проблема

Якось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

Детальніше...  

Від часу о. Грегора Йоганна Менделя (1822-1884 рр.) і до нині не спадає інтерес до питання генетичної спадковості. Однак якщо о. Мендель прослідкував закони спадковості тих чи інших ознак від одного покоління до іншого, виявляючи тяглість генетичної даності, то сьогодні ми здатні втручатися у цю генетичну даність. У генетичну даність рослин, тварин і людей. Ми покращуємо існуючі і виводимо нові види рослин і тварин, і це зазвичай сприяє сільськогосподарському та економічному розвитку. Звісно, існують загрози такого покращення і «творення» (виведення, до прикладу, якихось небезпечних видів тварин), однак найбільше моральних питань виникають з намаганнями покращувати людину. Де межі втручання людини у геном іншої людини? Де є генна терапія, а де генна дискримінація?

Детальніше...  

У Львові одне з улюблених місць туристів – Личаківське кладовище – єдиний в Україні некрополь, де чи не кожен надгробний камінь – це витвір мистецтва від ХVІІІ ст. до сьогодні. Коли розпочинаєш тут екскурсію, то бачиш, що твої життєрадісні й гучні туристи раптом стишуються і ніби маліють перед обличчям смерті. Плакальниці, макові й трояндові вінки, ангели смерті, лакрімаріуми для сліз, вази для людського праху, розп’яття, застиглі у скульптурах чи фотографіях обличчя небіжчиків – усе це не може не викликати трепету і думки: «Те саме чекає і мене».

Смерть залишається для людини найбільшим таїнством протягом життя, бо ніхто не може стверджувати, що насправді нас очікує опісля. Культ почитання померлих – один із найдавніших. Він є в усіх віруваннях, вченнях та релігіях. І хоч остаточні відповіді ми одержимо після смерті, існує наука, яка займається вивченням т. зв. «останніх речей» – есхатологія. Джерела християнської есхатології, як і будь-якої іншої гілки богослов’я, – це Святе Письмо, об’явлення та передання. Цікаво, що в Біблії більше мовиться саме про останні речі, та й Ісус Христос проповідував постійно про прихід Царства Небесного. Основа проповідь – есхатологічна напруга «вже, і ще ні»: Царство Боже вже настало, але водночас ще ні, бо ми очікуємо його повноти; Царство Боже вже всередині нас, але ще не зреалізоване, бо ми очікуємо Другого Пришестя Ісуса Христа, Страшного суду. Оце очікування, передчуття є, фактично, основою християнської благовісті. До цієї думки також схиляється єромонах Пантелеймон Трофімов, який розповів в інтерв’ю для інтернет-видання «Християнин і світ» про напругу, підводні течії й особливості об’явлення останніх речей для християн.

Отець Пантелеймон Трофімов ЧСВВ, новий викладач кафедри богослов'я УКУ, нещодавно захистив докторат із догматичного богослов’я під назвою: «Дебати про вогонь чистилища на Ферраро-Флорентійському соборі (1438–1439) як кульмінація контраверсії про долю померлих між Сходом і Заходом». Наразі він один із найкращих фахівців з есхатології в УГКЦ.

Детальніше...  

Існує чимало моральних питань із біомедицини, продиктованих сучасним стрімким біотехнологічним розвитком, прямі відповіді на які важко знайти в біблійних чи в патристичних текстах з огляду на їх новизну. Проте питання аборту не є таким. Традиція Церкви завжди й однозначно засуджувала позбавлення від дитини перед її народженням, і надалі засуджує.

Детальніше...  

Для значної кількості християн-практиків цілком зрозуміло, чому Церква всіляко противиться абортам, але вони не завжди розуміють, чому вона забороняє контрацепцію. Адже не допустити зачаття дитини за допомогою засобів контрацепції та вбити її в лоні за допомогою аборту – це різні речі, і якщо останнє не допустиме, то перше може бути оправдане – так «по-своєму» розмірковує велика кількість християнських подружніх пар. Чому ж все-таки Католицька Церква засуджує практику використання контрацепції? Чи можливо цілком відмовитися від неї в сучасному світі?

Відповідаючи на ці запитання, потрібно найперше уточнити, що не все те, що називаємо контрацепцією, є нею у прямому значенні слова. Адже буквально слово контрацепція (з лат. contra conceptio – «проти зачаття») означає лише ті засоби, дія яких унеможливлює злиття чоловічої і жіночої гамет. Натомість засоби, які мають змішану дію (контрацептивну й абортивну) чи переважно абортивну, не можуть бути названі контрацептивами. Бо в такому випадку ми підмінюємо поняття. Адже як засоби, які унеможливлюють зачаття, можуть бути водночас засобами вбивства зачатої дитини? Не можуть, бо це суперечність. Тому не все, що в аптеках продається як контрацепція, справді нею є. Наприклад, гормональні таблетки – це засоби змішаної дії (нехай в невеликому відсотку, але все ж спричиняють аборти), а внутрішньоматкова спіраль – переважно абортивний засіб (зачата дитина гине від того, що не може імплантуватися у стінку матки).

Детальніше...  

У сучасному українському суспільстві щораз важче знайти велику сім’ю. «Великими» в нас тепер прийнято вважати сім’ї, в яких бодай на одну особу збільшується приріст населення, тобто є троє дітей. Ще важче знайти сім’ї, в яких більше трьох нащадків. Так звана «багатодітність» вважається чимось застарілим, обтяжливим, а подекуди навіть непристойним. Зрештою, такою ж пропагують сьогодні і саму сім’ю (зокрема цьому сприяють теорії гендеру). А що ж каже християнство про значення дітородження у сім’ї? Звісно, можна сказати, що й саме християнство сучасне суспільство розуміє як щось застаріле, обтяжливе та непотрібне, але все ж залишається певна верства соціуму, яка складає спільноту Церкви, а тому голос християнської моралі для неї важливий (йдеться про реальних, а не номінальних християн).

Детальніше...  

8 травня минулого року мій близький друг Чукума Акпуокве, нігерієць за походженням, римо-католик за віросповіданням, взяв шлюб в одній із церков Лагосу. По якомусь часі в інтернеті було виставлено понад 120 знимок, відзнятих у церкві і на весільному святкуванні. Переглядаючи ті знимки і читаючи коментарі до них, я почала роздумувати над тим, наскільки все-таки рідкісними є такі шлюби... уся церковна спільнота знає обох молодят, хоча вони з різних міст; шлюб відбувається в контексті літургії; молода читає Апостола; члени спільноти висловлюють свої побажання; подружжя вперше переживає таїнство Євхаристії в одній спільноті вже як одне ціле; старші члени церкви діляться своїм шлюбним досвідом; нарешті, пресвітер будує проповідь навколо значення здійснюваного Таїнства для їхньої маленької церкви і для Вселенської Церкви Христової. Знимки мого друга так вразили мене саме тому, що в світлі його шлюбу ясніше почав бути видимим занепад спільнотно-євхаристійного виміру шлюбу у пересічному українському греко-католицькому храмі. Ані передшлюбні науки, ані часто-густо формальне хрещення у немовляцькому віці, ані настанови батьків здійснити обряд шлюбу як данину суспільній традиції, ані бажання урочистої помпези в присутності друзів і родини, ані все разом узяте, здається, не здатні вирвати акцію сучасного шлюбу з конвейєру церковних „послуг”. Спостерігаємо радше спроби окремих парохів повернути таїнство шлюбу до Церкви, до Тіла Христового, до Євхаристії, до спільноти дітей Божих. Той факт, що спроби є поодинокими, свідчить про іншу, сильнішу і домінуючу тенденцію. Звідки вона? Завдання цього невеличкого есею полягає у спробі знайти відповідь на це питання. Інтуїція підказує, що істинний глибинний вимір таїнства шлюбу мусить бути збережений бодай залишково в сучасному візантійському обряді шлюбу, і лише зворотня хронологія його розвитку може пролити світло на теперішній стан речей. Почнімо здалека.

Детальніше...  

