Нещодавно світові засоби масової інформації сколихнула звістка про факт випробування нової вакцини від короновірусу серед мешканців нетрів одного із міст Індії. Людям запропонували пройти імунізацію і за це отримати 750 рупій (це приблизно 10 доларів США). При цьому співробітники народної лікарні м. Бхопал не пояснили зрозумілою мовою своїм краянам, що ті беруть участь у ІІІ фазі клінічного експерименту нової вакцини Covaxin. Ця подія знову привернула увагу громадськості до питання етичних критеріїв експериментування на людині. Здавалося б, жорстокі випробовування на в’язнях нацистських, радянських та японських таборів вже давно позаду, існує немала кількість різного роду нормативно-правових актів, котрі регулюють порядок здійснення експериментів на людині, а все ж зловживання у цій сфері не припиняються.

Поняття гідності людини, як і багато суміжних понять, як от особовості людини, моральної суб’єктності, рівності, є поняттями філософськими, тобто тими, що підпадають під наукове зацікавлення та наукову методологію саме філософських дисциплін. Це важливо розуміти з огляду на те, що ці та інші поняття нерідко використовуються невластивим чином у сучасному суспільному та навіть академічному дискурсі. Така ситуація стосується не лише філософії, чиї поняття запозичуються науковцями з інших галузей та невластиво ними використовуються, однак її стосується все ж чи не найбільше. Наприклад, медичний працівник може настійливо запевняти жінку в неособовості її ненародженої дитини, так начебто особовість була видна під апаратами пренатальної діагностики. Фізик може заперечувати існування Бога, так начебто Абсолютне Буття було матеріальним. Біолог може стверджувати моральну суб’єктність тварин, так начебто свобода вибору була видима під мікроскопами і т.д. Усе це свідчить про так званий «епістемологічний стрибок» (стрибок в пізнанні; в цьому випадку в негативному значенні), коли науковці, використовуючи методологію власних наук, роблять висновки в чужих їм ділянках знання. Ситуацію ускладнює те, що сучасний світ з легкістю сприймає плюралізм думок, роблячи саме з плюралізму, а не з істини найвищу цінність.

Чи думали Ви колись про самогубство? Про вбивство? Як Ви боретеся зі стражданнями власними та чужими? Світ надлишку інформації і браку правдивої свободи схильний давати швидкі відповіді: навіщо терпіти і очікувати, якщо є легший шлях? А що би сказало наше серце, коли б ми дали йому заговорити? «Любов довготерпелива і многомилостива» і в кожному терпінні – наші перемога і визволення. Цього вчить життя багатьох мучеників і святих. А чому навчить життя, яке закінчиться евтаназією?

Про евтаназію і правдиву добру смерть ми поспілкувалися з доктором морального богослов’я с. Йосафатою (Дробик) ЗСМ, авторкою наукової праці «Паліативна допомога як протидія евтаназії».

Чому тема евтаназії актуальна сьогодні й дискусія довкола неї дедалі більше набуває розголосу в інформаційному просторі, адже, скажімо, буквально 10 років тому питання т. зв. «доброї смерті» не було таким неоднозначним для пересічного українця, та й взагалі темам біоетики не надавали такого важливого значення, як тепер?

Усі біоетичні питання справді загострилися протягом останніх 15 років. Досліджувати потреби закону про евтаназію в українському суспільстві почали приблизно у 2010 році, послуговуючись прикладами західноєвропейських країн, де легалізували цю практику. Безумовно, піком актуальності таких дискусій був червень 2015 року, коли були спроби просунути до Верховної Ради України законопроект, який би мав урегульовувати питання правомірності евтаназії в нашій державі. Тільки цікаво, що в назві цього законопроекту всіляко намагалися приховати справжню суть смерті за власним бажанням – «Проект закону про забезпечення прав людини на гідне закінчення життя». Документ подав Андрій Кожем’якін, народний депутат від фракції «Батьківщина», а теоретичну частину уклала Яна Триньова, адвокат, відома прихильниця проевтаназійного руху в Україні.

