свідчення

По милості Божій та з дозволу ігумені Афонської Пресвятої Богородиці з 24 серпня по 2 вересня цього року я вдруге побував на Святій Горі, відвідавши монастирі – Велика Лавра, Каракал, Філофей, Ставронікіта, Пантократор, Ватопед і два скити - Андріївський та Пророка Іллі. Дорога до Афону досить легка: літаком Київ-Салоніки, потім автобусом до Уранополіса, ніч в готелі і зранку вже отримуємо діамонітріон (право на відвідини Афону), сідаємо на паром "Святий Пантелеймон" і через дві години вже на Афоні, в порту Дафні, далі автобусом до Карієсу – столиці Святої Гори.

Андріївський скит, Карея
Перша зупинка – Андріївський скит, де паломників зустрічають тепло, подають воду, лукум і ракію. Андріївський скит належить до монастиря Ватопед. Він був заснований російськими монахами Віссаріоном і Варсанофієм у 19 столітті. Головна реліквія скита – дорогоцінний ковчег з лобною частиною голови св. Апостола Андрія. Тут я зустрів монаха з Молдови Валерія, який дав мені таке поучення:” Наш ігумен Єфрем говорить, що Ісусова молитва і поклони як дріжджі для хліба. Читай Ісусову молитву до обіду, а після обіду Богородичну. Біля монастиря Кутлумуш є старець Гавриїл - духовне чадо Паісія Святогорця. У нього є послушник, який говорить російською. Можеш до нього піти. Однак, знайти дорогу в горах виявилося не так просто і часу необхідного не було, тому я змушений був повернутися в Карієс. Ввечері всі паломники приклалися до голови Апостола Андрія Первозваного. О 3 годині ранку звук била розбудив нас для виконання особистого молитовного правила, о 4 годині розпочалася утреня, а потім літургія, яка завершилася о 9 годині. Богослужіння проходили велично і повільно. Відразу після літургії спільна трапеза, після якої всі паломники вирушили у інші монастирі Святої Гори.

Детальніше...  

Людина народжується на цей світ, щоб прославити своїм життям Того, Хто її привів сюди. З перших днів життя вона починає стикатися з труднощами. Але чому? Як часто людина ставить собі це запитання. Іноді вона готова пожертвувати всім, щоб знати відповідь. Навіть не усвідомлюючи, що цим самим робить ще більшу собі, інколи й іншим, трудність.

Дитина не розуміє, чому їй забороняють те чи інше. Можливо, згодом вона усвідомлює, що ті заборони були її на користь. Пізніше, дозріваючи, стаючи дорослою, натрапляє на різні перешкоди. Але може настати в житті навіть і такий момент, що, здається, вже немає виходу - немає сенсу жити. Але це неправда! Хіба Правдива Любов може забути про мене хоч на секунду? Хіба Вона не знає, що мені зараз важко?

Детальніше...  

У своєму житті мені довелося щиро і глибоко практикувати вайшнавізм [1], пройти шлях від бгакти-прихожанина [2] до брахмачарі [3], а пізніше і до брахмана [4], глави вайшнавської місії в Одесі. У 2000 р. Господь покликав мене покинути вайшнавізм і стати учнем Ісуса Христа, за ким я слідую й понині. Маючи за плечима християнський досвід, за часом аналогічний вайшнавському, хочу представити читачеві десятку найсуттєвіших причин, чому я не крішнаїт і ним вже ніколи не буду.

Детальніше...  

Ось і здійснилася моя заповітна мрія – поїздка на Святу Гору Афон. Вона справила на настільки помітний вплив, що я вирішив поділитися своїми враженнями. Метою моєї поїздки було навчитися молитися Ісусовою молитвою, ознайомитися з життям Святої Гори, зустрітися з старцями і монахами, які б дали мені духовні поради і відповіли на запитання.

Детальніше...  

Екологічне навернення

Нас у сім’ї було троє братів, з яких я – наймолодший. Попри певну різницю у віці (5 років з Олегом та 9 з Володею), мали певні спільні інтереси, зокрема любов до живого. Пригадую, як ми хотіли завести рибок, але батьки були категорично проти. Тоді Олег приніс додому маленьких рибок у літровій банці, яку майже тиждень ховав за шторами, щоби батьки не бачили. Згодом великий акваріум у центрі кімнати став справжньою окрасою нашої оселі. Догляд за цими живими істотами був одним із найперших моїх обов’язків і неабияк вплинув на формування в мені почуття відповідальності перед кимсь, чиє життя вручене у мої руки.
Оскільки ріс я в пересічній українській родині, а батьки були вихідцями із села, то я мав чудову нагоду проводити багато часу серед мальовничої природи: на городі, на пасовиську, в горах, на ріці, де з братами міг проводити цілі дні, одержуючи масу задоволення, і далеко не від кількості впійманої риби. Так мило природа зачарувала нас, і запитання «Чому?» видавалось тут не таким вже й важливим.

