“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

Імплозія долання страху

Автор першої біографічної монографії про Івана Ілліча не випадково називав останнього «Пророком з Куернаваки» [6]. Якщо в 1975 р. його тези про медикалізацію всіх верств суспільного життя і суспільний ятрогенез видавались надто радикальними, то в умовах актуальної пандемії це вже реальність: медицина стала середовищем існування людства, проникла у всі пори суспільного життя, включаючи культуру, політику, економіку, релігію і Церкву, освіту, щоденний побут життя пересічної людини. В ставленні до коронавірусу існують дві основні концепції. Затверджена ВООЗ офіційна концепція, якої дотримуються уряди всіх країн світу та очільники практично всіх релігійно-церковних спільнот, вважає: у випадку актуального коронавірусу маємо справу з унікальним різновидом вірусу, який постійно мутує в напрямку все небезпечніших форм; у подоланні останнього не існує іншої альтернативи, як вакцинація максимальної кількості людей і дотримання трьох основних правил на зовнішньому рівні, тобто використання в публічному просторі медичних масок, антисептиків, зберігання соціальної дистанції. Альтернативна концепція, відсоток прихильників якої встановити важко через негативне ставлення до неї представників офіційної концепції, покладає надію на закладені природою і Богом внутрішні резерви людини, можливості її імунної системи. Власне переваги другої, альтернативної концепції намагався довести Іван Ілліч, покликаючись на історію захворювання на туберкульоз, котра свідчить, що розвиток загального імунітету випереджував відкриття епідеміологів. Наприклад, в 1812 році в Нью-Йорку смертність від туберкульозу досягла свого піку і становила 700 летальних випадків на 100 000 населення. Але вже в 1882, себто, коли німецький мікробіолог Роберт Кох (1843-1910) допіру вирощував і фарбував свою першу однойменну бактерію-паличку, смертність від туберкульозу впала сливе на половину. Не лише імунітет, але й альтернативні методи, які стимулювали імунну систему, випереджували наукові відкриття. Так в 1848 році, себто коли майбутньому видатному мікробіологу було п’ять років, молодий католицький семінарист і майбутній видатний натуропат Себастьян Кнайп (1821-1897) розпочав свою боротьбу з туберкульозом при допомозі природної методики, яку описав у книзі «Моє водолікування» (1886).

Народна війна – це перш за все війна духовна: між правдивим й оманливим, вічним і тимчасовим, гідним і мерзенним, здоровим і деградованим… Це війна, яка виявляє ціннісний хребет нації, якість її духовної «закваски», солоність «солі землі», внутрішнє глибинне наповнення кожного. У людині, яка в епіцентрі російсько-української битви протистоїть злу і темряві, зникають страх смерті, інстинкт самозбереження, егоїстичні бажання, а з’являється щось надзвичайне людське і водночас надприродне … божественне. Народ як єдиний організм переплавляється в горнилі віри, надії і жертовності та переходить на інший рівень, рівень «більшої любові», коли кожен відчуває у собі готовність «життя своє віддати за друзів своїх» (Йо. 15, 13). Кожен стає Божим воїном, «сотником», із найбільшою вірою, яку міг знайти Христос (Мт. 8, 10). На цьому людському і божественному рівні «Я» відходить далеко на задній план. Наше життя перетворюється на тотальне «Ми». Отець Наш Небесний стає, ще ближчим і ще більше Нашим Батьком. Віра, молитва і життя кожного конденсуються в напруженій народній згуртованості. Кожен борець видимої та невидимої боротьби внутрішньо усвідомлює себе не лише теперішнім громадянином України, а й, як писав ще в ІІ ст. св. Юстин Мученик, відчуває себе вічним громадянином «наднебесної країни», якого не можливо вбити жодною зброєю, бо головнокомандувачем є Христос-Переможець.

Студенти і працівники Українського католицького університету воюють на двох фронтах: видимому і невидимому. Вірують, моляться і працюють для перемоги!

Віктор Жуковський

Всечесним отцям душпастирям,
преподобним монахам і монахиням,
дорогим братам-семінаристам та
всім вірним Івано-Франківської Митрополії УГКЦ

Возлюблені в Христі,

звертаюсь до Вас у часі Великого посту з особливим пастирським зверненням, яке має за мету допомогти як найкраще підготовитись до Пасхи, щоб животворну та спасаючу дійсність Христового Воскресіння могло вповні відчути не лише наше спрагле Бога серце, але й через нас також і наші ближні та увесь оточуючий світ.

Моє батьківське серце крається від болю, коли помічаю, що, доручені моїй пастирській опіці вірні – діти мальовничого Прикарпатського краю, батьки та діди яких завжди відзначались особливим трепетним ставленням до природи як Божого створіння, сьогодні ставляться до нього безвідповідально, поповнюючи гріхи проти свого Творця та Спасителя.

Екологія як наука – це доволі молода дисципліна в академічному середовищі. Природні стихії та кризи, зміни у кліматі, погіршення здоров’я людини сприяло тому, що людство доросло до творення окремої дисципліни, яка займається екологічними питанням. Щобільше, сучасні програми з екології не обмежуються біологічними дослідженнями – вони міждисциплінарні. А це дає змогу багатовекторно дослідити і представити екологічну проблему й запропонувати способи її вирішення. Церковні єрархи та богослови сьогодні також долучаються до цієї спільної праці збереження й охорони природи. І не дарма. Сучасні дослідники як природничих, так і гуманітарних наук відзначають, що в основі теперішньої екологічної кризи криється не лише споживацьке ставлення до природи, а й криза моральних засад та цінностей людства. Замість служіння й оберігання, воно послуговується споживацькими принципами у ставленні до природи. Якщо послуговуватися термінологією екологів, то проблема такого ставлення до довкілля закорінена у відсутності або низькому рівні екологічної свідомості.

Попередню статтю «Культурний агнозис як виклик для європейського християнства» [2] в межах рубрики «Двері, котрі насправді є», я закінчив тезою голландського богослова Хаутепена про те, що у випадку «культурного агнозису» маємо справу із глибинним процесом на рівні свідомості людини, який формує «інше мислення, почуття й поведінку», проникаючи у всі царини життя пересічного європейця. У підсумку цей процес трансформує ставлення людини до головних екзистенційних проблем, передовсім трактування життя і смерті [6, 17]. Правильно визначивши проблему, Хаутепен, однак, не розвиває її далі, а зосереджується на інших питаннях.

Проблема зміни мислення, чуття й поведінки людини належить до сфери антропології й психології. Беручи до уваги неймовірний вплив технологій на життя людини, що в окремих випадках набув загрозливого виміру, в контексті продовження тези, яку висунув Хаутепен, найбільш помічними будуть автори, які працювали на межі культури, філософії, богослов’я й світу технологій. А це передовсім відомий канадський філософ, культуролог й теоретик медіа Маршалл Маклюен. Він менш відомий як богослов, адже жодна з його книг не має виразно богословського спрямування, що, зрештою, суперечило б обраному міждисциплінарному підходу та нелінеарній мозаїчній структурі його книг. З другого боку, цитування відомих у той час богословів і біблійні паралелі дали привід критиками й дослідникам не без почуття іронії назвати його «святим Маршаллом».

Мы встретились в стенах Украинского католического университета во Львове, где сейчас Александр Солдатов преподает спецкурс на тему современного альтернативного православия в России. Альтернативное православие как церковная традиция и одновременно оппозиция официозу Российской Православной Церкви является предметом не только его научного интереса, но и реальностью христианина, а также - ежедневным дедлайном журналиста. Александр открыто поделился с нами особенностями профессиональной журналистики о религии в России, очертил рамки «традиционности» религий для федеративного госаппарата и поведал историю об обвинении в экстремизме собственного проекта религиозного СМИ - "Портал-Credo.Ru".

Для начала семантический вопрос: как правильно сказать на русском языке: «религийная» журналистика или «религиозная»? Почему-то у меня второй вариант вызывает противоречивые чувства.

Лучше вообще сказать «журналистика о религии», потому что сама журналистика несет в себе светский компонент, поэтому прилагательное «религиозный» лучше не употреблять по отношению к профессиональной журналистике. Наш «Портал-Credo.Ru» мы не называем религиозным, а независимым информационно-аналитическим изданием о религии.

