Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні.

Істинно кажу вам: усе, що ви
зробили одному з моїх братів
найменших – ви мені зробили
Мт. 25, 40

У Конституції України задекларовано, що «людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека» (ст. 3) є найвищою соціальною цінністю. Проте чи є так це насправді, і чи дійсно це стосується всіх і кожного? На прикладі однієї біомедичної маніпуляції постараємось проаналізувати це твердження та його підтвердити, або ж спростувати. Йтиметься про «фетальну терапію», її медично-правові передумови та морально-етичну оцінку з перспективи персоналістичної біоетики.

В далекому 2004 році українське суспільство сколихнуло журналістське розслідування під назвою «Закрита зона: і мертвих, і живих і ненароджених», в якому йшлося про новітню біотехнологію використання «людського матеріалу» ембріонального походження як для лікування важких невиліковних недуг, так і для процедур омолодження організму. Дещо згодом, в 2005 році, вперше в Україні була порушена кримінальна справа за статтею 143 ККУ «Порушення встановленого законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини», що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років. В ході справи було виявлено, що використані біопрепарати були приготовлені на основі матеріалу, вилученого ще з живого ембріона [1].

Коли говориться, що якась людина безсовісна, завжди мається на увазі, що ця людина чинить щось недобре, негідне. Але чи справді така людина позбавлена совісті? Мабуть є люди, які хотіли б бути позбавленими совісті, але вона невідступна. Не так давно французький філософ Жан Поль Сартр стверджував, що людина приречена до свободи. Те ж можна сказати і про совість. Людина приречена до совісті. Однак як свобода, так і совість – дві невід’ємні даності людської природи – можуть суттєво викривлюватися людиною. Тоді ми говоримо про свавільну та/або безсовісну людину, яка однак не позбавлена ані свободи, ані совісті.

Часто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41).

Чи доводилось Вам спостерігати за циферблатом лічильника, що відраховує об’єм спожитої електроенергії, коли одночасно ввімкненні кілька електроприладів? А може ви коли-небудь вдивлялися у секундомір і думали про те, як стрімко «втікає» час? А тепер спробуйте уявити собі, що подібним чином можна візуалізувати статистичні дані, котрі стосуються «згасання життя» дітей у лоні їхніх матерів. Цифри змінюють одна одну, сума чисел стає все значнішою, а за ними стоять мільйони невинних жертв. За підрахунками американських науковців щорічно у світі здійснюють більше ніж 73 мільйони абортів [1, с.1157]. 

Якщо ще донедавна жінки соромились говорити про те, що вони зробили аборт, то зараз такого «табу» більше не існує. «Я одна з чотирьох» – саме під таким гаслом проводили флешмоб у соцмережах представниці жіночої статті, що є прихильницями абортів. Згідно з даними, оприлюдненими в 2017 р. працівниками Інституту Гуттмахера, майже кожна четверта американка до 45 річного віку матиме досвід здійснення аборту [4, 1907]. Бурхливу дискусію в американському соціумі викликали закони, прийняті сенатами деяких штатів США, котрі були покликані суттєво обмежити доступ до легальних абортів. В більшості випадків ці закони так і не вступили в силу через їхнє оскарження у судах. Та 1 вересня цього року Верховний суд США залишив чинним Техаський закон, котрий забороняє вбивство дитини в лоні матері після 6 тижня вагітності [9]. Насправді це рішення суду є досить революційним. Воно «відкриває шлях» іншим штатам США до введення в дію консервативніших законів щодо аборту. Одним із таких нормативно-правових актів, котрі можуть бути розблокованими, є закон штату Алабама. Відповідно до нього аборт є забороненим не залежно від терміну плоду, а лікарі, які зважаться на вбивство дитини в лоні матері можуть понести відповідальність у вигляді позбавлення волі терміном від 10 до 99 років. Цікаво, що жінка, котра вдасться до нелегального аборту не нестиме кримінальної відповідальності [11]. Чому ж сенатори штату Алабама у своєму пролайфівському законі так «несправедливо» вирішили повестися з лікарями? Чому «замовники абортів» не несуть жодної відповідальності, а лише медики, котрі просто виконують свою роботу? І справді на перший погляд закон штату Алабама виглядає дискримінаційним. Однак чи це відповідає дійсності? А можливо жорсткі обмеження, в даному випадку, є формою турботи про медичних працівників?

Человеку свойственно спрашивать, поскольку познание есть катализатором развития. Конечно же, можно обходиться без вопросов и все равно развиваться интеллектуально. И конечно же, лучше отсутствие вопросов, чем их неосмысленное и бестактное множество. Но все же, мне кажется, что лучше один раз спросить у человека знающего, пусть и стыдясь своего детского вопроса, чем жить в заблуждениях и мнимых ответах.

