12 квітня 2014 року Божого по всій Україні пройде Всеукраїнська екологічна акція під назвою «Зробимо Україну чистою», яка вже четвертий рік поспіль проводитиметься в Україні.

Бюро УГКЦ з питань екології закликає вірних та всіх людей доброї волі долучитись до цієї акції, яка є чудовою нагодою цілісніше підготуватись до світлого празника Воскресіння Христового. В Екобюро переконані, що християни є тими, хто одні з перших повинні підтримати цю акцію не лише самі, але, по можливості, заохотити також й інших.

Воскресіння Христове – це свято радості цілого Божого створіння – природи, тому важко повірити, що ми готові до цього свята, навіть якщо і відбули передвеликодню сповідь, коли все навкруги свідчитиме про протилежне: засміченні річки й водойми, парки й сквери, двори, під’їзди та інші місця відпочинку. Стан природного нашого довкілля свідчить про стан душ тих, хто в ньому живе, тому, прибираючи його та з трепетом дбаючи про природу, також і наші душі стають чистішими.

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Всечесним отцям душпастирям,
преподобним монахам і монахиням,
дорогим братам-семінаристам та
всім вірним Івано-Франківської Митрополії УГКЦ

Возлюблені в Христі,

звертаюсь до Вас у часі Великого посту з особливим пастирським зверненням, яке має за мету допомогти як найкраще підготовитись до Пасхи, щоб животворну та спасаючу дійсність Христового Воскресіння могло вповні відчути не лише наше спрагле Бога серце, але й через нас також і наші ближні та увесь оточуючий світ.

Моє батьківське серце крається від болю, коли помічаю, що, доручені моїй пастирській опіці вірні – діти мальовничого Прикарпатського краю, батьки та діди яких завжди відзначались особливим трепетним ставленням до природи як Божого створіння, сьогодні ставляться до нього безвідповідально, поповнюючи гріхи проти свого Творця та Спасителя.

Мы встретились в стенах Украинского католического университета во Львове, где сейчас Александр Солдатов преподает спецкурс на тему современного альтернативного православия в России. Альтернативное православие как церковная традиция и одновременно оппозиция официозу Российской Православной Церкви является предметом не только его научного интереса, но и реальностью христианина, а также - ежедневным дедлайном журналиста. Александр открыто поделился с нами особенностями профессиональной журналистики о религии в России, очертил рамки «традиционности» религий для федеративного госаппарата и поведал историю об обвинении в экстремизме собственного проекта религиозного СМИ - "Портал-Credo.Ru".

Для начала семантический вопрос: как правильно сказать на русском языке: «религийная» журналистика или «религиозная»? Почему-то у меня второй вариант вызывает противоречивые чувства.

Лучше вообще сказать «журналистика о религии», потому что сама журналистика несет в себе светский компонент, поэтому прилагательное «религиозный» лучше не употреблять по отношению к профессиональной журналистике. Наш «Портал-Credo.Ru» мы не называем религиозным, а независимым информационно-аналитическим изданием о религии.

Йому на вигляд років сім. Він покірно сидить на останньому ряді автобуса. Його стан видає лише тихе похлипування під час прийому їжі та пиття. Він незворушний навіть тоді, коли всі покидають автобус і йдуть на перевірку документів.  Незважаючи те, для більшості пасажирів він непомітний. Він призвичаївся. На таких як він не завжди звертають увагу. Це безмовне страждання відоме далеко не всім. Ми звикли до того, що діти у сім мають бути бешкетниками й докучати усім. Ми б хотіли не чути й не бачити ридань матерів та батьків над своїми невиліковно хворими дітьми. То занадто болить… Попри біль і втому у дитячих очах жевріє надія, що десь там буде краще і легше. Батьки теж з нетерпінням чекають на це. Вони знають, що там за кордоном для них зміниться все…

Екологія як наука – це доволі молода дисципліна в академічному середовищі. Природні стихії та кризи, зміни у кліматі, погіршення здоров’я людини сприяло тому, що людство доросло до творення окремої дисципліни, яка займається екологічними питанням. Щобільше, сучасні програми з екології не обмежуються біологічними дослідженнями – вони міждисциплінарні. А це дає змогу багатовекторно дослідити і представити екологічну проблему й запропонувати способи її вирішення. Церковні єрархи та богослови сьогодні також долучаються до цієї спільної праці збереження й охорони природи. І не дарма. Сучасні дослідники як природничих, так і гуманітарних наук відзначають, що в основі теперішньої екологічної кризи криється не лише споживацьке ставлення до природи, а й криза моральних засад та цінностей людства. Замість служіння й оберігання, воно послуговується споживацькими принципами у ставленні до природи. Якщо послуговуватися термінологією екологів, то проблема такого ставлення до довкілля закорінена у відсутності або низькому рівні екологічної свідомості.

