дискусія

Імплозія долання страху

Автор першої біографічної монографії про Івана Ілліча не випадково називав останнього «Пророком з Куернаваки» [6]. Якщо в 1975 р. його тези про медикалізацію всіх верств суспільного життя і суспільний ятрогенез видавались надто радикальними, то в умовах актуальної пандемії це вже реальність: медицина стала середовищем існування людства, проникла у всі пори суспільного життя, включаючи культуру, політику, економіку, релігію і Церкву, освіту, щоденний побут життя пересічної людини. В ставленні до коронавірусу існують дві основні концепції. Затверджена ВООЗ офіційна концепція, якої дотримуються уряди всіх країн світу та очільники практично всіх релігійно-церковних спільнот, вважає: у випадку актуального коронавірусу маємо справу з унікальним різновидом вірусу, який постійно мутує в напрямку все небезпечніших форм; у подоланні останнього не існує іншої альтернативи, як вакцинація максимальної кількості людей і дотримання трьох основних правил на зовнішньому рівні, тобто використання в публічному просторі медичних масок, антисептиків, зберігання соціальної дистанції. Альтернативна концепція, відсоток прихильників якої встановити важко через негативне ставлення до неї представників офіційної концепції, покладає надію на закладені природою і Богом внутрішні резерви людини, можливості її імунної системи. Власне переваги другої, альтернативної концепції намагався довести Іван Ілліч, покликаючись на історію захворювання на туберкульоз, котра свідчить, що розвиток загального імунітету випереджував відкриття епідеміологів. Наприклад, в 1812 році в Нью-Йорку смертність від туберкульозу досягла свого піку і становила 700 летальних випадків на 100 000 населення. Але вже в 1882, себто, коли німецький мікробіолог Роберт Кох (1843-1910) допіру вирощував і фарбував свою першу однойменну бактерію-паличку, смертність від туберкульозу впала сливе на половину. Не лише імунітет, але й альтернативні методи, які стимулювали імунну систему, випереджували наукові відкриття. Так в 1848 році, себто коли майбутньому видатному мікробіологу було п’ять років, молодий католицький семінарист і майбутній видатний натуропат Себастьян Кнайп (1821-1897) розпочав свою боротьбу з туберкульозом при допомозі природної методики, яку описав у книзі «Моє водолікування» (1886).

Детальніше...  

Народна війна – це перш за все війна духовна: між правдивим й оманливим, вічним і тимчасовим, гідним і мерзенним, здоровим і деградованим… Це війна, яка виявляє ціннісний хребет нації, якість її духовної «закваски», солоність «солі землі», внутрішнє глибинне наповнення кожного. У людині, яка в епіцентрі російсько-української битви протистоїть злу і темряві, зникають страх смерті, інстинкт самозбереження, егоїстичні бажання, а з’являється щось надзвичайне людське і водночас надприродне … божественне. Народ як єдиний організм переплавляється в горнилі віри, надії і жертовності та переходить на інший рівень, рівень «більшої любові», коли кожен відчуває у собі готовність «життя своє віддати за друзів своїх» (Йо. 15, 13). Кожен стає Божим воїном, «сотником», із найбільшою вірою, яку міг знайти Христос (Мт. 8, 10). На цьому людському і божественному рівні «Я» відходить далеко на задній план. Наше життя перетворюється на тотальне «Ми». Отець Наш Небесний стає, ще ближчим і ще більше Нашим Батьком. Віра, молитва і життя кожного конденсуються в напруженій народній згуртованості. Кожен борець видимої та невидимої боротьби внутрішньо усвідомлює себе не лише теперішнім громадянином України, а й, як писав ще в ІІ ст. св. Юстин Мученик, відчуває себе вічним громадянином «наднебесної країни», якого не можливо вбити жодною зброєю, бо головнокомандувачем є Христос-Переможець.

Студенти і працівники Українського католицького університету воюють на двох фронтах: видимому і невидимому. Вірують, моляться і працюють для перемоги!

Віктор Жуковський

Детальніше...  

Мы встретились в стенах Украинского католического университета во Львове, где сейчас Александр Солдатов преподает спецкурс на тему современного альтернативного православия в России. Альтернативное православие как церковная традиция и одновременно оппозиция официозу Российской Православной Церкви является предметом не только его научного интереса, но и реальностью христианина, а также - ежедневным дедлайном журналиста. Александр открыто поделился с нами особенностями профессиональной журналистики о религии в России, очертил рамки «традиционности» религий для федеративного госаппарата и поведал историю об обвинении в экстремизме собственного проекта религиозного СМИ - "Портал-Credo.Ru".

Для начала семантический вопрос: как правильно сказать на русском языке: «религийная» журналистика или «религиозная»? Почему-то у меня второй вариант вызывает противоречивые чувства.

