В своїй праці «О квестії соціальній» (1904) митрополит Андрей наголосив, що Церква завжди переймалася проблемами вбогих і страждаючих. Сам засновник Церкви – Ісус Христос – прийняв людську неміч, народився у бідному вертепі. Господь, проповідуючи Царство Небесне, завжди був поряд із страждаючими. Однак проблема бідності в тому, що люди не приймають науки Христа, тому у світі існує нерівність та несправедливість. Владика наголосив, що Церква – аполітична установа. Її завдання – бути на сторожі моральних приписів і законів. Церква стоїть понад будь-якими партіями та політичними програмами. Шептицький закликає людей до послуху Церкві: «… обов’язують ті постанови, які відносяться до християнського життя соціального. Церква є, з Божої волі, одиноким сторожем і товмачем моральности, і тому вона судить про моральну вартість інституцій, актів, прав і обов’язків соціального життя. …Причиною часто повторюваних поучень є то, що усяка праця, яка має на меті поліпшення положення робітників і убогих, повинна спиратися на християнську релігію, без чого жодна суспільна акція буде безхосенна».

Краса загадкова, і вона єдина або майже єдина здатна сьогодні пробуджувати людей. Ранячи душу, краса робить її вразливою і для пекла, і для раю. Або просто для чудової і крихкої радості буття ...
Співвідношення краси і віри двозначні. У вузькому розумінні монотеїзму красу можна розуміти як ідолопоклонство: юдаїзм, іслам, Реформація остерігаються образотворчих мистецтв, Православ’я вилучає зі своїх образів і уявне, і зовнішнє. Але коли віра звільняється від будь-якого моралізму, вона здатна поважати у будь-якій красі, хоч би якою «конвульсивною» та не видавалася, спробу «заглиблення в буття». Віра здатна також преображати саму красу: у священних текстах, у каліграфії, в іконі, в хоровому співі, в очищаючій порожнечі мечетей, в багатстві храмового мистецтва ... Біблія сприймає мистецтво як дар. Для ісламу краса – одне з божественних імен.
Всюди Творця і Його творіння зустрічаємо в красі не володіння, а сопричастя. У всій Літургії є первинне відчуття глобального мистецтва, де естетика стає спогляданням. Краса перетворює світ в «океан символів», а ритми тіла – в похвалу. Рай відкривається знову, і остання межа передчувається в цих оазах, де без будь-яких домовленостей із сумлінням ми можемо подати один одному склянку води.

Ісусе, тепер Ти, сховавшись за силами світу, правдиво і фізично став для мене всім, усім що довкола мене, всім, що в мені...
Господи! ... Виявом понадлюдської сили, що дало Тобі Воскресіння, Ти дозволяєш мені, Владико, прозрівати Тебе у всіх силах Землі, і я визнаю в Тобі мого Царя і з упованням віддаюсь Тобі.

... У центрі Твоїх грудей бачу лише полум’я, і чим більше я дивлюсь на це палаюче вогнище, тим більше мені здається, що контури Твого Тіла навкруги розчиняються, що вони збільшуються до неосяжних розмірів, і я не розрізняю більше в Тобі ніяких інших рис, окрім образу світу, що палає.

Статтю «Віра і культура» всесвітньовідомий православний богослов та історик церкви ХХ ст. Георгій Флоровський написав понад півстоліття тому, осмислюючи цивілізаційні виклики постмодерної культури, які на той час все гостріше поставали перед кожним християнином зокрема і Церквою загалом. Чи суперечить християнська благовість сучасним культурним феноменам? За якими критеріями християни повинні оцінювати нові віяння у культурному просторі ХХІ ст.? Наскільки віра визначає наше ставлення до мистецьких творів сучасності та їх інтерпретацію? Г. Флоровський, аналізуючи ці та інші складні питання, допомагає заглибитись у суть відповідей на них, стимулює до духовно-християнського розуміння культурно-цивілізаційних змін, які в нашому суспільстві інтенсивно відбуваються. Питання в тому, що є наслідком цих змін: суспільна деградація і культурно-цивілізаційний занепад чи, навпаки, духовно-творчий злет і культурне відродження?

*Статтю подано з деякими скороченнями та відповідно до вимог сучасної української мови за виданням о. Петро Біланюк. Триєдиний Бог як джерело краси і людина як митець / Божа істина, краса і любов. – Дрогобич: Відродження. 1995. – С.93-98.

Літопис Київської Руси року 6495 (тобто 987 по Р.Х.) виразно наголошує, що св. Володимир Великий і наші предки — київські русичі мали високорозвинений естетич­ний смак, а їхня релігійність опиралася, насамперед, на відчутті краси. Там же читаємо свідчення посланців св. Володимира, які досліджували різні релігії у різних країнах:
«Ми ходили до болгарів, і ми приглядались, як вони покло­няються у храмі, який зветься мечеттю, де вони стоять без пояса; (болгарин) поклониться і глядить сюди і туди, як біснуватий, і немає радості в них, а тільки смуток і сморід великий. Недобрий закон їх. І прийшли ми до німців, і бачили ми у храмах, як вони відправляли численні служби, але ми не бачили там жодної краси». І прийшли ми до греків, і завели нас туди, де вони служать своєму Богові, і ми не знали, чи ми були на небі чи на землі, бо на землі немає такого виду або такої краси, і ми не зуміємо того переповісти знаємо тільки те, що там Бог перебуває з людьми, і їх служба краща від всіх країн. Ми бо не можемо забути тої краси; кожний чоловік як спробує солодкого, то потім не сприймає гіркості, так і ми не можемо довше тут бути».