Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити
(2 Кр. 6, 16)

– Отче, я не можу контролювати своїх думок та емоцій, я ніби роздертий вулик, усе в мені кішить, біситься, я не маю спокою, постійно в усьому сумніваюся, вагаюся, не довіряю людям. Інколи все стає настільки осоружним і бридким (бридко зазвичай від самої себе), що хочеться позачиняти двері, вікна і сидіти в темряві, глушині. Та ж ні! Навіть у таких випадках думки важким табуном проносяться в голові. І, напевно, легше було б, якби вони були добрими, світлими, гарними… Де там!

Про нього майже нічого невідомо: ні коли народився, ні коли помер, ні в кого вчився, ні кого навчав. Знають тільки, що був ігуменом іноків на горі Синай і написав оці 40 глав про тверезість.

Можливо, він і не хотів, щоби про нього знали, бо розумів, що через нього говорить Бог, як говорив століття, тисячоліття перед ним, як і говоритиме вічність після нього. Для чого слава, дати й імена? Для історії всього лиш, а не для пам’яті, що несе свідомість і повинна займати почесніше місце.

Філотей міг мати 300 учнів, а міг навчати всього 10. Він міг би зустрічатися з Антонієм Великим, а міг жити набагато пізніше від нього. Міг прийти до Священної гори з Візантії, а міг народитися у її підніжжя. Міг стати монахом-пустельником ще в юності, а міг прийти до скиту вже зі сивиною…

Та чомусь крізь роки всього лиш 40 його глав про тверезість дійшли до наших днів, збереженими в Добротолюбії. Чомусь тільки ці 40 глав…, що виявилися важливішими і відомішими, ніж життєпис їхнього автора.

Одного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

Божа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12, 9)

 Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мт. 7, 7)

Дорога додому. Передісторія

Потяг. Сьогодні тут спекотно, й у вагоні вже стоять пахощі ковбаси, пиріжків, насіння і ще чогось там. Завтра Різдво, і ці люди останні з тих, хто поспішає повернутися додому до першої зорі, – я серед них. Моє місце – верхнє, тож я забираюся туди і починаю спостерігати. У потягах свій мікрокосмос, який живе тільки один рейс. У кожному вагоні – своя цивілізація, своя атмосфера, свої розмови, звичаї і багажі… Ось зараз тут, у 17-му плацкартному, зібралися різні люди, з різних куточків і закутків, із різними думками і задумами. Зараз їм треба якомога швидше пережити цю «потяжну цивілізацію», цей мікрокосмос, щоби знов повернутися до своєї звичної реальності. Хтось заходить у вагон і вже на наступній станції виходить, хтось на кожній довгій зупинці виходить курити, але повертається, затягуючи із собою свіже повітря, хтось їде від початкового пункту до кінцевого – вони можуть сповна відчути це «заїжджене буття» вагону.

Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти
(1 Кор. 9:22)

Бог кожну сльозу з очей їх зітре, і смерті не буде вже; ні смутку, ані крику, ані болю вже не буде
(Отк. 21:4)

Очікування. Чи ми зустрінемося наступного разу? Чи завтрашній день буде таким самим теплим, як сьогоднішній? Чи вдасться мені сказати все зрозуміло? Та й взагалі, що буде завтра…, а за п’ять років? Людині важливо вибудовувати певні плани й уявлення, щоб, як їй здається, легше було йти навпомацки далі з такими ж заплющеними очима, але маючи перед собою уявну картину світла вкінці тунелю. Нам так важливо мати хоча б найменшу надію, сподіватися на щось, подекуди навіть дуже далеке від реальності, але таке бажане. Кажуть, тоді не страшно прокидатися зранку і йти заварювати чай. Адже ти знаєш, для чого тобі той чай, а ще краще, коли ти знаєш, для кого він. Бо хоч ми й «самотні у своїй самості», як кажуть психологи, та все ж чути людські кроки, що йдуть із твоїми в унісон, набагато приємніше, ніж чути відлуння своїх, нехай і найкращих, черевиків, але в порожнечі…

Я в моїм серці сховав Твоє слово, щоб не згрішити проти Тебе
(Пс 119. 11)

Дорогі брати і сестри у Христі!

