Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спрямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі статтю Мірослава Сальвовского.

Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними.

14 вересня християнські спільноти, які в літургійному житті живуть за Юліанським календарем, відзначають не лише початок церковного року (індикт), але також і День Бога Творця. Цей день християни різних конфесій в цілому світі відзначають також як день молитви за збереження природного довкілля та всього створеного Богом світу.

Спочатку я була молода ... він був гарний. Він говорив, що я красива, розумна, гідна любові ... змусив мене відчути це. І ось ми одружилися, радісно йдучи разом по проході в церкві, наш союз був благословенний Богом.
Потім почалися гнівні слова ... словесні терзання ..... Тепер мене змушували відчувати себе потворною, нерозумною, негідною жодної любові, ні Божої, ні людської.
Далі слідували побої ... безжалісне насильство ... безперервний біль. Я не повинна залишатися, але це мій чоловік ... обіцяла назавжди. Він каже, що я цього заслуговую ... може й заслуговую ... якби я могла бути просто доброю… Я відчуваю себе такою самотньою ... Невже Бог не чує мене, коли я беззвучно кричу, лежачи в ліжку щоночі?

Жінка, що стала жертвою домашнього насильства [8].

Тема насильства в сім’ї сьогодні все ще залишається до певної міри табуйованою. Так, жорстоке поводження має місце у фільмах, різного роду телевізійних шоу, іноді в новинах, але нас (як практикуючих християн) це явище зовсім не обходить. Ми сподіваємося, що люди, котрі беруть участь літургійному житті Церкви, ведуть чеснотливе життя і боряться зі своїми пристрастями. На жаль, ця жінка, що стоїть позаду нас у храмі чи той чоловік, що знаходиться праворуч, можуть бути як в ролі жертви, так і кривдника у своїх сім’ях. А може ми й самі знаходимось в одній з цих ролей?!

Чи доводилось Вам спостерігати за циферблатом лічильника, що відраховує об’єм спожитої електроенергії, коли одночасно ввімкненні кілька електроприладів? А може ви коли-небудь вдивлялися у секундомір і думали про те, як стрімко «втікає» час? А тепер спробуйте уявити собі, що подібним чином можна візуалізувати статистичні дані, котрі стосуються «згасання життя» дітей у лоні їхніх матерів. Цифри змінюють одна одну, сума чисел стає все значнішою, а за ними стоять мільйони невинних жертв. За підрахунками американських науковців щорічно у світі здійснюють більше ніж 73 мільйони абортів [1, с.1157]. 

Якщо ще донедавна жінки соромились говорити про те, що вони зробили аборт, то зараз такого «табу» більше не існує. «Я одна з чотирьох» – саме під таким гаслом проводили флешмоб у соцмережах представниці жіночої статті, що є прихильницями абортів. Згідно з даними, оприлюдненими в 2017 р. працівниками Інституту Гуттмахера, майже кожна четверта американка до 45 річного віку матиме досвід здійснення аборту [4, 1907]. Бурхливу дискусію в американському соціумі викликали закони, прийняті сенатами деяких штатів США, котрі були покликані суттєво обмежити доступ до легальних абортів. В більшості випадків ці закони так і не вступили в силу через їхнє оскарження у судах. Та 1 вересня цього року Верховний суд США залишив чинним Техаський закон, котрий забороняє вбивство дитини в лоні матері після 6 тижня вагітності [9]. Насправді це рішення суду є досить революційним. Воно «відкриває шлях» іншим штатам США до введення в дію консервативніших законів щодо аборту. Одним із таких нормативно-правових актів, котрі можуть бути розблокованими, є закон штату Алабама. Відповідно до нього аборт є забороненим не залежно від терміну плоду, а лікарі, які зважаться на вбивство дитини в лоні матері можуть понести відповідальність у вигляді позбавлення волі терміном від 10 до 99 років. Цікаво, що жінка, котра вдасться до нелегального аборту не нестиме кримінальної відповідальності [11]. Чому ж сенатори штату Алабама у своєму пролайфівському законі так «несправедливо» вирішили повестися з лікарями? Чому «замовники абортів» не несуть жодної відповідальності, а лише медики, котрі просто виконують свою роботу? І справді на перший погляд закон штату Алабама виглядає дискримінаційним. Однак чи це відповідає дійсності? А можливо жорсткі обмеження, в даному випадку, є формою турботи про медичних працівників?

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей?

Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии.

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?

Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.

У кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні» в одному з фрагментів вдало розкривається «ахіллесова п’ята» українського народу. За мотивами кіноповісті цю слабину нашого народу виявляє німецький офіцер у розмові з сином, кажучи таке:

«Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель».

Ці слова Довженка передають не лише основні принципи успішного державобудування (вміння прощати незгоди, знання історії, дотримування вічних істин), але й основні принципи функціонування дрібніших суспільних одиниць. Незнання чи відкидання вічних істин не змінює самі істини (вони існують незалежно від нас), але змінює суспільство, роблячи його слабким, розділеним, приреченим на раніше чи пізніше вимирання.

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].