Notre-Dame de La Salette – санктуарій, собор, облюбоване місце паломників на честь об’явлення Діви Марії двом пастушкам із маленького містечка La Salette (Ля Салетт).

Високо-високо у французьких Альпах, поблизу Гренобля, на висоті 1 800 м над рівнем моря, трапилась одна неймовірна подія, котра змінила все подальше життя маловірного населення регіону. Мешканці Ля Салетту одної миті увірували в Бога. Непримітне гірське селище стало відомим у всьому світі завдяки об’явленню Діви Марії двом дітям 19 вересня 1846 р. «Красива Пані» – як її назвали Меланія і Максимін – плакала протягом всього часу об’явлення. Вона була одягнена, як місцеві жінки, однак у королівській величі й таємниці пасхалії Христа. У вогневій кулі, немов у вогні Святого Духу, в світлі, яке випромінювало розп’яття! На нагрудному хресті діти бачили страждаючого Христа, й одночасно воскреслого і хвалебного [за матеріалом: Місіонери Салетини – Україна]. Заплакана Богородиця до дітей промовляла, дарувала їм надію, просила про молитву і добрі вчинки. Цей факт і пізніші зцілення засвідчив єпископ Гренобля, а згодом визнала і Церква. На місці об’явлення, між двох гір, було зведено паломницький центр, санктуарій, споруджено величавий собор Notre-Dame de La Salette. Знаменне об’явлення стало місцем паломництва багатьох людей з навколишніх сіл, регіонів, а згодом – із цілого світу.

"Идущие на помощь" - так называлась статья, опубликованная в номере за 17 мая. В ней шла речь о деятельности благотворительной организации "Дон Боско", названной в честь Иоанна (Джованни) Боско - католического священника, основателя ордена салезианцев (движение людей, которые трудятся на благо спасения молодежи). В том числе рассказывалось о волонтерах, которые стараются приобщить заключенных к христианским ценностям. Именно эта часть статьи вызвала наиболее активные и разноречивые отклики читателей. Большинство откликнувшихся считают, что такого рода деятельность надо всячески поощрять. Но немало оказалось и таких откликов, смысл которых можно свести к известному изречению, замечательно точно переданному в пастернаковском переводе "Гамлета":
А все-таки на свете нет чудес.
Как волка не корми - он смотрит в лес.

Нещодавно закінчився перший модуль сертифікатної програми для українських священиків у Казахстані. У контексті програми завідувач кафедри богослов’я філософсько-богословського факультету  УКУ  Віктор Жуковський узяв інтерв’ю у священників, які служать для місцевих греко-католиків. Для початку – пропонуємо вашій увазі коментар Віктора Жуковського, його враження від побаченого, а нижче – досвід самих душпастирів.

Ти моя розрада, неземна „красото”, у тобі спокій свій знаходжу – духовне зростання у тобі. Спізнавши тебе – моя душа знемагає без тебе, серце б’ється у любові до тебе, без тебе – вже немислиме все моє подальше життя. Боже Слово, Біблія, – зображене, написане фарбами на дошці, і це все ти – моя Ікона. Будучи ще надто юним, до ікони відчував „відразу”, як би це дико не звучало, її не любив, – бо не розумів. Довго не міг усвідомити, проте і відчував потребу у її пізнанні. Як сильно свого часу Нею нехтував, – так згодом став „залежним”, причетним до неї – яко до Іконописання.

Глибоко не вникаючи в суть „поп-музики”, котра звучала на радіо „Люкс – fm”, слух „прорізала” одна коротка реклама, інформація про одну Іконописну школу. Школу, яка ще тільки зароджувалась в стінах Українського католицького університету і котра якісно змінила мій погляд на ікону, середньовічну українську ікону, мистецтво та навіть – людей загалом. „Ключем” мого спізнання Ікони стало вивчення: малярства Майстра того чи іншого західноукраїнського регіону; Богослов`я; духовне співжиття у спільноті однодумців – колег та друзів.

Фіналіст Всеукраїнського конкурсу "Репортери надії в Україні" 2013

Одного ранку мені зателефонувала знайома і сказала, що сьогодні ми йдемо до пані Олі. Я не знала про кого мова. Знайома пояснила, що у пані Олі день народження. їй виповнилося 59 років. 39 з них жінка пролежала з діагнозом - неспецифічний інфекцій­ний поліартрит та остеомієліт. Артрит призвів до деформації кісток і їхньої крихкості. Тому пані Оля навіть не може сидіти, лише лежить. Уже ввечері ми задзвонили в двері дому Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія у Львові. Одним із служінь сестер є опіка над важкохворими. Заходимо у світлу кімнату. Бачу пані Олю в ліжку. Нас познайо­мили. Оля Лучко родом зі села Новосілки Тернопільської облас­ті. Хвороба вперше дала про себе знати кілька тижнів до закінчення навчання в школі. Молода дівчина звернулася до лікарів. Спочатку сказали їй, що це ревматизм, про­писали ліки. Але після випускних іспитів довелося лягти в лікарню. Пані Оля розповідає:

Навіть морально допустима війна не може гарантувати людському сумлінню спокою. Адже завжди несе зі собою фізичне насилля, смерть, інформаційну пропаганду. Захистити Батьківщину від окупанта необхідно. Проте як бути певним у тому, що, усуваючи одне зло, не чинемо ще більшого? Людина, особливо християнин, часто за таких обставин опиняється перед внутрішньою дилемою і, не знаючи, де шукати правильних відповідей, розривається під її страшним натиском: вбивство агресивного ворога – гріх чи необхідна передумова настання справедливості і відновлення добра? Інформаційна політика, побудована на принципі недомовок та замовчуванні фактів, – злочин чи необхідний крок задля збереження здорового психічного стану громадян? Чи християнська позиція означає автоматично поклик до захисту рідного краю, чи ні?

