Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спрямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі статтю Мірослава Сальвовского.

Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними.

14 вересня християнські спільноти, які в літургійному житті живуть за Юліанським календарем, відзначають не лише початок церковного року (індикт), але також і День Бога Творця. Цей день християни різних конфесій в цілому світі відзначають також як день молитви за збереження природного довкілля та всього створеного Богом світу.

Чи має таку ж душу, як і усі інші діти, дитина, зачата штучно? Чи є гріхом народження такої дитини? Чи можна таку дитину хрестити? Ці та подібні питання можна почути у християнському середовищі.

Щодо методів штучного зачаття або допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в християнському суспільстві нерідко побутує одна з двох протилежних по суті думок: 1) народження дитини – благо, тому методи штучного зачаття попри свою «штучність» ведуть до доброї мети, а, отже, є оправданими; 2) Церква різко забороняє все, що штучне в дітородженні, тому всі методи штучного зачаття є гріховними. Насправді ні перша, ні друга позиція не відображає морального вчення Церкви у цьому питанні. Так, дійсно, народження дитини є благом, але замало лише благої мети, аби вчинок людини назвати благом. Іншими словами, залишається абсолютно чинним принцип «Мета не оправдовує засобів». З іншого боку, не є правдою те, що християнство відкидає цінність людського технічного і біомедичного прогресу, тому все штучне, що творить людина, вважає морально злим. Правда у тому, що Церква з трепетом і благоговінням ставиться до кожного людського життя на всіх його етапах, а тому радикально протистоїть різним маніпуляціям, пов’язаним з  життям людини. Так-от, чи є ДРТ одним із видів маніпуляції людським життям на його перших етапах, чи є радше терапією неплідності? Чи всі методи штучного зачаття заслуговують на одну і ту ж моральну оцінку?

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей?

Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии.

У сучасності мабуть частіше, ніж в інші епохи люди схильні підмінювати одні поняття іншими або ж вживати евфемізми. У площині моралі це означає спробу підмінити морально добре морально неприйнятним. Перше усувається другим, тобто морально добре стає заміненим морально неприйнятним, яке замасковується під «добро» або бодай «нейтралітет». Прикладом такого маскування є вираз «переривання вагітності», який нерідко зумисне використовують на позначення аборту. Слово «аборт» (від лат. aborior – померти до народження) не звучить так нейтрально як «переривання вагітності». А ще менш нейтрально звучить «вбивство в лоні» – вираз, який настільки вражає слух сучасної людини, що вона не бажає його чути. Але правда залишається одною: зумисне переривання вагітності = аборт = вбивство ненародженої дитини. А й саме слово «дитина» у випадку ненароджених майже не вживається. Ненароджених дітей називають зазвичай більш «нейтральними» словами: «зигота», «ембріон», «плід». Такі слова не викликають тих же емоцій, що «ненароджена дитина» чи «ненароджена людина». Але правда знову ж таки залишається одною: зигота, ембріон, плід людського роду = ненароджена дитина = ненароджена людина.

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

Якось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

12 квітня 2014 року Божого по всій Україні пройде Всеукраїнська екологічна акція під назвою «Зробимо Україну чистою», яка вже четвертий рік поспіль проводитиметься в Україні.

Бюро УГКЦ з питань екології закликає вірних та всіх людей доброї волі долучитись до цієї акції, яка є чудовою нагодою цілісніше підготуватись до світлого празника Воскресіння Христового. В Екобюро переконані, що християни є тими, хто одні з перших повинні підтримати цю акцію не лише самі, але, по можливості, заохотити також й інших.

Воскресіння Христове – це свято радості цілого Божого створіння – природи, тому важко повірити, що ми готові до цього свята, навіть якщо і відбули передвеликодню сповідь, коли все навкруги свідчитиме про протилежне: засміченні річки й водойми, парки й сквери, двори, під’їзди та інші місця відпочинку. Стан природного нашого довкілля свідчить про стан душ тих, хто в ньому живе, тому, прибираючи його та з трепетом дбаючи про природу, також і наші душі стають чистішими.