Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні.
Фото шестирічного хлопчика із Бучі, що стоїть на могилі своєї матері, публікували ЗМІ у цілому світі. Цю світлину навіть називають одним із символів російської агресії в Україні. Чому саме це фото набрало такого широкого суспільного резонансу? Що стало причиною того, що світлина змогла розчулити серця стількох осіб, навіть тих, котрі живуть далеко поза межами кордонів України? Безумовно жахливі злочини армії країни агресора, що мали місце у містечку неподалік Києва, відіграли у справі поширення інформації про хлопчика ключову роль. Та, як на мене, сам факт стояння малої дитини біля гробу когось із її батьків – шокує. У свідомості багатьох людей смерть, надгробні богослужіння та саме поховання асоціюються лише із «справою для дорослих», дітям споглядати ці реалії життя не слід. Коли померла моя бабуся, моїй племінниці було теж шість років. Під час одного із заупокійних богослужінь вона сильно розридалася і почала тулитися до мене. В цей час деякі люди, що були присутні на похороні, почали дораджувати батькам дівчинки забрати її із цих богослужінь, закликали не травмувати вразливу дитячу душу спогляданням тіла померлої. Виникає питання, чи справді участь в заупокійних богослужіннях може стати для дитини травмою на все її життя? Чи варто брати осіб дитячого віку на похорон? Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей? Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии. Часто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41). On the one hand there is war and suffering, destruction and blood, death of children, and fear of the future; on the other is peace and happiness, building life and joy of relationships, children's laughter, and confidence in the future. These are bare nerves which reveal two poles of life in Ukraine now. How can Christian faith and reason reconcile these two opposing realities? At first glance, this is impossible. In fact, these two absolutely different worlds belong to the same God-created planet. It is this royal creation of God that can give away one’s life and live forever; can fear the destruction of one’s home and make plans to rebuild the country; can smile through the lonely tears and feel the family warmth and comfort while sitting in a damp basement next to strangers. The war in Ukraine, in its visible and invisible dimensions, is like a tensely pulsating epicenter of Ukrainian humanity, in which two deep national processes continue synchronously, reaching their culmination. The first one is the radical spiritual cleansing of the people from deception, irresponsibility, unbelief, and selfishness. The second is the absorption into the blood, flesh and soul of the nation of the moral values, which, like healed chromosomes, translate Ukrainian DNA to the level of integrity and unity that the fathers of the nation have dreamed of since princely times. These two processes, which stem from the depths of faith, prayer, and the sacrifice of our ancestors, are unfolding more and more rapidly in the people's consciousness. Every day, every hour and every minute, every Ukrainian heart, mind, and hand are increasingly filled with God's power, which helps to gain both the Kingdom of God (cf. Mt 11: 11-15) and an earthly Ukraine, where dignity, solidarity, brotherhood, and readiness for self-sacrifice are the main features of our dual citizenship. Viktor Zhukovskyy Мистическим эмпирикам посвящается… Дискусія навколо українського богослов’я триває. Нові статті, рефлексії, інтерв’ю, коментарі з’являються в медіа ледь не щотижня. Загалом, це є дуже доброю нагодою для богословів і публіцистів різних течій і бекграундів висловити свої думки, спровокувати і здійснити більш свідомий пошук нового — аргументів, тез, припущень, навіть гасел, без чого неможливо ні розширити обрії свого власного розуміння теології, ні тим більше знайти порозуміння серед колег. Нижчеподана стаття була написана як реакція на низку звинувачень в бік представників богословської спільноти УКУ, які серед пріоритетів богословського розвитку Церкви назвали „онтологічну зрілість та благодатну глибину особи богослова”. 12 квітня 2014 року Божого по всій Україні пройде Всеукраїнська екологічна акція під назвою «Зробимо Україну чистою», яка вже четвертий рік поспіль проводитиметься в Україні. Бюро УГКЦ з питань екології закликає вірних та всіх людей доброї волі долучитись до цієї акції, яка є чудовою нагодою цілісніше підготуватись до світлого празника Воскресіння Христового. В Екобюро переконані, що християни є тими, хто одні з перших повинні підтримати цю акцію не лише самі, але, по можливості, заохотити також й інших. Воскресіння Христове – це свято радості цілого Божого створіння – природи, тому важко повірити, що ми готові до цього свята, навіть якщо і відбули передвеликодню сповідь, коли все навкруги свідчитиме про протилежне: засміченні річки й водойми, парки й сквери, двори, під’їзди та інші місця відпочинку. Стан природного нашого довкілля свідчить про стан душ тих, хто в ньому живе, тому, прибираючи його та з трепетом дбаючи про природу, також і наші душі стають чистішими. Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6]. Йому на вигляд років сім. Він покірно сидить на останньому ряді автобуса. Його стан видає лише тихе похлипування під час прийому їжі та пиття. Він незворушний навіть тоді, коли всі покидають автобус і йдуть на перевірку документів. Незважаючи те, для більшості пасажирів він непомітний. Він призвичаївся. На таких як він не завжди звертають увагу. Це безмовне страждання відоме далеко не всім. Ми звикли до того, що діти у сім мають бути бешкетниками й докучати усім. Ми б хотіли не чути й не бачити ридань матерів та батьків над своїми невиліковно хворими дітьми. То занадто болить… Попри біль і втому у дитячих очах жевріє надія, що десь там буде краще і легше. Батьки теж з нетерпінням чекають на це. Вони знають, що там за кордоном для них зміниться все… Всечесним отцям душпастирям, Возлюблені в Христі, звертаюсь до Вас у часі Великого посту з особливим пастирським зверненням, яке має за мету допомогти як найкраще підготовитись до Пасхи, щоб животворну та спасаючу дійсність Христового Воскресіння могло вповні відчути не лише наше спрагле Бога серце, але й через нас також і наші ближні та увесь оточуючий світ. Моє батьківське серце крається від болю, коли помічаю, що, доручені моїй пастирській опіці вірні – діти мальовничого Прикарпатського краю, батьки та діди яких завжди відзначались особливим трепетним ставленням до природи як Божого створіння, сьогодні ставляться до нього безвідповідально, поповнюючи гріхи проти свого Творця та Спасителя. |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео