Митрополита Андрея Шептицького називають архипастирем, українським Мойсеєм, душпастирем, слугою Божим. Він умів поєднувати духовне і матеріальне, національне і вселенське, східне і західне. Митрополит сприяв розбудові Греко-Католицької Церкви в Росії і рятував життя євреїв під час Другої світової війни. Він був предтечею екуменізму, що могло видатися надто модерним у богослов’ї початку ХХ ст., та водночас послух і смирення додавали традиціоналізму його постаті.

Яким був Шептицький-богослов? У чому він вбачав любов і мудрість Божу? Як йому вдавалося втілювати ідею єдності християн у життя?

Він мав усе: вроду, добру освіту, багатство…, але почувався нещасним. Хтось усе життя тратить на те, щоби стати успішним і відомим, а він відмовився від престижу й світської слави так легко, ніби це було ніщо й не мало жодного значення.

Цього року вся Україна на державному та церковному рівні вшановує 150-річчя від дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Та що насправді ми знаємо про духовне життя й боротьбу цього Божого послушника? Чому він обрав монаший стан і так рішуче відстоював ідею возз’єднання Церков? Про те, яким був Андрей-протоекуменіст, Андрей-соціальний реформатор та Андрей-люблячий батько українців і всіх покривджених та ким він є для нас сьогодні, детально поговоримо з нашими експертами.

«Ось, Я стою під дверима та стукаю: хто почує Мій голос і відчинить двері, Я увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною.» (Одкр. 3:20)

Чи є у людини свобода, чи все визначено за неї наперед? Це одне з ключових питань християнства та філософії взагалі. І якщо свобода таки є, то в чому її сенс, для чого вона? Для чого взагалі людина живе на світі? Питання, звичайно, масштабні, але не варто боятись їх собі ставити. Той, хто не ставить собі цих питань, не отримає і відповіді на них.

Він справді був «інакший» і часто цю свою «інакшість» не любив, страждав від неї. Він настільки був нещадний у критиці до себе, що, напевно, сам встановив би собі покуту, якби дізнався, що його причислили до лику святих. Він завжди був на одинці із самим собою, хоч і не завжди вдавалося бути справді самотнім. На його плечі припала левова частка розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії, адже йому вдавалося притягувати і примирювати протилежні полюси богословів Заходу і Сходу. Хоча, як він сам казав, його справжнім покликом ще з дитинства було чернецтво, він мусив працювати «в миру» задля єдності Церкви.

Хто принаймні раз побував на Божественній літургії, котру очолює єпископ, архиєпископ, митрополит чи патріарх, той не міг не зауважити відмінности цього богослуження від звичних парохіяльних служб, навіть на великі празники. Літургія починається урочистою зустріччю єпископа, облаченням його в літургійні одежі посеред церкви, благословеннями на різні сторони світу й урочистим входом у святилище, який відбувається не на початку Літургії, як це звичайно роблять священики, а під час співу третього антифону, коли, зазвичай, відбувається обхід з Євангелієм. Навіть сам храм переображається для служіння архиєрейської літургії. На місці звичного для наших церков тетраподу встановлюють особливе підвищення з єпископським сідалищем - амвон. Єпископа супроводжує повний церковний причет: священики, диякони, піддиякони. Богослуження переповнене святковими піснеспівами, різноманіттям літургійних одеж та дійств.
Яким є літургійне служіння архиєрея і що особливого Церква хоче передати нам цим служінням? Чи архиєрейське служіння богослужб добового кола має якісь унікальні особливості, які допомагають нам глибше переживати цю літургійну дійсність? Можливо занепад архиєрейського служіння часослова спричинив у Церквах Сходу та Заходу занепад богослужень добового кола, обмежуючи побожність євхаристійною монокультурою, а його відновлення дасть шанс знову переосмислити це цінне для кожної літургійної традиції благочестя.

Завантажити