Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спрямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі статтю Мірослава Сальвовского.

Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними.

14 вересня християнські спільноти, які в літургійному житті живуть за Юліанським календарем, відзначають не лише початок церковного року (індикт), але також і День Бога Творця. Цей день християни різних конфесій в цілому світі відзначають також як день молитви за збереження природного довкілля та всього створеного Богом світу.

Якось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей?

Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии.

Від часу о. Грегора Йоганна Менделя (1822-1884 рр.) і до нині не спадає інтерес до питання генетичної спадковості. Однак якщо о. Мендель прослідкував закони спадковості тих чи інших ознак від одного покоління до іншого, виявляючи тяглість генетичної даності, то сьогодні ми здатні втручатися у цю генетичну даність. У генетичну даність рослин, тварин і людей. Ми покращуємо існуючі і виводимо нові види рослин і тварин, і це зазвичай сприяє сільськогосподарському та економічному розвитку. Звісно, існують загрози такого покращення і «творення» (виведення, до прикладу, якихось небезпечних видів тварин), однак найбільше моральних питань виникають з намаганнями покращувати людину. Де межі втручання людини у геном іншої людини? Де є генна терапія, а де генна дискримінація?

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?

Екологія як наука – це доволі молода дисципліна в академічному середовищі. Природні стихії та кризи, зміни у кліматі, погіршення здоров’я людини сприяло тому, що людство доросло до творення окремої дисципліни, яка займається екологічними питанням. Щобільше, сучасні програми з екології не обмежуються біологічними дослідженнями – вони міждисциплінарні. А це дає змогу багатовекторно дослідити і представити екологічну проблему й запропонувати способи її вирішення. Церковні єрархи та богослови сьогодні також долучаються до цієї спільної праці збереження й охорони природи. І не дарма. Сучасні дослідники як природничих, так і гуманітарних наук відзначають, що в основі теперішньої екологічної кризи криється не лише споживацьке ставлення до природи, а й криза моральних засад та цінностей людства. Замість служіння й оберігання, воно послуговується споживацькими принципами у ставленні до природи. Якщо послуговуватися термінологією екологів, то проблема такого ставлення до довкілля закорінена у відсутності або низькому рівні екологічної свідомості.

Існує чимало моральних питань із біомедицини, продиктованих сучасним стрімким біотехнологічним розвитком, прямі відповіді на які важко знайти в біблійних чи в патристичних текстах з огляду на їх новизну. Проте питання аборту не є таким. Традиція Церкви завжди й однозначно засуджувала позбавлення від дитини перед її народженням, і надалі засуджує.

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].