Существуют такие вопросы, ответы на которые ты либо ищешь, либо сразу же получаешь, либо чувствуешь ответ всем нутром, но не способен выдать его «на-гора». Именно ответы последнего характера вертелись в сознании, когда я искала пути действия Евангелия в сферах, где напрямую, то есть в проповедническом тоне, о нем могут не говорить. Такими «сферами свидетельства» для меня остаются литература, искусство и музыка. Думаю, многие из читателей знают случаи, когда человек начинал осознанно верить в Бога потому, что к нему по-особенному прозвучало какое-то музыкальное произведение, или сердце тронули слова литературного героя. А может душа этого человека почувствовала присутствие Духа в движении, слиянии красок на холсте?

Механизмы действия Божьих энергий через культурные произведения для меня до сих пор неизвестны (и вряд ли будут), но они точно есть! Еще раз убедиться в этом мне помог разговор с Еленой Волковой, доктором культурологии, кандидатом филологических наук, гражданской активисткой и защитницей российских художников-акционистов. Ее ответы стали живым и звонким продолжением тех вопросов, которые для многих остаются немыми.

Толерантность, секуляризация, десекуляризация – термины, которые у всех на слуху, но понимание и различие которых зачастую стереотипное и узкое. Например, что на самом деле предлагает толерантность – взаимотерпение или взаимопринятие? Возможен ли диалог между секулярными и десекулярными группами общества, и каким он должен быть во избежание острых конфликтов? Всегда ли секуляризация несет в себе агрессивный характер по отношению к Церкви? Если да, то должны ли десекуляризационные методы быть такими же агрессивными? Как в этом контексте можно рассматривать недавний Pride-парад в Киеве? Действительно ли есть еще чем гордиться в Украине в плане (не)традиционных ценностей?

Об этом мы говорили с американским социологом русского происхождения Вячеславом Карповым, профессором факультета социологии Западного Мичиганского университета (Western Michigan University), который также занимается исследованиями в области сравнительной социологии религии.

Війна і страждання, руйнації і кров, вбиті діти і боязнь майбутнього – з одного боку, та мир і щастя, будування життя і радість стосунків, сміх дітей і певність у завтрашньому дні – з другого, наче двоєдиний голий нерв виявляє два полюси життя сучасного українця. Як християнська віра і розум може примирити ці дві протилежні реалії? На перший, поверховий, погляд це неможливо. Насправді ж ці два якісно різних світи належать до однієї, Богом сотвореної планети, яку Він назвав Людиною. Саме це царське Боже творіння в Україні одночасно віддає своє життя і живе вічно, жахається руйнувань своєї оселі та під ворожими бомбардуваннями планує відбудову країни, усміхається крізь самотні сльози й відчуває себе в сімейному теплі та затишку, сидячи в сирому підвалі поряд із незнайомими ще вчора сусідами.

Вітчизняна війна в Україні, у своїй видимій і невидимій борні, – це наче напружено пульсуючий епіцентр української людськості, в якому синхронно продовжуються, досягаючи своєї кульмінації, два глибинних національних процеси. Перший – радикальне духовне очищення народу від облуди, безвідповідальності, свавілля, маловірства й егоїзму; другий – всмоктування у кров, плоть і душу нації конститутивних моральних цінностей, які, наче оздоровлені хромосоми, переводять українське ДНК на той рівень цілісності та єдиносущності, який вимріяли батьки нації від княжих часів до тепер. Ці два процеси, які випливають із глибин віри, молитви й жертовності наших предків, все бурхливіше розгортаються в народній свідомості. Щодня, щогодини і щохвилини українські серця, уми та руки кожного все більше наповнюються Божою силою, яка допомагає здобувати і Царство Боже (пор. Мт. 11, 11–15), і земну Україну, де гідність особи, солідарність, братерство і готовність до самовіддачі – головні спільні риси нашого подвійного громадянства.

Віктор Жуковський

Как и почему в СССР молодежь приходила к вере? Действительно ли атеистическая литература открывала путь к христианскому богословию? Какой была религиозная жизнь Москвы в 1980-90-е? Каким образом на руинах атеистической империи нашла свою нишу журналистика, посвященная религии? И где граница между информационными СМИ о религиях и пропагандистскими ресурсами, которые сидят на коротком поводке у соответствующих органов политического режима Российской Федерации?

Наше третье интервью с Александром Солдатовым о его собственном пути к христианству и о принципах независимой религиозной журналистики.

У кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні» в одному з фрагментів вдало розкривається «ахіллесова п’ята» українського народу. За мотивами кіноповісті цю слабину нашого народу виявляє німецький офіцер у розмові з сином, кажучи таке:

«Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель».

Ці слова Довженка передають не лише основні принципи успішного державобудування (вміння прощати незгоди, знання історії, дотримування вічних істин), але й основні принципи функціонування дрібніших суспільних одиниць. Незнання чи відкидання вічних істин не змінює самі істини (вони існують незалежно від нас), але змінює суспільство, роблячи його слабким, розділеним, приреченим на раніше чи пізніше вимирання.