У цій статті я розглядатиму дві версії теорії еволюції, які ще донині поширені у християнських середовищах і важаються наче б то сумісними з вірою в Творця. Починаючи від 1950-х років ХХ століття, на які припадає австрійський період творчості (викладання в Інсбруку, 1949-1964) німецького богослова, єзуїта Карла Ранера (1904 – 1984), в католицьких наукових колах поширюється теорія еволюції людського тіла, яка стверджує, що людське тіло є продуктом біологічної еволюції гаданих тваринних предків, а розумна людська душа є результатом безпосереднього Божого творчого акту. Таким чином, ця теорія визнає тільки одну фундаментальну відмінність – між біологічним та духовним буттям. В біологічній же сфері вона стверджує міжвидову еволюцію аж до виникнення «людського» тіла (яке ще не одушевлене безсмертною душею). І саме Карл Ранер був основним ідеологом цієї версії теорії еволюції [1]. Власне її «потвердив» (а принаймні – не спростував) блаженний Папа Іван Павло ІІ у своєму листі до Папської Академії Наук від 22.10.1996 року.

Християнство – релігія дії. Починаючи від дієвої любові до ближніх, через дієве прийняття оправдання в Христі і до активної проповіді Євангелії усім народам та перетворення світу, Християнство – суцільна і постійна дія.

«Оскільки держава – це щось складеного, подібно до іншого цілого, яке складається з частин, то ясно, що нам потрібно спитати, хто такий громадянин держави. Бо ж держава являє собою множину громадян. Тому потрібно замислитись, кого можна означати як громадянина, і хто є громадянином. ... Громадянин же визначається найвищою мірою не через щось інше, як тільки – через його участь в суддівських рішеннях і у владі. ... Бо того, хто може брати участь в дорадчому чи законодавчому уряді, ми називаємо громадянином держави, а державу – множиною таких громадян, яка вистачає для самодостатності життя...» [1].

Арістотелівське визначеня громадянина (оскільки воно сутнісне), увійшло у соціальне вчення Католицької Церкви, яка теж дефініює громадянина через його участь у суспільному житті. Візьмім до уваги цей текст з Компендіуму соціальної доктрини Церкви: «Характерний наслідок реалізації принципу субсидіарності – участь, суть якої проявляється у низці різних видів діяльності, завдяки якій громадянин, окремо чи спільно з іншими, безпосередньо чи через власних представників, робить внесок у культурне, економічне, соціальне і політичне життя громадянського суспільства, до якого він належить. Участь – обов’язок, який кожен повинен виконувати свідомо, відповідально і задля спільного блага.