Дві сльозинки. Плакати не буду,
Бо від миру й спокою не плачуть.
Я тебе ніколи не забуду,
Ну а їм - ніколи не пробачу.
Тільки прошу в неба трохи ласки,
Щоби ти не став отим "наступним".
Я не вірю у твою поразку,
Хоч з тобою, поряд, не присутня, -
Ані у поразку десь в окопі,
Ані у поразку в твоїм серці...
Реалістка. Не люблю утопій.
Але ж недарма країна б'ється!
Зберігай в душі безмежний спокій.
Шрами хай твої не кровоточать.
Побажаю на багато років
Ясний розум й без печалі очі.
Я тебе люблю і не забуду,
Хоч тебе не бачила й не знаю.
Дві сльозинки? Плакати не буду.
Віритиму в тебе. Обіцяю. 

Ольга Стасюк

І роки зійдуть, мов лушпа
З оранжевого мандарина,
Скарбами повна неба скриня
З-під віка блисне голуба.

По вінця випита журба
В дарах коштовного каміння
Сяйним ряхтітиме промінням
Сліпуче гостро, до шипа.

У світло відпалалих літ
Відплилу тиху лодь без весел,
Як у часи майливих весен
Вестиме стежки білий цвіт.

Гроза іде, вона вже на порозі...
А вітер верховіттям - як стриже!
Мій милий, знаю, - зараз ти в дорозі.
Нехай тебе це небо береже.

І там, далеко, десь на перехресті,
Де істина знайома і проста,
Ти не лякайся - це ще не Пришестя,
Бо люди все ще вірять у Христа.

А що про них ще можна написати?
Були всі різні. І усі – живі.
У когось залишилась хвора мати,
У когось – жінка й діточки малі.

У когось з них – не витримало серце.
У когось – куля. В більшості, мабуть.
І відчинилися небесні дверці
Для тих, що вірно з правдою ідуть…

Найтяжчий хрест дістався – Україна,
Земля рабів і вільних – всіх разом.
Лиш тут палаци – на старих руїнах,
Від них давно не віє вже теплом.

Такі тут люди, як ніде у світі,
А мир вартує вічних сперечань.
Тут розцвітають гарно перші квіти
Між гасел, перепалки й проклинань.