В людині є внутрішній голос, який заохочує її до певних дій і способів поведінки, або ж застерігає її: «Це ти повинен робити, а це – ні», а після здійснення вчинку хвалить, або ж докоряє їй: «Це ти зробив правильно, а це ти не повинен був робити». Цей голос – голос сумління.

Ми не можемо заглянути всередину людини, і все ж ми знаємо, що цей внутрішній голос реагує у кожній людині не з однаковою силою й не однаковим чином. Є люди з чутливим сумлінням, і такі, в кого сумління огрубіло. Сумління може бути надміру лякливим, навіть хворобливим, або ж – явно «без скрупулів». Хтось може також діяти помиляючись, думаючи, що те, що він чинить – добре, хоча воно насправді зле.

Ти моя розрада, неземна „красото”, у тобі спокій свій знаходжу – духовне зростання у тобі. Спізнавши тебе – моя душа знемагає без тебе, серце б’ється у любові до тебе, без тебе – вже немислиме все моє подальше життя. Боже Слово, Біблія, – зображене, написане фарбами на дошці, і це все ти – моя Ікона. Будучи ще надто юним, до ікони відчував „відразу”, як би це дико не звучало, її не любив, – бо не розумів. Довго не міг усвідомити, проте і відчував потребу у її пізнанні. Як сильно свого часу Нею нехтував, – так згодом став „залежним”, причетним до неї – яко до Іконописання.

Глибоко не вникаючи в суть „поп-музики”, котра звучала на радіо „Люкс – fm”, слух „прорізала” одна коротка реклама, інформація про одну Іконописну школу. Школу, яка ще тільки зароджувалась в стінах Українського католицького університету і котра якісно змінила мій погляд на ікону, середньовічну українську ікону, мистецтво та навіть – людей загалом. „Ключем” мого спізнання Ікони стало вивчення: малярства Майстра того чи іншого західноукраїнського регіону; Богослов`я; духовне співжиття у спільноті однодумців – колег та друзів.

В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.

[1] Див.: М. Соловій, Г. Великий. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба, с. 356.

Ігор Яким'як

Завантажити статтю 

Життя і діяльність священномученика Йосафата Кунцевича [1] випали на контроверсійну добу Української (Київської) Унійної Церкви [2]. Постать Йосафата Кунцевича, хоч і глибоко увійшла у свідомість тогочасного українського християнського світу, однак оцінка його значення в житті Церкви була часто полярною: як негативною, так і позитивною. Дехто вважав його зрадником, узурпатором та тираном. Інші ж вважали його «національним героєм», взірцем для пастирів та святим мучеником. Чи справді коректно оцінювати роль Йосафата Кунцевича через дуалістичні окуляри, спробуємо з’ясувати на основі документів беатифікації, канонізації та історично критичних джерел.

Лядівському скельному чоловічому монастирю виповнилося 1000 років.

Лядівський чоловічий монастир на Поділлі називають Афоном. Він розташований біля кордону з Молдовою, серед мальовничих гір, лісів, на одному з берегів р. Дністер. До цієї староукраїнської святині протягом століть щодня приїжджають паломники зі всієї України і не тільки. Можна сказати, що подільський Афон збирає чималу кількість людей з різних куточків світу на релігійні торжества та ярмарки, які тут особливо популярні.

Лядівський Усікновенський скельний чоловічий монастир – один із найдавніших в Україні. Заснований він родоначальником руського чернецтва преп. Антонієм Печерським, коли той повертався зі святої гори Афон до Києва. Один із переказів засвідчує, що Антин замолоду побував у Царгороді, а на Афоні, в одному з монастирів півострова, що на сході Греції, прийняв чернечий постриг й ім’я Антоній. У 1013 р. на зворотному шляху до рідного краю «із Афонських гір у святий град Київ» Антоній почув поклик Божий – «Гласу небесного» – зупинився в лядівському благодатному краю, де сам собі висік келію-печеру, яка і досі носить його ім’я.