У сучасному світі, зокрема в розвинених країнах чи країнах на шляху розвитку, можна спостерігати більше чи менше стрімку лібералізацію законодавства та суспільної свідомості щодо різних питань біоетичного характеру. Мова йде про аборти, експерименти на ембріонах, евтаназію тощо. Те, що в минулих століттях вважалось недопустимим, сьогодні толерується, а то й схвалюється (наприклад, якщо хтось вибирає аборт або евтаназію, то це намагаються інтерпретувати як суспільну відповідальність). Попри лібералізацію законодавства і суспільної свідомості в розвинених країнах, вартує сказати, що все ж цей процес має свої межі. Наприклад, переконлива більшість розвинених країн не дозволятиме комерційне сурогатне материнство. Попри те, що часто у цих країнах законодавство і суспільна свідомість дозволяють вбивати ненароджених дітей чи хворих та літніх людей, продавати-купляти новонароджених вважається злочином. Тут виникає закономірне питання: чому ж в Україні вважається нормою і предметом гордощів те, що за кордоном, навіть в доволі ліберальних країнах, вважається злочином?

Ця стаття не має на меті охопити ввесь спектр проблем, пов’язаних з сурогатним материнством (юридичних, медичних), а лише окреслити головні моральні проблеми. Також тут не йтиме мова виключно про комерційне сурогатне материнство, але й про альтруїстичне, оскільки відсутність комерційної складової не позбавляє практику сурогатного материнства моральних труднощів.

Сортування… Яку асоціацію викликає це слово? Ті кому небайдужа екологічна тематика, мабуть подумають про розподіл сміття у різні урни. Аграрії можуть згадати про калібрування овочів чи фруктів в залежності від їхнього розміру та форми. Іншим цей термін асоціюватиметься із упорядкуванням тих чи інших даних, речей і т.д. А що ж таке медичне сортування?

Думаю, до поширення COVID-19, переважна більшість населення планети навіть не замислювалась про можливість «сортування пацієнтів» в медицині. Проте шокуючі вістки про колапс медичних систем різних країн (зокрема Італії) через величезний наплив пацієнтів, інфікованих коронавірусом, спричинилися до «оголення» проблеми із браком ресурсів для допомоги всім потребуючим. Сьогодні, суспільство певною мірою пристосувалося до життя в нових умовах, нас все менше хвилює це нове вірусне захворювання (якщо звичайно ми ще безпосередньо не стикнулися із ним). Проте, втома людей «від коронавірусу» не означає, що проблеми не існує, або що вона вирішилася. Незважаючи на те, що кілька компаній вже пропонують вакцини проти COVID-19, наявних ресурсів може бути не достатньо для задоволення потреб у вакцинуванні усім охочим. Окрім того, поки немає достовірних даних про ефективність застосування цих вакцин проти нових штамів коронавірусу (до того ж, ці нові штами вірусу можуть поширюватися швидше ніж попередній). Тому медичні працівники і надалі можуть стикатися з величезним напливом пацієнтів та браком ресурсів, щоб врятувати життя кожному. В такому разі медики змушені вдаватися до тріажу (медичного оцінювання пацієнтів, котре здійснюється для того, щоб встановити пріоритети у лікуванні). Тріаж (або медичне сортування) фактично застосовується з метою ефективного використання обмежених ресурсів для допомоги якомога більшій кількості постраждалих.

Минулого тижня, 17 грудня, в Одесі відкрили нову сертифікатну програму кафедри богослов’я УКУ «Християнин перед суспільними викликами часу». Учасниками цього проекту стали підприємці, фермери, працівники сфери культури й науки Одещини та Миколаївщини. У відкритті програми та в першому модулі взяли участь Віктор Жуковський, завідувач кафедри богослов’я УКУ, Тарас Дзюбанський, голова Центру міжконфесійного та міжрелігійного діалогу «Лібертас», Олександр Сугоняко, президент Асоціації українських банків, Петро Дарморіс, голова центру протидії корупції УГКЦ. З вітальним словом до організаторів та учасників звернувся о. д-р Андрій Танасійчук, канцлер Одеського екзархату.

Дарування зазвичай асоціюється в нас з добром та безкорисливістю. Однак насправді усе залежить від того, що саме дарується і з якою метою. Можна дарувати щось добре і щось погане, з доброю і з поганою метою, відповідально і безвідповідально. Не всякий дар буде свідчити про благість вчинку та про відповідальність даруючого. Донорство (дарування) гамет (статевих клітин), донорство функції лона (сурогатне материнство) та донорство ембріонів є такими «дарами», які власне не свідчать про відповідальність.

Коли хтось дарує свої статеві клітини якійсь неплідній парі чи біобанку або коли люди дарують іншим свої ембріони, то часто вважається, що вони роблять моральне добро з огляду на солідарність зі страждаючими від безпліддя та сприяння їхній плідності. Однак морально добрим таке дарування не є. І на це є низка причин:

1) Дарувати статеві клітини означає дарувати свою генетичну ідентичність. Поняття «ідентичність» містить в основі латинське слово «identicus», що означає «тотожний», «той самий» (Пор.: Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, Філософський Енциклопедичний словник (ред. В. І. Шинкарук та інші), Київ 2002, 233.). Тож дарувати свою ідентичність означає начебто робити себе тотожним реципієнтові (отримувачу). Батьки дарують свою генетичну ідентичність дітям, роблячи їх «тотожними» собі «по крові». Така «тотожність» вимагає зберігання зв’язку, піклування батьків про тих, кого вони покликали у світ та кому дарували свою ідентичність.

У суботу, 28 січня, відбувся другий модуль сертифікатної програми «Християнин перед суспільними викликами часу». Головною темою чотирьох тренінгів була економіка України та особливості ведення чесного й водночас прибуткового бізнесу в державі. Спікером цього модуля був доктор соціальної економіки Зиновій Свереда, президент Українського кооперативного альянсу.

Сертифікатна програма УКУ «Християнин перед суспільними викликами» в Одесі триває, і днями відбувся третій модуль, який водночас був «екваторним» та «політичним». Протягом суботи учасники мали нагоду дискутувати на теми взаємозв’язку політики, демократії та християнських цінностей, обговорювали завдання релігії на етапі модернізації політичної системи України. Також частково звернулися до міжнародних відносин України з країнами Європи, а відтак - перейшли до теми міжрелігійного діалогу як інструменту побудови мирного суспільства. Головними спікерами цього модуля були о. Михайло Мельник, доктор суспільних наук, директор «Української соціальної академії», та Тарас Дзюбанський, доктор богослов’я, голова Центру міжконфесійного та міжрелігійного діалогу «Лібертас». Гостьовим спікером був Кирилюк Федір Михайлович, доктор філософських наук, професор кафедри політології Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка.

Коли я в контексті своєї роботи кажу про необхідність правди,
то часто маю на увазі правду про смерті тисячі людей.
Або про афери, тортури, корупційні схеми,
які зруйнували людське життя

Дж. Ассанж

Тепер, як ніколи, в Україні загострено відчувається потреба правдивої інформації. Але чи можлива ще чесна журналістика та які її критерії? Що активніше медіа бомбардують нас скандальними викриттями і розслідуваннями, то настирливіше переслідує думка про домовленості за лаштунками й добре продуманий політтехнологами спектакль імітації «свободи слова». У сучасному світі медіакомунікацій, який за визначенням Маклюена став «глобальним селом», де всі про все можуть дізнатися, утім правда залишається голкою, що її годі знайти в копиці сіна глобальної мережі. Ціна питання – це не лише правда задля заспокоєння сумління, ціна питання – життя людства. Адже бентежить думка: той, хто активно закликає до боротьби з тероризмом, сам же його фінансує; той, хто говорить про свободу та право меншин на збереження їхньої культури, насправді мріє про рабство якомога більшої кількості людей; той, хто закликає сісти за стіл переговорів та про все домовитися, насправді мріє збагатитись за рахунок війни. З іншого боку, хтось наполегливо намагається переконати, що суспільство більше не здатне на спонтанний протест, самоорганізацію. Будь-яка подія, на кшталт Майдану, згодом обростає сенсаціями про те, що від самого початку все було сплановане, а поодинокі спонтанні дії або елімінувалися вже на стадії їхнього зародження, або вміло скеровувалися в потрібне русло. Чи це справді так? Якщо так, то чи є можливість цьому протистояти?