Людське життя – фундаментальна цінність. Це один із постулатів персоналістичної біоетики та, зрештою, самозрозуміле твердження. В умовах сьогоднішньої великої війни в Україні бачимо, як людське життя нещадно руйнується, і то не десятками, а тисячами. Руйнується свідомо, цілеспрямовано, жорстоко. Ворог прийшов в Україну руйнувати життя: життя на загал і життя особисте тисяч-тисяч українців. Чи маємо ми право у такому випадку руйнувати навзаєм життя ворога? Якщо так, то чи це узгоджуватиметься з етичним постулатом, що людське життя є фундаментальною цінністю? Всі ми інтуїтивно відчуваємо відповідь на це питання. У вирі несправедливої агресії проти нашого народу мабуть не забагато знайдеться таких, які говоритимуть про потребу пацифізму за будь-яку ціну. Ми інтуїтивно відчуваємо, що повинні боронити своє. Навіть ціною життя ворогів.

«Страждання перестають бути такими в той момент, коли вони набувають значення», – писав Віктор Франкл. Якщо не знати біографію автора цих слів, то можна подумати, що цитовані рядки – це в кращому випадку неправда, а в гіршому маніпуляція. Однак Віктор Франкл – не та людина, яка не має права говорити про страждання, і то говорити незвичні речі. В’язень нацистських концтаборів, родину якого було вбито, він пересвідчився у тому, в що пропонує повірити нам: страждання, в яких ми знаходимо сенс, перестають бути стражданнями. Віктор Франкл не єдиний, хто стикнувся в житті з небуденними стражданнями. Сьогодні подібних страждань дізнають багато українців, а також представники інших народів, які перебувають у стані війни чи під тиранією. Однак не всі вміють вслід за відомим віденським психіатром Франклом зменшити ваготу своїх страждань у знайденні їхнього сенсу. В Україні сьогодні ми жахаємося стражданнями жертв війни, зокрема серед цивільного населення. І справді важко буває відразу знайти сенс цих страждань, однак його слід знову і знову шукати, щоб полегшити саме страждання, а зрештою, щоб бути у правді.

Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спрямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі статтю Мірослава Сальвовского.

Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними.

Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні.

І спізнаєте правду, і правда визволить вас

Євангеліє від Йоана 8, 32

Війна триває. Напевно, немає такого українця, який би не слідкував за щоденними повідомленнями від Генштабу про нові втрати ворога і досягнення українських воїнів на східному, північному чи південному фронтах. А поряд з тим і решта цивілізованого світу, та й не цивілізованого, хоче того, чи ні, а все-таки не може абстрагуватися від інформаційного поля бою, пов’язаного із злочинною російською агресією в Україні. Бої тривають на всіх фронтах. І один з найзапекліших є фронт інформаційний, де найсильнішою зброєю є слово, вимовлене або замовчане. Перемога у цій кровожерній війні, розв’язаній росією, залежатиме зокрема і від здобутків на інформаційному полі бою, в якому з одного боку воюють орди фейків, брехні і пропаганди, а з іншого – паростки правди.

14 вересня християнські спільноти, які в літургійному житті живуть за Юліанським календарем, відзначають не лише початок церковного року (індикт), але також і День Бога Творця. Цей день християни різних конфесій в цілому світі відзначають також як день молитви за збереження природного довкілля та всього створеного Богом світу.

Істинно кажу вам: усе, що ви
зробили одному з моїх братів
найменших – ви мені зробили
Мт. 25, 40

У Конституції України задекларовано, що «людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека» (ст. 3) є найвищою соціальною цінністю. Проте чи є так це насправді, і чи дійсно це стосується всіх і кожного? На прикладі однієї біомедичної маніпуляції постараємось проаналізувати це твердження та його підтвердити, або ж спростувати. Йтиметься про «фетальну терапію», її медично-правові передумови та морально-етичну оцінку з перспективи персоналістичної біоетики.

В далекому 2004 році українське суспільство сколихнуло журналістське розслідування під назвою «Закрита зона: і мертвих, і живих і ненароджених», в якому йшлося про новітню біотехнологію використання «людського матеріалу» ембріонального походження як для лікування важких невиліковних недуг, так і для процедур омолодження організму. Дещо згодом, в 2005 році, вперше в Україні була порушена кримінальна справа за статтею 143 ККУ «Порушення встановленого законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини», що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років. В ході справи було виявлено, що використані біопрепарати були приготовлені на основі матеріалу, вилученого ще з живого ембріона [1].

Часто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41).

Психологічна стійкість (витривалість, резилієнтність) – здатність проходити крізь життєві випробування, зберігаючи при цьому психічне здоров’я, особистісну цілісність. Для науковців і фахівців неймовірно важлива тема для дискусій, досліджень, наукових конференцій. Та зараз не про це. Зараз у нас війна – і ми гартуємо нашу стійкість усі разом. Бо вона так потрібна нам не лише для того, щоби дати собі раду з усіма стресами та випробуваннями, пов’язаними з жахіттям війни – але, щоби усім разом перемогти у цій війні.

Коли стратегією ворога є налякати нас потугою своєї агресії, викликати у нас паніку, посіяти відчай та зневіру, щоби врешті змусити здатися чи втікати – нашою відповіддю йому є наша Стійкість. Індивідуальна. Національна. Солідарна загальнолюдська – усіх сил Добра на цій землі.

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?