Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спрямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі статтю Мірослава Сальвовского.

Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними.

14 вересня християнські спільноти, які в літургійному житті живуть за Юліанським календарем, відзначають не лише початок церковного року (індикт), але також і День Бога Творця. Цей день християни різних конфесій в цілому світі відзначають також як день молитви за збереження природного довкілля та всього створеного Богом світу.

Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій.

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей?

Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии.

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?

Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні  до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

Чи має таку ж душу, як і усі інші діти, дитина, зачата штучно? Чи є гріхом народження такої дитини? Чи можна таку дитину хрестити? Ці та подібні питання можна почути у християнському середовищі.

Щодо методів штучного зачаття або допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в християнському суспільстві нерідко побутує одна з двох протилежних по суті думок: 1) народження дитини – благо, тому методи штучного зачаття попри свою «штучність» ведуть до доброї мети, а, отже, є оправданими; 2) Церква різко забороняє все, що штучне в дітородженні, тому всі методи штучного зачаття є гріховними. Насправді ні перша, ні друга позиція не відображає морального вчення Церкви у цьому питанні. Так, дійсно, народження дитини є благом, але замало лише благої мети, аби вчинок людини назвати благом. Іншими словами, залишається абсолютно чинним принцип «Мета не оправдовує засобів». З іншого боку, не є правдою те, що християнство відкидає цінність людського технічного і біомедичного прогресу, тому все штучне, що творить людина, вважає морально злим. Правда у тому, що Церква з трепетом і благоговінням ставиться до кожного людського життя на всіх його етапах, а тому радикально протистоїть різним маніпуляціям, пов’язаним з  життям людини. Так-от, чи є ДРТ одним із видів маніпуляції людським життям на його перших етапах, чи є радше терапією неплідності? Чи всі методи штучного зачаття заслуговують на одну і ту ж моральну оцінку?

12 квітня 2014 року Божого по всій Україні пройде Всеукраїнська екологічна акція під назвою «Зробимо Україну чистою», яка вже четвертий рік поспіль проводитиметься в Україні.

Бюро УГКЦ з питань екології закликає вірних та всіх людей доброї волі долучитись до цієї акції, яка є чудовою нагодою цілісніше підготуватись до світлого празника Воскресіння Христового. В Екобюро переконані, що християни є тими, хто одні з перших повинні підтримати цю акцію не лише самі, але, по можливості, заохотити також й інших.

Воскресіння Христове – це свято радості цілого Божого створіння – природи, тому важко повірити, що ми готові до цього свята, навіть якщо і відбули передвеликодню сповідь, коли все навкруги свідчитиме про протилежне: засміченні річки й водойми, парки й сквери, двори, під’їзди та інші місця відпочинку. Стан природного нашого довкілля свідчить про стан душ тих, хто в ньому живе, тому, прибираючи його та з трепетом дбаючи про природу, також і наші душі стають чистішими.