Лучше вообще сказать «журналистика о религии», потому что сама журналистика несет в себе светский компонент, поэтому прилагательное «религиозный» лучше не употреблять по отношению к профессиональной журналистике. Наш «Портал-Credo.Ru» мы не называем религиозным, а независимым информационно-аналитическим изданием о религии.

Детальніше...  

Я занімів, замовкнув понад міру,
і біль мій роз’ятрився

Пс 39:3

Проте у нас насправді, на відміну від попередників
є одна велика перевага – знеболюючі ліки.

Клайв Льюїс

Суспільний ятрогенез

В 1975 році в Парижі вийшла монографія «Némésis médicale: l’expropriation de la santé» (Медична Немезида: експропріація здоров’я) [4]. Перші кілька речень вступу передають зміст радикальної критики сучасної медицини, яку поставив собі за мету зробити автор дослідження: «Медична галузь загрожує здоров’ю. Медична колонізація щоденного життя відчужує способи лікування… Руйнівна суспільна і політична структура черпає оправдання з можливості винагороджувати свої жертви терапіями, які медичний істеблішмент їм нав’язав, зробивши їх бажаними. Споживач медичних послуг став немічним щодо здатності вилікувати самого себе і ближніх.  Праві й ліві партії конкурують між собою на предмет ревності в справі медикалізації життя, до них долучаються і різні визвольні рухи. Медична інвазія не знає меж» [5, 7]. Автором цього дослідження є австро-американський філософ і радикальний критик сучасної культури Іван Ілліч (1926-2002). Батько останнього був хорватом, а мати походила із сефардських євреїв. Не встигнувши народитись, як його батько взяв у першу мандрівку з Відня на хорватський острів Брач, де за давньою традицією він мав отримати благословення діда як старійшини роду. Пізніше, в 1982 р. в доповіді «Тиша як суспільне благо» на конференції в Токіо, присвяченій проблемам комп’ютеризації суспільства, Ілліч згадуватиме свою першу мандрівку на батьківщину: той самий пароплав, який його немовлям доправив на острів, привіз мешканцям Брача перший гучномовець – пристрій, що започаткував інвазію технологічних інновацій в 500-літньо незмінний уклад життя островитян Адріатичного моря. Склавши в 1942 році матуру у Флоренції, куди родина перебралася з початком ІІ Світової війни, продовжив вивчати в місцевому університеті кристалографію і гістологію, а відтак у Римі філософію і теологію в університеті «Ґреґоріана», захистивши в Зальцбурзі докторат з історіософії Арнольда Тойнбі. В 1950 Іван Ілліч стає римо-католицьким священиком і впродовж 5-ти років обслуговує римо-католицьку громаду в убогому пуерто-ріканському районі Нью-Йорка. Після цього його призначають проректором Католицького Університету в Пуерто-Ріко, а в 1961 році Іван Ілліч в місті Куернавака (Мексика) засновує центр міжкультурної комунікації для підготовки священиків-місіонерів. Саме там формуються основні радикальні концепти, що визначали зміст критики ключових інститутів індустріального суспільства в подальшій його творчості.

Детальніше...  

Спочатку я була молода ... він був гарний. Він говорив, що я красива, розумна, гідна любові ... змусив мене відчути це. І ось ми одружилися, радісно йдучи разом по проході в церкві, наш союз був благословенний Богом.
Потім почалися гнівні слова ... словесні терзання ..... Тепер мене змушували відчувати себе потворною, нерозумною, негідною жодної любові, ні Божої, ні людської.
Далі слідували побої ... безжалісне насильство ... безперервний біль. Я не повинна залишатися, але це мій чоловік ... обіцяла назавжди. Він каже, що я цього заслуговую ... може й заслуговую ... якби я могла бути просто доброю… Я відчуваю себе такою самотньою ... Невже Бог не чує мене, коли я беззвучно кричу, лежачи в ліжку щоночі?

Жінка, що стала жертвою домашнього насильства [8].


Тема насильства в сім’ї сьогодні все ще залишається до певної міри табуйованою. Так, жорстоке поводження має місце у фільмах, різного роду телевізійних шоу, іноді в новинах, але нас (як практикуючих християн) це явище зовсім не обходить. Ми сподіваємося, що люди, котрі беруть участь літургійному житті Церкви, ведуть чеснотливе життя і боряться зі своїми пристрастями. На жаль, ця жінка, що стоїть позаду нас у храмі чи той чоловік, що знаходиться праворуч, можуть бути як в ролі жертви, так і кривдника у своїх сім’ях. А може ми й самі знаходимось в одній з цих ролей?!

Детальніше...  

Тіло моє і моє серце знемагають;
Бог – скеля мого серця і повіки моя доля.

