Pro Vita e Famiglia. https://www.provitaefamiglia.it/

Слово від перекладача

Питання гендеру та пов’язаних із ним соціальних ознак, які приписують жінкам і чоловікам, сьогодні вже не є новим для українського суспільства. Воно обговорюється на різних рівнях – законодавчому, освітньому, виховному, в академічних дискусіях тощо. Хтось активно підтримує впровадження цього поняття в українські реалії, опоненти ж виступають проти і їх вважають консерваторами, які ще недостатньо обізнані у соціології та психології людини.

Прихильники гендеру наполегливо твердять: «Не бійтеся, гендер – це лише про рівність! Хіба ви проти рівноправності чоловіків і жінок?» Але через різні підходи до визначення цього терміна складається враження, що кожен відстоює щось своє: хтось має на увазі рівність у правах, хтось – загрози нових концепцій, хтось – соціологічні теорії. У результаті знайти спільну мову між опонентами майже неможливо, адже гендер перетворився на термін, який уміщує надто багато різних значень.

У такій ситуації важко знайти чітке його визначення, адже досі в  українському контексті гендер залишається терміном із прихованим змістом. Складно сказати, чи зміниться ця ситуація з часом. Однак європейський досвід, де це поняття інтегрувалося у суспільстві раніше, свідчить про те, що навіть через десятиліття гендер залишається впливовим і продовжує змінювати реальність, поступово еволюціонуючи.

Ця розвідка – своєрідний аналіз досвіду частини італійського суспільства, яке відчуло вплив змін, пов’язаних із розвитком гендерної теорії. Читаючи її, можна зрозуміти, яких нових значень набуває це поняття там, де воно вже прижилося, а також те, що гендерна теорія – це не просто дань моді західного суспільства, як її деколи змальовують.

Під час перекладу тексту з італійської перед нами постало питання, чи варто адаптувати текст для українського читача, спрощуючи та пояснюючи незнайомі поняття, визначення та події, адже така адаптація вимагала б окремого об’ємного дослідження. Тож ця розвідка пропонується в максимально оригінальному вигляді. Вона є можливістю для українського читача зазирнути в інше середовище і зрозуміти, що гендер – це щось значно більше, ніж видається на перший погляд. Тут йдеться не лише про рівність чоловіка та жінки у суспільному житті, але й про спробу знецінення їхньої ролі та значення в Божому задумі.

Я щиро дякую доктору морального богослів’я пані Марії Яремі за рецензування цього перекладу, бо саме з її допомогою наші роздуми про гендер знайдуть шлях до широкого кола читачів. А це так важливо сьогодні!

Католицька Церква вважає Таїнство Подружжя одним із семи святих Таїнств, що має глибоке духовне значення. Це Таїнство символізує союз між Христом і Церквою, а також відображає любов і вірність, що повинні існувати між подружжям. Основні аспекти погляду Церкви на таїнство подружжя включають:

1. Союз між чоловіком і жінкою: Подружжя розглядається як союз між чоловіком і жінкою, який є взаємним, довічним і відкритим до життя.
2. Божественне покликання: Церква вважає, що подружжя є покликанням від Бога, і що подружні обіцянки повинні бути дотримані з любовʼю та вірністю.
3. Відкритість до дітей: Подружжя повинно бути відкритим до прийняття дітей і виховання їх у вірі.
4. Святість та недоторканість: Подружжя є святим союзом, і через це Церква не дає розлучень. Водночас Церква визнає, що деякі подружжя могли бути від самого початку укладеними з вагомими перешкодами, а отже визнати їх недійсними.
5. Літургійний вимір: Таїнство Подружжя звершується під час Богослужіння, де пари обмінюються обітницями та отримують Боже благословення.

Отже, з релігійного погляду Таїнство Подружжя є важливим аспектом життя віруючих, що має як духовний, так і соціальний вимір.

До 2-гої пол. XX ст. материнство як феномен могло бути фрагментованим виключно по лінії розділу біологічного та соціального материнства (одна жінка могла доводитись дитині біологічною матір’ю, інша – соціальною). З винайденням практики сурогатного або замінного материнства явище материнства зазнало фрагментації вже на самому біологічному рівні (одна жінка може бути для дитини генетичною матір’ю, інша – гестаційною, тобто тією, яка виношує). Гестаційна матір не передає дитині генетичного спадку, але ж біологічний вимір зовсім не зводиться до генів. Оскільки виношування впливає на характеристики організму дитини та на її розвиток, то зовсім не можна вважати гестаційну матір такою собі «тимчасовою» матір’ю у відношенні до дитини. Дитя назавжди в своєму організмі нестиме «слід» гестаційної матері. Таким чином гестаційна матір є біологічною спів-матір’ю поряд з генетичною.

