Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій.
|
Час до часу можна почути сенсаційні повідомлення про те, що у світі живуть люди-клони. Така інформація однак зовсім не підтверджена. Клонування людини – одне з таких біоетичних питань, на яке сучасний світ доволі просто відповідає, не поринаючи у довгі дискусії, на відміну від багатьох інших моральних питань. Навіть у контексті стрімкої лібералізації суспільної моралі ідея клонування людини залишається неприйнятною. Ні загальна свідомість людей, ні цивільне законодавство розвинених країн не допускають можливості клонування людини. Християнська мораль, звісно, також противиться цій практиці. Які ж причини такого фактично суцільного неприйняття клонування?
|
Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».
Замість заспіву
З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...
Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».
Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…
|
Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).
|
Чи має таку ж душу, як і усі інші діти, дитина, зачата штучно? Чи є гріхом народження такої дитини? Чи можна таку дитину хрестити? Ці та подібні питання можна почути у християнському середовищі.
Щодо методів штучного зачаття або допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в християнському суспільстві нерідко побутує одна з двох протилежних по суті думок: 1) народження дитини – благо, тому методи штучного зачаття попри свою «штучність» ведуть до доброї мети, а, отже, є оправданими; 2) Церква різко забороняє все, що штучне в дітородженні, тому всі методи штучного зачаття є гріховними. Насправді ні перша, ні друга позиція не відображає морального вчення Церкви у цьому питанні. Так, дійсно, народження дитини є благом, але замало лише благої мети, аби вчинок людини назвати благом. Іншими словами, залишається абсолютно чинним принцип «Мета не оправдовує засобів». З іншого боку, не є правдою те, що християнство відкидає цінність людського технічного і біомедичного прогресу, тому все штучне, що творить людина, вважає морально злим. Правда у тому, що Церква з трепетом і благоговінням ставиться до кожного людського життя на всіх його етапах, а тому радикально протистоїть різним маніпуляціям, пов’язаним з життям людини. Так-от, чи є ДРТ одним із видів маніпуляції людським життям на його перших етапах, чи є радше терапією неплідності? Чи всі методи штучного зачаття заслуговують на одну і ту ж моральну оцінку?
|
|