У своєму житті мені довелося щиро і глибоко практикувати вайшнавізм [1], пройти шлях від бгакти-прихожанина [2] до брахмачарі [3], а пізніше і до брахмана [4], глави вайшнавської місії в Одесі. У 2000 р. Господь покликав мене покинути вайшнавізм і стати учнем Ісуса Христа, за ким я слідую й понині. Маючи за плечима християнський досвід, за часом аналогічний вайшнавському, хочу представити читачеві десятку найсуттєвіших причин, чому я не крішнаїт і ним вже ніколи не буду.

Людина народжується на цей світ, щоб прославити своїм життям Того, Хто її привів сюди. З перших днів життя вона починає стикатися з труднощами. Але чому? Як часто людина ставить собі це запитання. Іноді вона готова пожертвувати всім, щоб знати відповідь. Навіть не усвідомлюючи, що цим самим робить ще більшу собі, інколи й іншим, трудність.

Дитина не розуміє, чому їй забороняють те чи інше. Можливо, згодом вона усвідомлює, що ті заборони були її на користь. Пізніше, дозріваючи, стаючи дорослою, натрапляє на різні перешкоди. Але може настати в житті навіть і такий момент, що, здається, вже немає виходу - немає сенсу жити. Але це неправда! Хіба Правдива Любов може забути про мене хоч на секунду? Хіба Вона не знає, що мені зараз важко?

Ось і здійснилася моя заповітна мрія – поїздка на Святу Гору Афон. Вона справила на настільки помітний вплив, що я вирішив поділитися своїми враженнями. Метою моєї поїздки було навчитися молитися Ісусовою молитвою, ознайомитися з життям Святої Гори, зустрітися з старцями і монахами, які б дали мені духовні поради і відповіли на запитання.

Темні хмари на душі, усе пригноблює, нічого не вдається, все надоїло, усім і всіма незадоволений... Святі Отці радять такі стани просто перетерпіти і «не турбуватися завтрашнім днем». Пробую, закусивши зуби і зосередившись в глибині душі. Але далі важко зосередитись на Богові, бо атакують усілякі помисли. Йду до сповіді та стає трохи легше. А після Служби Божої маємо різні послухи. Сьогодні мені випала праця на Чернечому цвинтарі, де треба покосити бур'яни, позамітати сходи і все прибрати. Тож стараюся не гайнувати час, адже ще на траві роса, а також може випасти дощ, бо хмариться.

Хоч у монастирі багато прочан і молільників, але тут, на Чернечій горі, тиша і спокій, лише чути як дзюрчить вода з потоку та щебечуть пташки. Роботи, бачу, сьогодні буде багато, тому молюся і настроююся на працю. Але праця без молитви, як одне весло при плаванні на човні. Поволі підключається і «друге весло», хоча й ворожі помисли не дрімають. Далі якесь невдоволення, смуток, душа ніби затьмарилася...

Екологічне навернення

Нас у сім’ї було троє братів, з яких я – наймолодший. Попри певну різницю у віці (5 років з Олегом та 9 з Володею), мали певні спільні інтереси, зокрема любов до живого. Пригадую, як ми хотіли завести рибок, але батьки були категорично проти. Тоді Олег приніс додому маленьких рибок у літровій банці, яку майже тиждень ховав за шторами, щоби батьки не бачили. Згодом великий акваріум у центрі кімнати став справжньою окрасою нашої оселі. Догляд за цими живими істотами був одним із найперших моїх обов’язків і неабияк вплинув на формування в мені почуття відповідальності перед кимсь, чиє життя вручене у мої руки.
Оскільки ріс я в пересічній українській родині, а батьки були вихідцями із села, то я мав чудову нагоду проводити багато часу серед мальовничої природи: на городі, на пасовиську, в горах, на ріці, де з братами міг проводити цілі дні, одержуючи масу задоволення, і далеко не від кількості впійманої риби. Так мило природа зачарувала нас, і запитання «Чому?» видавалось тут не таким вже й важливим.

Мене звати Ігор Деркач. Народився я у 1963 році у селі Солонка Пустомитівського району Львівської області. Наша родина – батько Степан, мама Стефанія і молодший брат Роман – жила короткий час у селі Солонка, а у 1969 році ми переїхали до Львова, де я і закінчив школу у 1980 році. Далі п’ять років навчання у Львівському політехнічному інституту на механіко-технологічному факультеті, хоча насправді у той час мені дуже хотілося стати істориком або юристом. У 1985 році розпочалася моя трудова діяльність на посаді інженера у Фізико-механічному інституті Академії Наук УРСР.

