А що про них ще можна написати?
Були всі різні. І усі – живі.
У когось залишилась хвора мати,
У когось – жінка й діточки малі.

У когось з них – не витримало серце.
У когось – куля. В більшості, мабуть.
І відчинилися небесні дверці
Для тих, що вірно з правдою ідуть…

Найтяжчий хрест дістався – Україна,
Земля рабів і вільних – всіх разом.
Лиш тут палаци – на старих руїнах,
Від них давно не віє вже теплом.

Такі тут люди, як ніде у світі,
А мир вартує вічних сперечань.
Тут розцвітають гарно перші квіти
Між гасел, перепалки й проклинань.

Сьогодні вперше пахло вже землею,
І сонце у калюжах – блись та блись!
Країна стогне. Але Бог із нею.
Здолаємо. Не зараз, то колись.

І буде сонце. І буде калина.
І гори. Вільні, чисті – й до небес.
І буде рай на ймення Україна
Із сотнею невивчених чудес.

Я тут вогник в листі передам –
Хай буде, коли йтимеш на злам,
Коли холодно буде, чи сніг
Замітатиме рідний поріг.
Вогник, чистий від бомб і ракет,
Безпілотників, вільних на злет,
Від прокляття, брехливої гри,
Вогник, вільний від тої війни…
Хай горить у сердечку твоїм,
Збереже тебе в зливу і грім,
Збереже, коли обстріл буде
Небо крити тобі голубе.
І тоді, коли шрами болять,
Коли недруги поряд не сплять,
Коли будеш уже на межі,
Пригадай: в тебе вогник в душі.

Карпати стріли тишею Різдва.
Вона тут дуже світла, Вифлеємська.
Із храмів лине спокій в небеса,
Де чути неймовірну міць братерську.

І роки плинуть, мов ріка,
В туманній тонучи вуалі,
Крізь пальці часу утіка
Пісок найкращих днів подалі.

Нанизує на нитку дні
Проміння сонячного кола,
Кругами ширить на воді
Хвилини, канучі спроквола.

НА РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Коли можливості людини – 
Її життя могутня суть,
А в нім до смертної години
У журкоті хвилини йдуть.

Яка тоді ще вища сила
Дарує нам святу відраду – 
Блаженне лоно, що носило,
І груди, що живили чадо?

У неспроможності тримати
Своє дитя біля грудей,
Із сумом зустрічала мати
Чужих народжених дітей.

Ех, вірменськи­й ти легіню, українськи­й козаче,
Я вдивляюся лагідно, і ледь серце не плаче...
Я торкаюся здалека твоїх кучерів красих...
Ех, вірменськи­й ти легіню, українськи­й козаче....

Я сьогодні збиратиму віями сни
По небесних хмаринах, по сонцю, по вітру, по краплі;
Вони пахнуть суницями, медом... початком грози.
Вони пахнуть весною
І білим тендітним лататтям...

О, як мене болять твої самотні очі...
Холодять душу спогади сумні…
Скажи мені, що там на тому боці:
Чи там цвітуть сади, співають солов’ї?...