитися на Youtube).

Навіть морально допустима війна не може гарантувати людському сумлінню спокою. Адже завжди несе зі собою фізичне насилля, смерть, інформаційну пропаганду. Захистити Батьківщину від окупанта необхідно. Проте як бути певним у тому, що, усуваючи одне зло, не чинемо ще більшого? Людина, особливо християнин, часто за таких обставин опиняється перед внутрішньою дилемою і, не знаючи, де шукати правильних відповідей, розривається під її страшним натиском: вбивство агресивного ворога – гріх чи необхідна передумова настання справедливості і відновлення добра? Інформаційна політика, побудована на принципі недомовок та замовчуванні фактів, – злочин чи необхідний крок задля збереження здорового психічного стану громадян? Чи християнська позиція означає автоматично поклик до захисту рідного краю, чи ні?

На ці та інші запитання ми спробували знайти відповіді разом з о. Ростиславом Височаном, головою комісії душпастирства силових структур Стрийської єпархії УГКЦ.

Від часу о. Грегора Йоганна Менделя (1822-1884 рр.) і до нині не спадає інтерес до питання генетичної спадковості. Однак якщо о. Мендель прослідкував закони спадковості тих чи інших ознак від одного покоління до іншого, виявляючи тяглість генетичної даності, то сьогодні ми здатні втручатися у цю генетичну даність. У генетичну даність рослин, тварин і людей. Ми покращуємо існуючі і виводимо нові види рослин і тварин, і це зазвичай сприяє сільськогосподарському та економічному розвитку. Звісно, існують загрози такого покращення і «творення» (виведення, до прикладу, якихось небезпечних видів тварин), однак найбільше моральних питань виникають з намаганнями покращувати людину. Де межі втручання людини у геном іншої людини? Де є генна терапія, а де генна дискримінація?

Нещодавно світові засоби масової інформації сколихнула звістка про факт випробування нової вакцини від короновірусу серед мешканців нетрів одного із міст Індії. Людям запропонували пройти імунізацію і за це отримати 750 рупій (це приблизно 10 доларів США). При цьому співробітники народної лікарні м. Бхопал не пояснили зрозумілою мовою своїм краянам, що ті беруть участь у ІІІ фазі клінічного експерименту нової вакцини Covaxin. Ця подія знову привернула увагу громадськості до питання етичних критеріїв експериментування на людині. Здавалося б, жорстокі випробовування на в’язнях нацистських, радянських та японських таборів вже давно позаду, існує немала кількість різного роду нормативно-правових актів, котрі регулюють порядок здійснення експериментів на людині, а все ж зловживання у цій сфері не припиняються.

Господь вчить нас любити всіх, навіть ворогів. Що означає любити ворога своєї Батьківщини? Якою має бути ця любов, щоб не була лицемірством перед Богом і зрадою рідного народу?

 - Любити ворога – це співчувати йому та вміти знаходити в собі сили прощати. І то ми прощаємо не так заради нього, задля його добра, як задля власного добра. Прощаючи, ми немовби відрізаємо від себе ту нитку зла, яка зародилася через агресію та ненависть до нас зі сторони ворогів. Потрібно взяти до уваги, що це поняття любові до ворогів, про яке говорить наш Божественний Спаситель, має зовсім інше значення, смислову навантагу. Ця любов до ворога – вияв нашого милосердя, розуміння того, що і він міг помилитися. Тому ворогам ми повинні співчувати, а їхні вчинки нехай судить Бог, який є справедливим і все знає.

Існує чимало моральних питань із біомедицини, продиктованих сучасним стрімким біотехнологічним розвитком, прямі відповіді на які важко знайти в біблійних чи в патристичних текстах з огляду на їх новизну. Проте питання аборту не є таким. Традиція Церкви завжди й однозначно засуджувала позбавлення від дитини перед її народженням, і надалі засуджує.

Для значної кількості християн-практиків цілком зрозуміло, чому Церква всіляко противиться абортам, але вони не завжди розуміють, чому вона забороняє контрацепцію. Адже не допустити зачаття дитини за допомогою засобів контрацепції та вбити її в лоні за допомогою аборту – це різні речі, і якщо останнє не допустиме, то перше може бути оправдане – так «по-своєму» розмірковує велика кількість християнських подружніх пар. Чому ж все-таки Католицька Церква засуджує практику використання контрацепції? Чи можливо цілком відмовитися від неї в сучасному світі?