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

Носіте тягарі один одного
й тим робом виконаєте закон Христа

 Послання апостола Павла до Галатів 6, 2

Що свідчить про приналежність до спільноти? Яка сила дає внутрішнє єднання, що сильніша за будь-які зовнішні впливи і демагогію? Це та сила, що глибоко закорінена одночасно і в генетичному коді нації, і в духовному коді віри, що робить з етносу спільноту. З одного боку, це є тим, що формує res publicae (лат. публічна річ), а з іншого – liturgia (грец. літургія, спільна справа народу). Цим об’єднавчим фактором перед лицем загрози «русского міра» стала потреба спасіння як фізичного, так і духовного, що є набагато важливішим. Тоталітарна ідеологія «рашизму», складовими якої є експансія, імперіалізм, «рускоговорящий» шовінізм, ксенофобія, а духовно-моральним кодом є збочена форма політичного православ’я, перш за все намагається зруйнувати і викривити духовний вимір жертви агресії, її цінності, культуру, історію, віру, традиції. А методи і засоби є все ті самі і відомі здавна: пропаганда, деспотизм, терор, автократія, мілітаризм і ін.

Попередню статтю «Культурний агнозис як виклик для європейського християнства» [2] в межах рубрики «Двері, котрі насправді є», я закінчив тезою голландського богослова Хаутепена про те, що у випадку «культурного агнозису» маємо справу із глибинним процесом на рівні свідомості людини, який формує «інше мислення, почуття й поведінку», проникаючи у всі царини життя пересічного європейця. У підсумку цей процес трансформує ставлення людини до головних екзистенційних проблем, передовсім трактування життя і смерті [6, 17]. Правильно визначивши проблему, Хаутепен, однак, не розвиває її далі, а зосереджується на інших питаннях.

Проблема зміни мислення, чуття й поведінки людини належить до сфери антропології й психології. Беручи до уваги неймовірний вплив технологій на життя людини, що в окремих випадках набув загрозливого виміру, в контексті продовження тези, яку висунув Хаутепен, найбільш помічними будуть автори, які працювали на межі культури, філософії, богослов’я й світу технологій. А це передовсім відомий канадський філософ, культуролог й теоретик медіа Маршалл Маклюен. Він менш відомий як богослов, адже жодна з його книг не має виразно богословського спрямування, що, зрештою, суперечило б обраному міждисциплінарному підходу та нелінеарній мозаїчній структурі його книг. З другого боку, цитування відомих у той час богословів і біблійні паралелі дали привід критиками й дослідникам не без почуття іронії назвати його «святим Маршаллом».

«Страждання перестають бути такими в той момент, коли вони набувають значення», – писав Віктор Франкл. Якщо не знати біографію автора цих слів, то можна подумати, що цитовані рядки – це в кращому випадку неправда, а в гіршому маніпуляція. Однак Віктор Франкл – не та людина, яка не має права говорити про страждання, і то говорити незвичні речі. В’язень нацистських концтаборів, родину якого було вбито, він пересвідчився у тому, в що пропонує повірити нам: страждання, в яких ми знаходимо сенс, перестають бути стражданнями. Віктор Франкл не єдиний, хто стикнувся в житті з небуденними стражданнями. Сьогодні подібних страждань дізнають багато українців, а також представники інших народів, які перебувають у стані війни чи під тиранією. Однак не всі вміють вслід за відомим віденським психіатром Франклом зменшити ваготу своїх страждань у знайденні їхнього сенсу. В Україні сьогодні ми жахаємося стражданнями жертв війни, зокрема серед цивільного населення. І справді важко буває відразу знайти сенс цих страждань, однак його слід знову і знову шукати, щоб полегшити саме страждання, а зрештою, щоб бути у правді.