Пс 73:26

Le point vierge

Крізь призму моделей двох типів цивілізацій, які базуються на двох типах технологій – експлозивній (відцентровій) та імплозивній (доцентровій) – можна описати і два різновиди християнської духовності: 1) духовність, скерована в напрямку зовнішньої активності (ad extra), 2) духовність внутрішнього життя і контемпляції (ad intra). Певною мірою такий поділ слід уважати умовним, прецінь духовність внутрішнього життя не виключає зовнішньої активності для діл милосердя. І навпаки, турботу про хворих і потребуючих, рівно ж як і будь-яку скеровану ad extra форму місіонерської активності вже на початковій стадій супроводжуватиме щось на кшталт синдрому професійного вигорання, якщо вона не врівноважена достатньою кількістю часу для молитви і контемпляції.

Детальніше...  

Сльози мої стали мені хлібом
удень і вночі, коли день-у-день
мені говорять: «Де Бог твій?»

(Пс 42:4)

Секуляризація сліз

У французького філософа-нонконформіста Мішеля Сьорана (Чорана) є коротесенький есей під назвою «Секуляризація сліз», в якому констатує суттєву переміну людського духу: «Лише за часів Бетховена музика почала звертатися до людини: раніше вона розмовляла з Богом» [17,30]. Крізь призму класичної музики філософ виявляє симптоми «людяності та фальшивої титанічності, що після смерті великого Глухого отруюють найчистіше мистецтво». Останнє з усією силою і очевидністю продемонструвало свою токсичність у першій половині ХХ століття. «Викривлені бажання замінить ніжність; суперечливі почуття – наївне піднесення, шаленство – дисципліновані зітхання: з музики зникло небо, замість нього там засіла людина» [17,31]. У минулому залишився Бах і все, що було пов’язане з епохою, яка передувала йому: «млосність космогонії; драбина сліз, якою деруться наші прагнення Бога; архітектура нашої тендітності, позитивне – і найвище – розчинення нашої власної волі, небесна руїна Надії; єдиний спосіб втратити себе і не впасти, зникнути й не вмерти»  [17,31].

Детальніше...  

Час до часу можна почути сенсаційні повідомлення про те, що у світі живуть люди-клони. Така інформація однак зовсім не підтверджена. Клонування людини – одне з таких біоетичних питань, на яке сучасний світ доволі просто відповідає, не поринаючи у довгі дискусії, на відміну від багатьох інших моральних питань. Навіть у контексті стрімкої лібералізації суспільної моралі ідея клонування людини залишається неприйнятною. Ні загальна свідомість людей, ні цивільне законодавство розвинених країн не допускають можливості клонування людини. Християнська мораль, звісно, також противиться цій практиці. Які ж причини такого фактично суцільного неприйняття клонування?

Детальніше...  

Доволі часто можна прочитати в церковних документах та різних посібниках з біоетики ідею, що людське життя слід шанувати від зачаття до смерті, бо воно святе і недоторканне. Поняття святості людського життя в юдео-християнському контексті є доволі зрозумілим з огляду на віру у сотворення людини на образ і подобу святого Бога. Онтологічний статус людини як носія образу Божого зумовлює універсальну моральну вимогу – шанувати людське життя відповідно до його статусу. Щодо вимоги шанувати людське життя нема особливих незрозумілостей, але є певна плутанина щодо того, що саме означає ця пошана.

Детальніше...  

Під цією назвою планую опублікувати низку статей, об’єднаних антропологічною проблематикою втрати сучасною людиною здатності трансформувати біль і страждання в творчий процес. Від коли існує людина – біль і страждання її завше супроводжували. Війни, епідемії і голод у всі віки були на порядку денному, ставлячи під питання існування країн, народів ба навіть великі цивілізації. Але ніколи їм не вдалося загальмувати творчого пориву людини. В цьому легко переконатися, відвідавши будь яку світову картинну галерею, на кшталт Прадо, Лувру, Ермітажу тощо. Те, що ми там побачимо, створене у надзвичайно важкі часи, коли під час постійних епідемій вимирала ледь не більша половина Європи. Що більше, те що вдалось зберегти, становить мабуть 10-20 % з того, що було і загинуло під час пожеж і повеней. Складається враження, що в ці часи людина володіла мистецтвом трансформувати свій біль і страждання у творчий процес. На якомусь етапі, можливо у першій половині ХХ століття людство почало втрачати цю здатність. Сьогодні на побутовому рівні людина живе незрівнянно краще, ніж в минулих епохах. Але при цьому людський дух більше не здатен випродукувати шедевр на рівні музики, архітектури, живопису, мистецтва, поезії. Все найкраще, на що спромоглось людство, стосується минулих епох. Людство продовжує робити великі наукові відкриття, створює нові неймовірні технології, але при цьому втрачає здатність бороти страх перед невеличкими випробуваннями, а найголовніше більше не здатне трансформувати біль і страждання у творчість. Чи можливо відродити цю духовну здатність в людині? Якщо так, що для цього слід зробити?

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla