Губила троянда пелюстки шовкові,
За обрій летіти журавлики білі.
Ці хмари вечірні такі кольорові,
Ці хмари осінні такі посивілі...

Метелики жовті свій вальс танцювали,
Прощались навіки, назавжди, до літа...
Ось сонце торкнулось востаннє – й упали
Маленькі пілоти, злилися у квіти.

Осені пора чарівна
Не чаруй мене нечайно,
Золота моя царівна
Не минай доріг печально,

Золота моя тривога 
Не шукай краї осідлі, 
Шурхоти мені про Бога 
В осяйнім вечірнім світлі.

Не можна поринати у зневір’я.
Там місць нема. При чому, вже давно.
Мене чекає в небесах сузір’я.
А ця безвихідь – тільки темне дно.

Я все ж не здамся, битимусь до крові.
Не пророню ні слова до пітьми.
Мені набридли лестощі любові,
Брехливої любові, в якій ми!
 

Вона стояла, знищена до лепти.
Вже зовсім не сувора і проста.
Хори церковні брали верхні септи.
У свічах все ще дихало життя.

У храмі ладан пахнув, як востаннє.
Дзвеніли чисто нові голоси.
З грудей зі співом рвалося зітхання:
«Проси, свята, за нас усіх... Й прости..»

Священик коло вівтаря молився.
На сповідь черга дуже довго йшла.
Народ то поклонявся, то хрестився.
Ще нижче уклонялася душа.

Летіла душа до Бога. 
Сміялося небо.
Було тільки дві дороги – «потрібно» й «не треба».
І вкраплення миру пахтіли,
І сяяла доля.
До Бога душа летіла,
Мов пісня, мов воля.
Ланіти пашіли гарячі –
Допоки? Допоки?
Здавалось, то очі знов плачуть,
Та ні, то лиш спокій.