Сергію Сергійовичу, коли читав Вашу біографію, виникло запитання: як доктор фізико-математичних наук зацікавився богослов’ям та ще й ісихазмом? Як Ви поєднали два покликання: фізика і богослова?

Якщо говорити мовою електротехніки, то в мене було не послідовне, а паралельне з’єднання: і те, і те мене цікавило постійно. Коли треба було серйозно задуматися про вищу освіту, то професією обрав фізику, бо розумів, що філософія за більшовиків не могла бути предметом відкритих професійних занять. Пам’ятаю, якось Сергій Сергійович Авєрінцев сказав, що ми хотіли б займатися богослов’ям, але не можемо, тому займаємося естетикою. Тоді це було правильно тільки для нього, хоча він говорив від нашого імені, ніби, ось в якій ми ситуації. Та в мене було не зовсім так – фізика мене також захоплювала.
Коли я вчився на фізичному факультеті у МДУ, в Москві, я робив деякі кроки, щоби здобути і філософську освіту – слухав філософські курси. І вже тоді бачив, що цей світ не для мене. Це був час «відлиги», тому вважалося, що вільна думка у СРСР є. Було декілька імен професорів, з якими пов’язували вільну, неофіційну, неортодоксальну думку. Я слухав їх і розумів, що і їхні погляди зовсім мене не задовольняють. Це був якийсь половинчастий лібералізм, коли люди орієнтувалися на панівні обов’язкові світогляди і світовчення і водночас хотіли «хоробро» від нього на міліметр відхилитися. Мене це зовсім не влаштовувало. Тому я з тим філософським радянським світом не мав нічого спільного. Але пробував самостійно здобувати філософські знання. Поступово виникали свої думки і я починав писати. Ці спроби філософсько-релігійних писань з’являються тоді, коли і в фізико-математичній сфері я почав переходити від навчання до практики.

Нещодавно в Київському Центрі УКУ (Київський центр УКУ) відбувся Круглий стіл "Патріарх Йосиф Сліпий: знаний та незнаний", який зібрав у стінах нового дискусійного та навчального майданчика сучасників цьогорічного ювіляра, дослідників історії УГКЦ та наступників, які продовжують справу становлення УГКЦ та розвитку української науки. Зі спогадами та доповідями виступили архиєпископ-емерит Любомир Гузар, о. Михайло Димид, єп. Гліб Лончина, єпархія Пресвятої Родини з осідком у Лондоні, та єп. Борис Ґудзяк, єпархія св. Володимира Великого в Парижі. Із вітальним словом до учасників круглого столу та присутніх звернулися апостольський нунцій в Україні Клавдіо Ґуджаротті та о. Віталій Скомаровський, адміністратор Київсько-Житомирської дієцезії.

Валентине, розкажіть про свій життєвий шлях. Як Господь відкрив Вам покликання, в якому Ви тепер себе реалізуєте?

Мій життєвий шлях розпочався зі стін інтернату ще років 30 тому. Коли мати мене народила, вона, 19-літня дівчина, яка не знала Бога, прийняла рішення залишити мене. Я народився в Одеській області, а виховувався в інтернатах Львівської. Спочатку в будинку для дітей-сиріт № 1 у Львові. Потім мене перевели до дитячого будинку в Добромилі, де навчався 9 років. Інтернат – не найкраще місце для виховання і становлення особистості. Але інколи Бог допускає прохід через низини, щоби потім ми оцінили те, що Він дає, і допомогли тим, хто не має того, про що мріє. Навчаючись, я хотів знайти свою маму, не маючи адреси, писав їй, але, очевидно, відповіді не отримав. Для формування особистості потрібний сімейний затишок. В інтернаті ми його не мали. Хоч там і не все було так погано, як інколи змальовують. Є добрі люди, особливо на Львівщині, де люди ходять до церкви. Тому люди все ж боялись Бога і ставилися до нас непогано, чого не скажу про східні чи південні області України. Діти з тих регіонів кажуть, що там набагато гірше.

Він справді був «інакший» і часто цю свою «інакшість» не любив, страждав від неї. Він настільки був нещадний у критиці до себе, що, напевно, сам встановив би собі покуту, якби дізнався, що його причислили до лику святих. Він завжди був на одинці із самим собою, хоч і не завжди вдавалося бути справді самотнім. На його плечі припала левова частка розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії, адже йому вдавалося притягувати і примирювати протилежні полюси богословів Заходу і Сходу. Хоча, як він сам казав, його справжнім покликом ще з дитинства було чернецтво, він мусив працювати «в миру» задля єдності Церкви.