Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.

Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій.

Час до часу можна почути сенсаційні повідомлення про те, що у світі живуть люди-клони. Така інформація однак зовсім не підтверджена. Клонування людини – одне з таких біоетичних питань, на яке сучасний світ доволі просто відповідає, не поринаючи у довгі дискусії, на відміну від багатьох інших моральних питань. Навіть у контексті стрімкої лібералізації суспільної моралі ідея клонування людини залишається неприйнятною. Ні загальна свідомість людей, ні цивільне законодавство розвинених країн не допускають можливості клонування людини. Християнська мораль, звісно, також противиться цій практиці. Які ж причини такого фактично суцільного неприйняття клонування?

Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».

Замість заспіву

З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».

Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…

Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні  до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).