Існує загальна, але надзвичайно доцільна формула, або ж модель залучення кожного християнина до богослов’я і богомислення. Вона полягає в тому, що християнин повинен бути вправним богословом, а богослов - християнином. Адже богослов’я як шлях пізнання істини євангелької, і як досвід від такого пізнання (віровчення), включно з живими та методологічними вимірами становлять його єдину основу. Звідси, воно стає фундаментом для вирішення соціальних проблем. Однак це не завжди так, адже якщо би богослов’я постійно клалося в основу суспільних відносин, кожна людина у взаємозв’язку з іншими несла вагоміший, пріорітетно вищий і більш духовний багаж цінностей. Впевнено б крокувала до солідарності як єдності в гармонізації і співпраці кожного зі всіма. А її життя стало б прикладом повноти Любові.

Одного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

В бетонних джунглях буденності, посеред холодних вулиць та тривожних облич важко знайти Істину. Ми постійно кудись поспішаємо, чи то, радше, втікаємо від неприємностей та особистих турбот. Світ сучасної людини - то вир пристрастей, морок лицемірства і страх перед словом «завтра». Якби мені дозволили змалювати світ, яким я його бачила до того, як глибше почала вірити у Бога, шукати з Ним зустрічі, то це виглядало б приблизно так:

В пеклі їздять тролейбусом номер 2
І пожовтілі пальми хиляться додолу
В сірчаних морях —риба напівжива
А на сніданок — таблетки димедролу.

В пеклі цілодобово звучить попса
В пеклі сніг — пекучий на дотик
Охоронець у вигляді триголового пса
Пропонує забуття як наркотик.

Кажуть, однією з причин гріха можуть бути людські комплекси. Про це й буде сьогодні наша казочка для дорослих дітей про недитячі проблеми.

Каналізація. Внизу дзюрчали і шипіли брудні стічні води, над якими давно стояв задушливий, отруйний сморід. Скрізь валявся мотлох і лежало покрите цвіллю сміття. Темрява проникала у дифузійний хаотичний рух задушливо смердючих молекул стічної води і виривалася з неї вгору, заломлюючись, ніби світло, до іржавих труб. (Каналізація – це внутрішній стан нарциса, його підсвідоме). У тій темряві засвітилися чиїсь маленькі червоні очі і донісся неприємний звук скрипу з труби, що простягнулася над чорною водою. Це був щур містер Юлій Ісаєвич. О! Це ще той перець. На ньому тримався весь світ. (Щур Юлій Ісаєвич – це сам нарцис). Юлій Ісаєвич викладав у найпрестижнішій щурячій школі мистецтвознавство. Щурі – це взагалі такі Божі творіння, які добре знаються на мистецтві.

Божа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12, 9)

 Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мт. 7, 7)

Дорога додому. Передісторія

Потяг. Сьогодні тут спекотно, й у вагоні вже стоять пахощі ковбаси, пиріжків, насіння і ще чогось там. Завтра Різдво, і ці люди останні з тих, хто поспішає повернутися додому до першої зорі, – я серед них. Моє місце – верхнє, тож я забираюся туди і починаю спостерігати. У потягах свій мікрокосмос, який живе тільки один рейс. У кожному вагоні – своя цивілізація, своя атмосфера, свої розмови, звичаї і багажі… Ось зараз тут, у 17-му плацкартному, зібралися різні люди, з різних куточків і закутків, із різними думками і задумами. Зараз їм треба якомога швидше пережити цю «потяжну цивілізацію», цей мікрокосмос, щоби знов повернутися до своєї звичної реальності. Хтось заходить у вагон і вже на наступній станції виходить, хтось на кожній довгій зупинці виходить курити, але повертається, затягуючи із собою свіже повітря, хтось їде від початкового пункту до кінцевого – вони можуть сповна відчути це «заїжджене буття» вагону.

Означення "колінеарний" - цілком математичне. Колінеарними називають вектори, що лежать на паралельних прямих і можуть бути або співнапрямленими, або протилежно напрямленими. Людина і Бог. Начало земне і начало небесне. Чи існує діалог між профанним і сакральним у теперішньому столітті? Який цей діалог: одновекторний чи різновекторний? XXI столітгя вносить свої корективи у світоглядну парадигму. Людина мислить себе у ролі вселенського Розуму. Варто лише згадати про вплив на медіапростір та свідомість людей інформації про кінець світу. Прикро усвідомлювати, що дедалі частіше для людини Бог знаходиться у пробірках з клонованими ембріонами, в інноваційних технологіях (Deus ex mashina), хоча колись Господь послав на велику жертву свого єдиного Сина, щоб Він врятував цей світ, засвідчуючи безмежність Свого милосердя. Проте, знову-таки виникає парадокс: чому люди, маючи за зразок реальну смерть Ісуса Христа швидше повірять у брехливу інформацію про кінець світу, ніж у безмежжя Божої Любові? Папа Іван Павло II зазначив: "Віра і розум — це два крила, що піднімають людину до неба". На жаль, людина XXI століття — це зазвичай «однокрилий» Ікар, що ніколи не досягне істини, бо зрозуміти Любов крізь призму егоїзму неможливо.

Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти
(1 Кор. 9:22)

Бог кожну сльозу з очей їх зітре, і смерті не буде вже; ні смутку, ані крику, ані болю вже не буде
(Отк. 21:4)

Очікування. Чи ми зустрінемося наступного разу? Чи завтрашній день буде таким самим теплим, як сьогоднішній? Чи вдасться мені сказати все зрозуміло? Та й взагалі, що буде завтра…, а за п’ять років? Людині важливо вибудовувати певні плани й уявлення, щоб, як їй здається, легше було йти навпомацки далі з такими ж заплющеними очима, але маючи перед собою уявну картину світла вкінці тунелю. Нам так важливо мати хоча б найменшу надію, сподіватися на щось, подекуди навіть дуже далеке від реальності, але таке бажане. Кажуть, тоді не страшно прокидатися зранку і йти заварювати чай. Адже ти знаєш, для чого тобі той чай, а ще краще, коли ти знаєш, для кого він. Бо хоч ми й «самотні у своїй самості», як кажуть психологи, та все ж чути людські кроки, що йдуть із твоїми в унісон, набагато приємніше, ніж чути відлуння своїх, нехай і найкращих, черевиків, але в порожнечі…

Вона мала губи кольору стиглої сливи. Щоразу, як я зустрічав її, то посміхався мов той чеширський кіт: такий вже був у мене талант.

Вона любила ховатися в тінях сонця: коли те розкидалось гарячим промінням і змореному люду ніде було подітися, вона не шкодувала їм холодної водиці, насичувала кожного, хто до неї прибігав; вона сама прибігала до немічного, аби порятувати його, а до невиліковного — простити застарілі гріхи; в її серці не було місця для жалю — принаймні, вона ніколи не проявляла його по відношенню до мене, а оскільки краси своєї вона не жалує ані одній душі світу цього, я самотужки дійшов до висновку, що дорога до неї у нас всіх одна і вона — наше просвітлення при кінці спільного шляху.

Пам’ятаю її від малку, коли вона дріботіла долами річок і за кожним її кроком з-під п’ят виростали жмутки квітів: по ліву сторону оберемки рум’янку та плакун-трави, по праву—зозулинець та осот; від заходу до сходу, у місцях, де вона одпочивала, занурюючи у воду зморені ніжки, виростали верби: сумно схиляючись до води, вони напускали на свої обличчя густі коси та так приховували від білого світу гіркі сльози, які проливали, сумуючи по своїй матері-красуні.

Ти моя розрада, неземна „красото”, у тобі спокій свій знаходжу – духовне зростання у тобі. Спізнавши тебе – моя душа знемагає без тебе, серце б’ється у любові до тебе, без тебе – вже немислиме все моє подальше життя. Боже Слово, Біблія, – зображене, написане фарбами на дошці, і це все ти – моя Ікона. Будучи ще надто юним, до ікони відчував „відразу”, як би це дико не звучало, її не любив, – бо не розумів. Довго не міг усвідомити, проте і відчував потребу у її пізнанні. Як сильно свого часу Нею нехтував, – так згодом став „залежним”, причетним до неї – яко до Іконописання.

Глибоко не вникаючи в суть „поп-музики”, котра звучала на радіо „Люкс – fm”, слух „прорізала” одна коротка реклама, інформація про одну Іконописну школу. Школу, яка ще тільки зароджувалась в стінах Українського католицького університету і котра якісно змінила мій погляд на ікону, середньовічну українську ікону, мистецтво та навіть – людей загалом. „Ключем” мого спізнання Ікони стало вивчення: малярства Майстра того чи іншого західноукраїнського регіону; Богослов`я; духовне співжиття у спільноті однодумців – колег та друзів.

«Хіба ж Мені смерть грішника мила, — слово Господа Бога, — а не те, щоб він відвернувся від
своєї поведінки та й жив?»
(Єз. 18:23) 

Здавалося, що мокрий сніг своїм тягарем розчавить усе навкруги і ніхто не зможе врятуватися від нього. Навіть одиноке дерево тут, на болоті, не могло втримати на собі цей тягар і, поступово згинаючись, невдовзі повинно було зламатися або впасти, вивернувши свої корені з маленького клаптику землі, на якому воно стояло. Навколо було сумно і незатишно. А сніг все падав, падав і не танув, як зазвичай буває у цю осінню пору.

Спочатку йому було тепло. Потім стало холодно. Але тепер, крім смутку і жалю до себе, він нічого не відчував. Хоча це не заважало йому думати і згадувати. Майже доба пройшла з тих пір, коли він після довгого і виснажливого перельоту опустився на це болото, а здавалося, пройшла ціла вічність. У нього не було більше сили, щоб продовжувати цей переліт, і ось він гинув, поступово перетворюючись у кучугуру. Тільки голова ще залишалася над снігом, тому що він струшував його кожний раз, коли дивився на небо, якого, однак, не було видно через снігопад.