Детальніше...  

Мене звати Ігор Деркач. Народився я у 1963 році у селі Солонка Пустомитівського району Львівської області. Наша родина – батько Степан, мама Стефанія і молодший брат Роман – жила короткий час у селі Солонка, а у 1969 році ми переїхали до Львова, де я і закінчив школу у 1980 році. Далі п’ять років навчання у Львівському політехнічному інституту на механіко-технологічному факультеті, хоча насправді у той час мені дуже хотілося стати істориком або юристом. У 1985 році розпочалася моя трудова діяльність на посаді інженера у Фізико-механічному інституті Академії Наук УРСР.

Детальніше...  

Він справді був «інакший» і часто цю свою «інакшість» не любив, страждав від неї. Він настільки був нещадний у критиці до себе, що, напевно, сам встановив би собі покуту, якби дізнався, що його причислили до лику святих. Він завжди був на одинці із самим собою, хоч і не завжди вдавалося бути справді самотнім. На його плечі припала левова частка розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії, адже йому вдавалося притягувати і примирювати протилежні полюси богословів Заходу і Сходу. Хоча, як він сам казав, його справжнім покликом ще з дитинства було чернецтво, він мусив працювати «в миру» задля єдності Церкви.

Детальніше...  

Сергію Сергійовичу, коли читав Вашу біографію, виникло запитання: як доктор фізико-математичних наук зацікавився богослов’ям та ще й ісихазмом? Як Ви поєднали два покликання: фізика і богослова?

Якщо говорити мовою електротехніки, то в мене було не послідовне, а паралельне з’єднання: і те, і те мене цікавило постійно. Коли треба було серйозно задуматися про вищу освіту, то професією обрав фізику, бо розумів, що філософія за більшовиків не могла бути предметом відкритих професійних занять. Пам’ятаю, якось Сергій Сергійович Авєрінцев сказав, що ми хотіли б займатися богослов’ям, але не можемо, тому займаємося естетикою. Тоді це було правильно тільки для нього, хоча він говорив від нашого імені, ніби, ось в якій ми ситуації. Та в мене було не зовсім так – фізика мене також захоплювала.
Коли я вчився на фізичному факультеті у МДУ, в Москві, я робив деякі кроки, щоби здобути і філософську освіту – слухав філософські курси. І вже тоді бачив, що цей світ не для мене. Це був час «відлиги», тому вважалося, що вільна думка у СРСР є. Було декілька імен професорів, з якими пов’язували вільну, неофіційну, неортодоксальну думку. Я слухав їх і розумів, що і їхні погляди зовсім мене не задовольняють. Це був якийсь половинчастий лібералізм, коли люди орієнтувалися на панівні обов’язкові світогляди і світовчення і водночас хотіли «хоробро» від нього на міліметр відхилитися. Мене це зовсім не влаштовувало. Тому я з тим філософським радянським світом не мав нічого спільного. Але пробував самостійно здобувати філософські знання. Поступово виникали свої думки і я починав писати. Ці спроби філософсько-релігійних писань з’являються тоді, коли і в фізико-математичній сфері я почав переходити від навчання до практики.

Детальніше...  

Валентине, розкажіть про свій життєвий шлях. Як Господь відкрив Вам покликання, в якому Ви тепер себе реалізуєте?

Мій життєвий шлях розпочався зі стін інтернату ще років 30 тому. Коли мати мене народила, вона, 19-літня дівчина, яка не знала Бога, прийняла рішення залишити мене. Я народився в Одеській області, а виховувався в інтернатах Львівської. Спочатку в будинку для дітей-сиріт № 1 у Львові. Потім мене перевели до дитячого будинку в Добромилі, де навчався 9 років. Інтернат – не найкраще місце для виховання і становлення особистості. Але інколи Бог допускає прохід через низини, щоби потім ми оцінили те, що Він дає, і допомогли тим, хто не має того, про що мріє. Навчаючись, я хотів знайти свою маму, не маючи адреси, писав їй, але, очевидно, відповіді не отримав. Для формування особистості потрібний сімейний затишок. В інтернаті ми його не мали. Хоч там і не все було так погано, як інколи змальовують. Є добрі люди, особливо на Львівщині, де люди ходять до церкви. Тому люди все ж боялись Бога і ставилися до нас непогано, чого не скажу про східні чи південні області України. Діти з тих регіонів кажуть, що там набагато гірше.

Детальніше...  

  З плином часу людина відкриває для себе нові істини. Колись мої стосунки з Христом були зовсім іншими. Як я можу про це знати? Відчуваю. Колись я так по-дитячому спілкувалась із Христом, навіть промовляючи довгі дорослі молитви. Ці почуття важко описати. Це була дитяча близькість. З часом моє розуміння та почуття мінялися – вони дорослішали. Я щораз більше пізнавала Христа (адже людина – це постійне живе здійснення і формування). І щораз більше відчувала Його присутність, а головне – потребу в Ньому.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla