Майже на самому початку І-ї книги Суми Теології, у відповідь на питання: «Чи Бог існує?», домініканський монах Тома з Аквіно [1] (1225-1274) розвиває п’ять раціональних аргументів на користь існування Бога, відомих зараз під загальною назвою «П’ять шляхів св. Томи Аквінського». Для нас зараз важливим є останній, «п’ятий шлях». Він звучить так:

«Якщо ви в мені перебуватимете, і мої слова в вас перебуватимуть,
тоді просіть, чого забажаєте, і воно здійсниться для вас» (Йо. 15, 7).

     Мало відомий в Україні, зате добре знаний в діаспорі, зокрема в Торонто (Канада), вчений-гуманіст і визначний богослов о.-проф. Петро-Борис Біланюк народився 4 серпня 1932 р. у м. Заліщиках Тернопільської обл. у національно свідомій українській родині Терентія і Параскевії з дому Романко.

Чистоту, простоту мы у древних берем,
саги, сказки из прошлого тащим
потому что добро остается добром
в прошлом, будущем и настоящем

Володимир Висоцький

    Визначний історик Марк Блок, блискучий вчений і герой французького Спротиву, казав: «Християнство – релігія істориків». Він правий, бо для християнина, незалежно від того, чи захоплюється він «ділами давно минулих літ», історія – це невід’ємна частина життя. Якщо порівняти християнську віру з храмом, то її фундамент – Боже Об’явлення, але стіни і дах зводили люди тисячоліть. Старозавітні псалми і пророцтва писали стародавні євреї, Євангелія і послання Нового Завіту – міщани та інтелігенти Античності. Вижити християнство змогло завдяки тому, що мученики заплатили життям за вірність Христові, а перші апологети – гідно відповіли на усі закиди язичницьких інтелектуалів. Наша віра не стала ворогом науки тому, що півтори тисячі років тому богослови змогли вирішити вікову дилему віри та розуму, сказавши «вірю, щоби зрозуміти», і ворогом культури – Отці Церкви вбачали в роздумах філософів та героїчних легендах дохристиянських часів пошуки Бога та істини, їхній шлях до Христа.

     Немає сумніву, що нас, українців, обкрадали наші сусіди і вороги століттями, а то й тисячоліттями. Найбільші крадіжки відбувалися в історії. Цілий важливий період нашої церковної історії, що стосується т. зв. «скитських монахів» і їхньої праці на заході Європи, присвоїли румуни, цілком незаконно і безпідставно. Німці теж простягають руку, щоби привласнити «скитських монахів» – намагаються ототожнити їх із «готськими монахами», що жили й діяли у «Скитії», тобто на теренах нашої батьківщини.

    Для початку треба теж зазначити, що східноєвропейська церковна історія потрапила підо вплив загальних стереотипів, як, до прикладу, ех оriente lux, ab occidente lex («зі сходу світло, зі заходу закон»). І світло, і закон прийшли зі Сходу на Захід і то завдяки нашим предкам, скитським монахам, що відіграли велику, а то й вирішальну роль у розвитку християнського Заходу, а в деяких ділянках цілої Вселенської Церкви.

    Аксіологічний вимір поняття “еліта” на основі зразка дворянської еліти в 19 столітті в Німеччині 

    Теоретизація феномену еліти мала б вести свій початок від його розуміння і етимологічного розрізнення. Дійти до істини можна тільки тоді, коли знати в якій площині її слід шукати, оскільки існує чимало відтінків, узагальнень та навіть спотворень цього французького поняття elite (від лат. electus – вибраний, кращий) в сучасності представниками владних структур. Одне діло, культурологічна, теокультурологічна чи сакрально-теологічна площина, друге – націєтворча та етноантропологічна, третє – “вождизм”, “тиранія”, “елітний будинок”, який ми всі обслуговуємо. Досліджувати феномен еліти слід починати як з історико-філософської проспективи, так і з реального досвіду, і по змозі, старатися опиратися на яскравих представників, які б відображали певний образ цього явища. Тоді б таке дослідження достатньо чітко відображало феномен еліти, щоб могти збагнути модель конкретної владної політики та уможливлення змін на краще пересічним громадянам, які страждають внаслідок дивних кроків підміненою “елітною масою”. Все таки еліта – це ще не надто здевальвований феномен, а тому він мусить мати своє історико-філософське пояснення. До еліти прагнуть належати, нею стають, а стають тільки ті, від кого випромінює духовно-культурний загальнолюдський позитив. Про іншу “еліту” розмірковується як про “самозванців”, “злодіїв”, бізнесово-політичний клон тощо. Тож міркування про еліту як елітність у служінні ближньому, мабуть, слід почати з пояснення феномену служіння в соціумі.