На ці та інші запитання ми спробували знайти відповіді разом з о. Ростиславом Височаном, головою комісії душпастирства силових структур Стрийської єпархії УГКЦ.

«Хіба ж Мені смерть грішника мила, — слово Господа Бога, — а не те, щоб він відвернувся від
своєї поведінки та й жив?»
(Єз. 18:23) 

Здавалося, що мокрий сніг своїм тягарем розчавить усе навкруги і ніхто не зможе врятуватися від нього. Навіть одиноке дерево тут, на болоті, не могло втримати на собі цей тягар і, поступово згинаючись, невдовзі повинно було зламатися або впасти, вивернувши свої корені з маленького клаптику землі, на якому воно стояло. Навколо було сумно і незатишно. А сніг все падав, падав і не танув, як зазвичай буває у цю осінню пору.

Спочатку йому було тепло. Потім стало холодно. Але тепер, крім смутку і жалю до себе, він нічого не відчував. Хоча це не заважало йому думати і згадувати. Майже доба пройшла з тих пір, коли він після довгого і виснажливого перельоту опустився на це болото, а здавалося, пройшла ціла вічність. У нього не було більше сили, щоб продовжувати цей переліт, і ось він гинув, поступово перетворюючись у кучугуру. Тільки голова ще залишалася над снігом, тому що він струшував його кожний раз, коли дивився на небо, якого, однак, не було видно через снігопад.

Віртуальний храмовий простір на екрані телевізора за роки став звичним для українців. 5 травня прямі Великодні трансляції з кафедральних соборів відбулися вже удвадцяте. Першому Національному телеканалу, який цю справу розпочав і розвиває досі, є що святкувати: за роки тут назбирано чималий досвід з релігійної тележурналістики.

Буквально кілька місяців тому український народ пережив шокуючі події: зраду Президента національних інтересів, спалах всенародного повстання під назвою «Євромайдан», трагічну смерть Небесної сотні… А коли ситуація у країні більш-менш стабілізувалася, на Україну обрушилася нова біда – окупація російськими військами Криму та відкриті загарбницькі дії Російської Федерації щодо української території… З перспективи часу про Майдан, роль Церкви на Майдані, особливості душпастирської праці, про екуменічне чудо Майдану та кримське питання ми розмовлятимемо з о. Василем Рудейком – доктором богослов’я, викладачем кафедри богослов'я Українського католицького університету, душпастирем Майдану.

- Почнімо з того, якою є соціальна місія Церкви в загальному і де священик повинен бути як душпастир, а де йому негоже бути?

– Під соціальною місією Церкви я розумію проповідь Євангелія, тобто проповідь Євангелія обов’язково є соціальною. Не буває «ідеальної» проповіді Євангелія. Євангеліє не проповідує ідеали для людини. Євангеліє проповідує Особу, яка допомагає іншому. І найбільша ідея чи ідеальна ідея, скажімо так, Євангелія, полягає в тому, що Бог стає людиною, щоб їй допомогти вилізти з тої проблеми, в яку вона залізла. Це і є соціальна місія Церкви – йти за Євангелієм Христа, ставати подібним до людини, яка має певну проблему, і намагатися їй допомогти.

По милості Божій та з дозволу ігумені Афонської Пресвятої Богородиці з 24 серпня по 2 вересня цього року я вдруге побував на Святій Горі, відвідавши монастирі – Велика Лавра, Каракал, Філофей, Ставронікіта, Пантократор, Ватопед і два скити - Андріївський та Пророка Іллі. Дорога до Афону досить легка: літаком Київ-Салоніки, потім автобусом до Уранополіса, ніч в готелі і зранку вже отримуємо діамонітріон (право на відвідини Афону), сідаємо на паром "Святий Пантелеймон" і через дві години вже на Афоні, в порту Дафні, далі автобусом до Карієсу – столиці Святої Гори.

Андріївський скит, Карея
Перша зупинка – Андріївський скит, де паломників зустрічають тепло, подають воду, лукум і ракію. Андріївський скит належить до монастиря Ватопед. Він був заснований російськими монахами Віссаріоном і Варсанофієм у 19 столітті. Головна реліквія скита – дорогоцінний ковчег з лобною частиною голови св. Апостола Андрія. Тут я зустрів монаха з Молдови Валерія, який дав мені таке поучення:” Наш ігумен Єфрем говорить, що Ісусова молитва і поклони як дріжджі для хліба. Читай Ісусову молитву до обіду, а після обіду Богородичну. Біля монастиря Кутлумуш є старець Гавриїл - духовне чадо Паісія Святогорця. У нього є послушник, який говорить російською. Можеш до нього піти. Однак, знайти дорогу в горах виявилося не так просто і часу необхідного не було, тому я змушений був повернутися в Карієс. Ввечері всі паломники приклалися до голови Апостола Андрія Первозваного. О 3 годині ранку звук била розбудив нас для виконання особистого молитовного правила, о 4 годині розпочалася утреня, а потім літургія, яка завершилася о 9 годині. Богослужіння проходили велично і повільно. Відразу після літургії спільна трапеза, після якої всі паломники вирушили у інші монастирі Святої Гори.