Людина завжди прагнула пояснити все на світі. Існують «вічні» питання, на які все ж ми не дали відповіді. Починаючи з того, для чого ми живемо? Таж тому вони і «вічні»! Чи варто нам взагалі на них відповідати?! Людська цікавість є безмежна. В богослов'ї відбувається майже все так, як і в інших науках, але тут є одне «але» - ми не можемо пояснити все якимись фізичними властивостями чи результатами хімічних досліджень – тут є віра в Бога як «…Творця неба і землі і всього видимого і невидимого…». Тут Бог об’являє себе як Святу Божественну Трійцю, де три Іпостасі є рівними між собою.Пояснити достеменно сутність Бога як Трійці, де є Один у Трьох і Три в Одному, ще нікому не вдалося. Звісно, у різні часи, Отці Церкви досліджували це питання і кожен подавав свої теорії цієї Троїчної сутності. Треба підкреслити, що вчення про Трійцю є великою Тайною, що перевищує людське розуміння.

Темні хмари на душі, усе пригноблює, нічого не вдається, все надоїло, усім і всіма незадоволений... Святі Отці радять такі стани просто перетерпіти і «не турбуватися завтрашнім днем». Пробую, закусивши зуби і зосередившись в глибині душі. Але далі важко зосередитись на Богові, бо атакують усілякі помисли. Йду до сповіді та стає трохи легше. А після Служби Божої маємо різні послухи. Сьогодні мені випала праця на Чернечому цвинтарі, де треба покосити бур'яни, позамітати сходи і все прибрати. Тож стараюся не гайнувати час, адже ще на траві роса, а також може випасти дощ, бо хмариться.

Хоч у монастирі багато прочан і молільників, але тут, на Чернечій горі, тиша і спокій, лише чути як дзюрчить вода з потоку та щебечуть пташки. Роботи, бачу, сьогодні буде багато, тому молюся і настроююся на працю. Але праця без молитви, як одне весло при плаванні на човні. Поволі підключається і «друге весло», хоча й ворожі помисли не дрімають. Далі якесь невдоволення, смуток, душа ніби затьмарилася...

У п’ятдесятий день після Великодня святкуємо празник Зішестя Святого Духа (Зелені Свята), або П’ятидесятницю. Це третє (після Великодня і Вознесіння) найдавніше християнське свято, що виникло ще в апостольські часи. Цей празник припадає перед початком літа, коли ниви, покриті молодим збіжжям, і левади, зодягнені в рясну травичку, разом із зеленими ризами священика та замаєними хатами найкраще символізують Третю Божу Особу, «Подателя Життя», не тільки природного, але, передусім, надприродного. У Христовому винограднику, тобто в Церкві, Святий Дух вирощує, розвиває й життям наповняє безсмертні людські душі, щоб вони в час збирання плодів дозріли та були придатними до Небесного Царства.

На питання «Що таке ІКОНА?» - відповіді дуже різні, оскільки це феномен, в якому переплелося дуже багато різних аспектів як результат багатовікових мистецьких, богословських та інтелектуальних пошуків. Попри те, що про ікону, як невід’ємну частину східнохристиянської традиції було написано чимало наукових та науково-популярних праць, однак, здається, що феномен ікони (зокрема її духовна цінність) і надалі залишається не до кінця зрозумілим для християн православної традиції загалом.

У грецькій мові термін eikon має декілька значень, зокрема „зображення”, „образ”, „мислений образ”, „бачення”, “уподібнення”. Грецькою мовою слово „ікона” означало і матеріальне (зображення), і духовне (мислений образ) у їх нероздільному взаємозв’язку.[1] У святоотцівській традиції – ВСЕ ІКОНА – ВСЕ ІКОНІЧНЕ (БОГООБРАЗНЕ): весь світ – ікона Божа, витвір досконалого художника. В. Лєпахін говорить, що «слово eikon (іконообраз) змогло передати надзвичайно важливу богословську ідею: ікона – це не просто зображення (почитання якого було б просто ідолопоклонством), а це і зображення, і мислений образ, єдність яких богослов’я ікони трактує як невидиму, проте цілком реальну „присутність” у зображенні його оригіналу, у зображенні святого – самого святого, у зображенні Христа – самого Христа.[2]

Християнство розуміє Бога не як тільки надлюдську блаженну істоту (або як „одну із” таких істот, як це є в політеїстичних міфологіях), а як Абсолют, тобто самодостатнє, неспричинене, вічне, вседосконале єдине Буття, яке є Підставою і Праджерелом (Причиною, Поясненням...) всякого іншого буття. З такого розуміння необхідно випливає розуміння такої Його властивості, як всюдиприсутність. «Бо те, чого де-небудь і коли-небудь нема, є таким чого могло б не бути ніде і ніколи» (св. Ансельм Кентерберійський, Прослогіон, відповідь монахові Ґауніло), а отже це не Бог. Однак така всюдиприсутність не є просторовою, їй не властива протяжність в просторі, яка притаманна матеріальним речам. Тим не менше, вона „проникає” і „наповняє” простір. (В молитві до Святого Духа сказано: „Царю Небесний, утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш...”).

Україна багата і на історію, і на архітектурні пам’ятки, але цей храм єдиний в своєму роді. І це не просто слова – і кожен хто побачить його, з тим погодиться.

    You all know that the Holy Scriptures never mention a possible separation between theology and spirituality. They only describe the separation between faith and incredulity. Also the patristic writings ignore a separation between knowledge and praxis of faith. During the first millennium A.D. writers did not know our current distinction between dogmatic theology and sacramental life, between morals and canon law, between asceticism and mysticism. In the sermons of Saint Augustine and pope Gregory the Great all aspects of faith and ecclesiastical life are discussed.
    However, nowadays we can notice a real divorce between theological reflection and spiritual life in the Latin Church. No doubt this divorce is less evident in orthodox churches, though even those venerable churches, that pay much attention to their ancestral traditions, are not deaf to calls for rationalism. But we will restrict ourselves to the history of theology in the Latin Church.

Таїнство Пресвятої Трійці – Отця, і Сина, і Святого Духа – звісно, перевищує можливості мого пізнання. Григорій Ніський писав: «Божество цілком незбагненне, і Сутність, яка понад усім, за єством не така, якою вважає її розум». Та все ж, у Трійці я перебуваю, благодать Трійці є завжди зі мною, і хрещена я «в Ім’я Отця, і Сина, і Cвятого Духа…». Щоденно я набуваю досвіду Бога. Досвід Бога є досвідом любові, яку кожен з нас черпає із Трійці. Бог справді є Любов, тому що у вічності Отець народжує в любові свого Сина і надихає в любові Святого Духа. Між трьома Особами, безперечно, існує “єдність” в Бозі. Звідси випливає, що суттю Бога є Його буття в сопричасті. Три Божі Особи настільки в спільності між собою, що творять Єдине Божество як приклад єдності і соборності для людей.

Релігія завжди присутня у світосприйнятті людини. Також невід’ємні віра, надія і любов, що лежать в основі життя кожного християнина. Для підтвердження цих слів можна скористатися словами ап. Павла: «А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов» (1 Кор. 13, 13). Церква вводить нас у вчення про віру за допомогою Символу віри. Основою вчення про надію можна вважати вислови Господа про блаженство і молитву. Початкове вчення про любов можна знайти в десяти заповідях Закону Божого.

Закон бо Мойсеєм був даний,
а благодать і істина через Ісуса Христа сталася

(Йо. 1,17)

Христове Воскресіння – найрадісніша подія нашого спасіння і головна тема богослужінь – не вичерпує, одначе, планів Божого Провидіння щодо людського роду. Саме Зішестя Святого Духа на Христових учнів їх завершує. Празник П’ятидесятниці за своїм значенням прирівнюється до Пасхи. Великдень — це духовна весна, пробудження до нового життя, П’ятидесятниця — це духовне літо, повнота життя. Тому вже в євангельському читанні Томиної Неділі є згадка про Святого Духа, коли воскреслий Спаситель з’явився своїм учням і казав: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, а кому задержите, задержаться». У неділю Самарянки Євангеліє розповідає про живу воду, що є символом Святого Духа, а в іншому місці цього Євангелія Христос говорить дуже важливі слова про суть новозавітного богопочитання та християнства: «Але Це час і нині є, коли істинні поклонники поклоняться Отцеві духом і істиною, бо Отець таких шукає поклонників собі». …