Відповідаючи на ці запитання, потрібно найперше уточнити, що не все те, що називаємо контрацепцією, є нею у прямому значенні слова. Адже буквально слово контрацепція (з лат. contra conceptio – «проти зачаття») означає лише ті засоби, дія яких унеможливлює злиття чоловічої і жіночої гамет. Натомість засоби, які мають змішану дію (контрацептивну й абортивну) чи переважно абортивну, не можуть бути названі контрацептивами. Бо в такому випадку ми підмінюємо поняття. Адже як засоби, які унеможливлюють зачаття, можуть бути водночас засобами вбивства зачатої дитини? Не можуть, бо це суперечність. Тому не все, що в аптеках продається як контрацепція, справді нею є. Наприклад, гормональні таблетки – це засоби змішаної дії (нехай в невеликому відсотку, але все ж спричиняють аборти), а внутрішньоматкова спіраль – переважно абортивний засіб (зачата дитина гине від того, що не може імплантуватися у стінку матки).

У своєму житті мені довелося щиро і глибоко практикувати вайшнавізм [1], пройти шлях від бгакти-прихожанина [2] до брахмачарі [3], а пізніше і до брахмана [4], глави вайшнавської місії в Одесі. У 2000 р. Господь покликав мене покинути вайшнавізм і стати учнем Ісуса Христа, за ким я слідую й понині. Маючи за плечима християнський досвід, за часом аналогічний вайшнавському, хочу представити читачеві десятку найсуттєвіших причин, чому я не крішнаїт і ним вже ніколи не буду.

У сучасному українському суспільстві щораз важче знайти велику сім’ю. «Великими» в нас тепер прийнято вважати сім’ї, в яких бодай на одну особу збільшується приріст населення, тобто є троє дітей. Ще важче знайти сім’ї, в яких більше трьох нащадків. Так звана «багатодітність» вважається чимось застарілим, обтяжливим, а подекуди навіть непристойним. Зрештою, такою ж пропагують сьогодні і саму сім’ю (зокрема цьому сприяють теорії гендеру). А що ж каже християнство про значення дітородження у сім’ї? Звісно, можна сказати, що й саме християнство сучасне суспільство розуміє як щось застаріле, обтяжливе та непотрібне, але все ж залишається певна верства соціуму, яка складає спільноту Церкви, а тому голос християнської моралі для неї важливий (йдеться про реальних, а не номінальних християн).

Чи думали Ви колись про самогубство? Про вбивство? Як Ви боретеся зі стражданнями власними та чужими? Світ надлишку інформації і браку правдивої свободи схильний давати швидкі відповіді: навіщо терпіти і очікувати, якщо є легший шлях? А що би сказало наше серце, коли б ми дали йому заговорити? «Любов довготерпелива і многомилостива» і в кожному терпінні – наші перемога і визволення. Цього вчить життя багатьох мучеників і святих. А чому навчить життя, яке закінчиться евтаназією?

Про евтаназію і правдиву добру смерть ми поспілкувалися з доктором морального богослов’я с. Йосафатою (Дробик) ЗСМ, авторкою наукової праці «Паліативна допомога як протидія евтаназії».

Чому тема евтаназії актуальна сьогодні й дискусія довкола неї дедалі більше набуває розголосу в інформаційному просторі, адже, скажімо, буквально 10 років тому питання т. зв. «доброї смерті» не було таким неоднозначним для пересічного українця, та й взагалі темам біоетики не надавали такого важливого значення, як тепер?

Усі біоетичні питання справді загострилися протягом останніх 15 років. Досліджувати потреби закону про евтаназію в українському суспільстві почали приблизно у 2010 році, послуговуючись прикладами західноєвропейських країн, де легалізували цю практику. Безумовно, піком актуальності таких дискусій був червень 2015 року, коли були спроби просунути до Верховної Ради України законопроект, який би мав урегульовувати питання правомірності евтаназії в нашій державі. Тільки цікаво, що в назві цього законопроекту всіляко намагалися приховати справжню суть смерті за власним бажанням – «Проект закону про забезпечення прав людини на гідне закінчення життя». Документ подав Андрій Кожем’якін, народний депутат від фракції «Батьківщина», а теоретичну частину уклала Яна Триньова, адвокат, відома прихильниця проевтаназійного руху в Україні.