Щодня люди роблять моральні вибори, десятки чи сотні цих виборів. Питання «Що робити?» та «Як робити?» виринають в людському розумі регулярно. Серед рутинних та не рутинних виборів, які здійснюють люди, є морально добрі, морально злі та морально нейтральні. Сутнісним завданням етики є власне оцінити, які вчинки, зроблені на основі цих виборів, можна вважати добрими, які поганими, а які не можна назвати ні одними, ні другими.

Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні.

Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей?

Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии.

Часто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41).

Как и почему в СССР молодежь приходила к вере? Действительно ли атеистическая литература открывала путь к христианскому богословию? Какой была религиозная жизнь Москвы в 1980-90-е? Каким образом на руинах атеистической империи нашла свою нишу журналистика, посвященная религии? И где граница между информационными СМИ о религиях и пропагандистскими ресурсами, которые сидят на коротком поводке у соответствующих органов политического режима Российской Федерации?

Наше третье интервью с Александром Солдатовым о его собственном пути к христианству и о принципах независимой религиозной журналистики.

On the one hand there is war and suffering, destruction and blood, death of children, and fear of the future; on the other is peace and happiness, building life and joy of relationships, children's laughter, and confidence in the future. These are bare nerves which reveal two poles of life in Ukraine now. How can Christian faith and reason reconcile these two opposing realities? At first glance, this is impossible. In fact, these two absolutely different worlds belong to the same God-created planet. It is this royal creation of God that can give away one’s life and live forever; can fear the destruction of one’s home and make plans to rebuild the country; can smile through the lonely tears and feel the family warmth and comfort while sitting in a damp basement next to strangers.

The war in Ukraine, in its visible and invisible dimensions, is like a tensely pulsating epicenter of Ukrainian humanity, in which two deep national processes continue synchronously, reaching their culmination. The first one is the radical spiritual cleansing of the people from deception, irresponsibility, unbelief, and selfishness. The second is the absorption into the blood, flesh and soul of the nation of the moral values, which, like healed chromosomes, translate Ukrainian DNA to the level of integrity and unity that the fathers of the nation have dreamed of since princely times. These two processes, which stem from the depths of faith, prayer, and the sacrifice of our ancestors, are unfolding more and more rapidly in the people's consciousness. Every day, every hour and every minute, every Ukrainian heart, mind, and hand are increasingly filled with God's power, which helps to gain both the Kingdom of God (cf. Mt 11: 11-15) and an earthly Ukraine, where dignity, solidarity, brotherhood, and readiness for self-sacrifice are the main features of our dual citizenship.

Viktor Zhukovskyy

Человеку свойственно спрашивать, поскольку познание есть катализатором развития. Конечно же, можно обходиться без вопросов и все равно развиваться интеллектуально. И конечно же, лучше отсутствие вопросов, чем их неосмысленное и бестактное множество. Но все же, мне кажется, что лучше один раз спросить у человека знающего, пусть и стыдясь своего детского вопроса, чем жить в заблуждениях и мнимых ответах.

Существуют такие вопросы, ответы на которые ты либо ищешь, либо сразу же получаешь, либо чувствуешь ответ всем нутром, но не способен выдать его «на-гора». Именно ответы последнего характера вертелись в сознании, когда я искала пути действия Евангелия в сферах, где напрямую, то есть в проповедническом тоне, о нем могут не говорить. Такими «сферами свидетельства» для меня остаются литература, искусство и музыка. Думаю, многие из читателей знают случаи, когда человек начинал осознанно верить в Бога потому, что к нему по-особенному прозвучало какое-то музыкальное произведение, или сердце тронули слова литературного героя. А может душа этого человека почувствовала присутствие Духа в движении, слиянии красок на холсте?

Механизмы действия Божьих энергий через культурные произведения для меня до сих пор неизвестны (и вряд ли будут), но они точно есть! Еще раз убедиться в этом мне помог разговор с Еленой Волковой, доктором культурологии, кандидатом филологических наук, гражданской активисткой и защитницей российских художников-акционистов. Ее ответы стали живым и звонким продолжением тех вопросов, которые для многих остаются немыми.