Я занімів, замовкнув понад міру,
і біль мій роз’ятрився
Пс 39:3

Проте у нас насправді, на відміну від попередників
є одна велика перевага – знеболюючі ліки.
Клайв Льюїс

Суспільний ятрогенез

В 1975 році в Парижі вийшла монографія «Némésis médicale: l’expropriation de la santé» (Медична Немезида: експропріація здоров’я) [4]. Перші кілька речень вступу передають зміст радикальної критики сучасної медицини, яку поставив собі за мету зробити автор дослідження: «Медична галузь загрожує здоров’ю. Медична колонізація щоденного життя відчужує способи лікування… Руйнівна суспільна і політична структура черпає оправдання з можливості винагороджувати свої жертви терапіями, які медичний істеблішмент їм нав’язав, зробивши їх бажаними. Споживач медичних послуг став немічним щодо здатності вилікувати самого себе і ближніх.  Праві й ліві партії конкурують між собою на предмет ревності в справі медикалізації життя, до них долучаються і різні визвольні рухи. Медична інвазія не знає меж» [5, 7]. Автором цього дослідження є австро-американський філософ і радикальний критик сучасної культури Іван Ілліч (1926-2002). Батько останнього був хорватом, а мати походила із сефардських євреїв. Не встигнувши народитись, як його батько взяв у першу мандрівку з Відня на хорватський острів Брач, де за давньою традицією він мав отримати благословення діда як старійшини роду. Пізніше, в 1982 р. в доповіді «Тиша як суспільне благо» на конференції в Токіо, присвяченій проблемам комп’ютеризації суспільства, Ілліч згадуватиме свою першу мандрівку на батьківщину: той самий пароплав, який його немовлям доправив на острів, привіз мешканцям Брача перший гучномовець – пристрій, що започаткував інвазію технологічних інновацій в 500-літньо незмінний уклад життя островитян Адріатичного моря. Склавши в 1942 році матуру у Флоренції, куди родина перебралася з початком ІІ Світової війни, продовжив вивчати в місцевому університеті кристалографію і гістологію, а відтак у Римі філософію і теологію в університеті «Ґреґоріана», захистивши в Зальцбурзі докторат з історіософії Арнольда Тойнбі. В 1950 Іван Ілліч стає римо-католицьким священиком і впродовж 5-ти років обслуговує римо-католицьку громаду в убогому пуерто-ріканському районі Нью-Йорка. Після цього його призначають проректором Католицького Університету в Пуерто-Ріко, а в 1961 році Іван Ілліч в місті Куернавака (Мексика) засновує центр міжкультурної комунікації для підготовки священиків-місіонерів. Саме там формуються основні радикальні концепти, що визначали зміст критики ключових інститутів індустріального суспільства в подальшій його творчості.

Спочатку я була молода ... він був гарний. Він говорив, що я красива, розумна, гідна любові ... змусив мене відчути це. І ось ми одружилися, радісно йдучи разом по проході в церкві, наш союз був благословенний Богом.
Потім почалися гнівні слова ... словесні терзання ..... Тепер мене змушували відчувати себе потворною, нерозумною, негідною жодної любові, ні Божої, ні людської.
Далі слідували побої ... безжалісне насильство ... безперервний біль. Я не повинна залишатися, але це мій чоловік ... обіцяла назавжди. Він каже, що я цього заслуговую ... може й заслуговую ... якби я могла бути просто доброю… Я відчуваю себе такою самотньою ... Невже Бог не чує мене, коли я беззвучно кричу, лежачи в ліжку щоночі?

Жінка, що стала жертвою домашнього насильства [8].

Тема насильства в сім’ї сьогодні все ще залишається до певної міри табуйованою. Так, жорстоке поводження має місце у фільмах, різного роду телевізійних шоу, іноді в новинах, але нас (як практикуючих християн) це явище зовсім не обходить. Ми сподіваємося, що люди, котрі беруть участь літургійному житті Церкви, ведуть чеснотливе життя і боряться зі своїми пристрастями. На жаль, ця жінка, що стоїть позаду нас у храмі чи той чоловік, що знаходиться праворуч, можуть бути як в ролі жертви, так і кривдника у своїх сім’ях. А може ми й самі знаходимось в одній з цих ролей?!

Як запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.