Як творчі люди формують якісно нову модель українського села на культурно-мистецькій основі та завдяки... швидкісному Інтернету

Нещодавно український уряд прийняв постанову №95 з метою залучити 150 мільйонів доларів інвестицій для реалізації проекту «Село майбутнього». Назва проекту — претензійна і багатообіцяюча. Особливо в контексті стрімкого скорочення кількості сіл в Україні. Втім, як виявилося, «Село майбутнього» — це не окремий загальнодержавний проект, а частина національної програми... «Відроджене скотарство». Він передбачає будівництво у Харківській області зразкового високотехнологічного АПК з виробництва м’ясо-молочної і плодоовочевої продукції та сучасної соціально-побутової інфраструктури для фахівців. Але чи достатньо цього для того, щоб створити справжнє «село майбутнього», сформувати якісно нову модель сучасного села?

Детальніше...  

Чи думали Ви колись про самогубство? Про вбивство? Як Ви боретеся зі стражданнями власними та чужими? Світ надлишку інформації і браку правдивої свободи схильний давати швидкі відповіді: навіщо терпіти і очікувати, якщо є легший шлях? А що би сказало наше серце, коли б ми дали йому заговорити? «Любов довготерпелива і многомилостива» і в кожному терпінні – наші перемога і визволення. Цього вчить життя багатьох мучеників і святих. А чому навчить життя, яке закінчиться евтаназією?

Про евтаназію і правдиву добру смерть ми поспілкувалися з доктором морального богослов’я с. Йосафатою (Дробик) ЗСМ, авторкою наукової праці «Паліативна допомога як протидія евтаназії».

Чому тема евтаназії актуальна сьогодні й дискусія довкола неї дедалі більше набуває розголосу в інформаційному просторі, адже, скажімо, буквально 10 років тому питання т. зв. «доброї смерті» не було таким неоднозначним для пересічного українця, та й взагалі темам біоетики не надавали такого важливого значення, як тепер?

Усі біоетичні питання справді загострилися протягом останніх 15 років. Досліджувати потреби закону про евтаназію в українському суспільстві почали приблизно у 2010 році, послуговуючись прикладами західноєвропейських країн, де легалізували цю практику. Безумовно, піком актуальності таких дискусій був червень 2015 року, коли були спроби просунути до Верховної Ради України законопроект, який би мав урегульовувати питання правомірності евтаназії в нашій державі. Тільки цікаво, що в назві цього законопроекту всіляко намагалися приховати справжню суть смерті за власним бажанням – «Проект закону про забезпечення прав людини на гідне закінчення життя». Документ подав Андрій Кожем’якін, народний депутат від фракції «Батьківщина», а теоретичну частину уклала Яна Триньова, адвокат, відома прихильниця проевтаназійного руху в Україні.

Детальніше...  


З досягненням незалежності в Україні відновлюється пожвавлений інтерес до релігійної філософії, в контексті якої аналізуються ряд питань, які мають релігійне забарвлення, зокрема це стосується і співвідношення права та моралі як на сутнісному, так і на екзистенційному рівні щодо впливу християнської етики на правові дії чинного законодавства України. Проблематика, яка розглядається, незважаючи на суттєві заборони ще цілком недавнього часу (релігія – опіум для народу, загальновідоме гасло радянської минувшини), є суттєвою для суспільства загалом, а для сучасності містить кілька головних моментів: переосмислення давньої християнської традиції через призму сьогодення та віднайдення в ній відповідей на смисложиттєві питання, які лягають в основу законів України, цим самим визначають рівень культури правового суспільства.

Вчинення дій, хоч би правових (наприклад аборт), але позбавлених моралі є загрозою людині на рівні цивілізаційних процесів, оскільки в кінцевому результаті наслідок дій є злим (загроза вагітності). Тому необхідно, щоб людина не тільки діяла згідно права, але так само й дотримувалась моральних норм у повсякденному житті. Безперечно, це доволі складно, адже ряд подій у житті людини мають, на перший погляд, відмінність від волі людини, так би мовити обставини, які зумовлюють антиправові дії, але не зважаючи на таке пояснення, відповідь більш, ніж очевидна – людина особистими злими діями зумовлює цикл перероджень злих обставин (п’яний водій, принцип відповідальності у причині). Таким чином, не обставини зумовлюють злий наслідок, а людина, яка стає причиною злих обставин.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla