Фото шестирічного хлопчика із Бучі, що стоїть на могилі своєї матері, публікували ЗМІ у цілому світі. Цю світлину навіть називають одним із символів російської агресії в Україні. Чому саме це фото набрало такого широкого суспільного резонансу? Що стало причиною того, що світлина змогла розчулити серця стількох осіб, навіть тих, котрі живуть далеко поза межами кордонів України? Безумовно жахливі злочини армії країни агресора, що мали місце у містечку неподалік Києва, відіграли у справі поширення інформації про хлопчика ключову роль. Та, як на мене, сам факт стояння малої дитини біля гробу когось із її батьків – шокує. У свідомості багатьох людей смерть, надгробні богослужіння та саме поховання асоціюються лише із «справою для дорослих», дітям споглядати ці реалії життя не слід. Коли померла моя бабуся, моїй племінниці було теж шість років. Під час одного із заупокійних богослужінь вона сильно розридалася і почала тулитися до мене. В цей час деякі люди, що були присутні на похороні, почали дораджувати батькам дівчинки забрати її із цих богослужінь, закликали не травмувати вразливу дитячу душу спогляданням тіла померлої. Виникає питання, чи справді участь в заупокійних богослужіннях може стати для дитини травмою на все її життя? Чи варто брати осіб дитячого віку на похорон?

Йому на вигляд років сім. Він покірно сидить на останньому ряді автобуса. Його стан видає лише тихе похлипування під час прийому їжі та пиття. Він незворушний навіть тоді, коли всі покидають автобус і йдуть на перевірку документів.  Незважаючи те, для більшості пасажирів він непомітний. Він призвичаївся. На таких як він не завжди звертають увагу. Це безмовне страждання відоме далеко не всім. Ми звикли до того, що діти у сім мають бути бешкетниками й докучати усім. Ми б хотіли не чути й не бачити ридань матерів та батьків над своїми невиліковно хворими дітьми. То занадто болить… Попри біль і втому у дитячих очах жевріє надія, що десь там буде краще і легше. Батьки теж з нетерпінням чекають на це. Вони знають, що там за кордоном для них зміниться все…

До хреста прибити себе зволив єси –
прибий до заповідей Твоїх моє серце.

Молитва з Акафісту до Чесного і Животворящого Хреста

Любов, щоб бути справжньою, повинна коштувати –
вона повинна завдавати болю – вона повинна позбавити нас себе.

Мати Тереза

Війна – це сукупність таких особливо трагічних подій і обставин, коли усвідомлення цінності життя стає, мабуть, найбільш ясним, зрозумілим, зваженим і обґрунтованим. Це усвідомлення стосується усіх без винятку вимірів війни, як боротьби між життям і смертю, добра зі злом, світла з темрявою, правди з брехнею. Про узгодження фундаментальної цінності життя під час війни із заповіддю «Не вбиватимеш» (Вих. 20, 13) стосовно ворогів детально було представлено у статті Марії Яреми «Цінність життя vs вбивство ворогів!»[1], ми ж спробуємо розглянути питання цінності життя з іншої перспективи.

Макух Василь – воїн УПА, в’язень Сибірських концтаборів, на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колонізації України, примусової русифікації та військової агресії СРСР в Чехословаччині вчинив акт самоспалення на Хрещатику 5 листопада 1986 року. Акти самоспалення на знак протесту проти радянського придушення «Празької весни» відбулись в Польщі (Ришард Сівець), в самій Чехословаччині (Ян Палах, Ян Заїц, Євжен Плочек), в Угорщині (Шандор Бауер). Як знак протесту проти тоталітарної радянської політики, комуністичної ідеології, терору і поневолення своїх народів, насильної русифікації акти самоспалення вчинили 14 травня 1972 року – литовський націоналіст, католик Ромас Каланта; 21 січня 1978 року – український дисидент, політв’язень, Герой України (посмертно) Олекса Гірник; 28 червня 1978 року – кримськотатарський громадський активіст Муса Мамут; 21 вересня 1980 року – поляк Ян Бадиляк. На жаль такі публічні акції протесту мають місце і в новітній історії після розпаду Радянського союзу: 28 грудня 1998 року – український гірник Олександр Михалевич під час тривалого пікету з вимогою виплат заборгованостей для працівників, а 22 січня 1999 року гірник Анатолій Конорєв – з вимогою погашення зарплатної заборгованості вчинили акт самоспалення; 11 жовтня 2020 року – ветеран АТО Микола Микитенко на Майдані Незалежності в Києві вчинив акт самоспалення як акт незгоди з діями чинної влади, а саме розведенням військ на лінії розмежування та повзучою окупацією Росії. Є багато подібних вчинків і в інших країнах – в Російській Федерації (удмурт Альберт Разін, Ірина Славіна), в Польщі (Пйотр Щенсний), в Тунісі вчинок Мухаммеда Буазізі став поштовхом до всенародних акцій протесту, відставки їх президента та спонукав протести по інших арабських країнах – події так званої «Арабської весни».

Носіте тягарі один одного
й тим робом виконаєте закон Христа

 Послання апостола Павла до Галатів 6, 2

Що свідчить про приналежність до спільноти? Яка сила дає внутрішнє єднання, що сильніша за будь-які зовнішні впливи і демагогію? Це та сила, що глибоко закорінена одночасно і в генетичному коді нації, і в духовному коді віри, що робить з етносу спільноту. З одного боку, це є тим, що формує res publicae (лат. публічна річ), а з іншого – liturgia (грец. літургія, спільна справа народу). Цим об’єднавчим фактором перед лицем загрози «русского міра» стала потреба спасіння як фізичного, так і духовного, що є набагато важливішим. Тоталітарна ідеологія «рашизму», складовими якої є експансія, імперіалізм, «рускоговорящий» шовінізм, ксенофобія, а духовно-моральним кодом є збочена форма політичного православ’я, перш за все намагається зруйнувати і викривити духовний вимір жертви агресії, її цінності, культуру, історію, віру, традиції. А методи і засоби є все ті самі і відомі здавна: пропаганда, деспотизм, терор, автократія, мілітаризм і ін.

«Страждання перестають бути такими в той момент, коли вони набувають значення», – писав Віктор Франкл. Якщо не знати біографію автора цих слів, то можна подумати, що цитовані рядки – це в кращому випадку неправда, а в гіршому маніпуляція. Однак Віктор Франкл – не та людина, яка не має права говорити про страждання, і то говорити незвичні речі. В’язень нацистських концтаборів, родину якого було вбито, він пересвідчився у тому, в що пропонує повірити нам: страждання, в яких ми знаходимо сенс, перестають бути стражданнями. Віктор Франкл не єдиний, хто стикнувся в житті з небуденними стражданнями. Сьогодні подібних страждань дізнають багато українців, а також представники інших народів, які перебувають у стані війни чи під тиранією. Однак не всі вміють вслід за відомим віденським психіатром Франклом зменшити ваготу своїх страждань у знайденні їхнього сенсу. В Україні сьогодні ми жахаємося стражданнями жертв війни, зокрема серед цивільного населення. І справді важко буває відразу знайти сенс цих страждань, однак його слід знову і знову шукати, щоб полегшити саме страждання, а зрештою, щоб бути у правді.